ЖИТТЄВІ ІСТОРІЇ. ГАЗЕТА «ЖИТТЯ»
631Життєва історія
Життєві історії з газети «Життя» — правдиві історії з життя та історії кохання українською.
– Та чого ви, мамо?! – вмовляла старша донька Ганну, збираючи гусенят у коробку з-під черевиків. – Вигодуєте – та й м’ясо буде. І вам же веселіше. Он які вони кумедні!
Донька притулила до щоки жовтий клубочок із крихітним дзьобиком.
– Куди вже там веселіше, – зітхнула мати, беручи до рук коробку з п’ятьома пискунами. – Вигляджу їх, а потім що?
Енергійні клубочки заворушилися, затріпотіли манюніми крильцями і притулилися одне до одного, налякані потрісканими від сільської праці жіночими руками.
Взяла. А й справді, може, хоч веселіше буде і самотність не краятиме серце.
***
Відтоді, як помер чоловік, Ганна тримала господарства небагато: декілька зозулястих та чорних курок із півнем, та й усе. Корівку продала зі сльозами: сіна тепер не накосиш, а коника забрав старший зять у сусіднє село.
А раніше ж ото стільки живності на подвір’ї озивалося: і кури, і качки, і гуси. Дві, а в деякі роки і три корівки, поросята. Разом із чоловіком про все і дбали. Разом. А тепер… Діти виросли, у них свої господарства. Нащо воно Ганні потрібно?
Замолоду за тими хвостами та криками обоє з чоловіком світу божого не бачили. Від ранку до пізнього вечора оте кувікання, сюркання, ґелґотання та мукання прагло їжі та турботи, бо ж було важливіше за здоров’я людське, мрії.
Ганна ніколи в житті не рубала жодної птиці: боялася. Чоловік рубав. Рука в нього була тверда й упевнена, а Ганна мала душу ніжну, співочу, пелюсткову. Особливо нервувалась, коли наставав час колоти кабанця чи свинку. Тоді жінка бігла в найвіддаленішу кімнату й лягала на ліжко, а голову накривала подушкою. Так не чула останнього пронизливого крику тварини.
Бувало так, що колюн (різник) не втрапляв шпичкою з першого разу в серце, і порося довго та протяжно рвало голос. Тварина вивалювала теплого блідо-рожевого язика і, востаннє смикнувшись, затихала.
Ганна виходила зі свого сховку аж тоді, коли бензинові лампи зачинали монотонно-вогняний танок на спині, боках, голові тварини. Намагалася не дивитися на неї, відходила. Так було завжди…
Важко було потім поратися і з тим м’ясом та салом, але треба. Із плином років не змінилося в Ганни це відчуття страху. Кури ходили подвір’ям старі, деякі з них припиняли нестися від поважного віку. Почала потроху носити сусідові – той рубав. Без зайвих запитань. Ділилася з ним м’ясом. Чоловікам треба їсти м’ясо.
***
Гусенята росли. Жінка ходила коло них, мов біля малих дітей. То яєць наварить і намішає з листочками споришу, то каші якоїсь приготує, стежить, щоб водичка тепла та чиста. А іншим разом сідала на стільці біля гусенят і розмовляла з ними. Гусенята скубуть травичку, а Ганна розповідає їм про своє минуле. Гусенята попіднімають голови, слухають, інколи чи то з чимось погоджуючись, чи то ні, вступають у діалог щедрим «гель-гель-гель», «ги-ги-ги». Так звикли до господині, що куди вона, туди й малеча шнурочком. З п’ятірки, щоправда, залишилося четверо, одного не догледіла.
Білого ватажа внук назвав Нільсом. Щойно приїхав з містечка в гості до бабусі та побачив білого й гордовитого птаха, то відразу вигукнув:
– Ой бабусю, це ж викапаний Нільс! Я його в мультику бачив! Ди-ви-на.
– Ну нехай буде й Нільс, – усміхнулась Ганна. – Такий уже він і вередливий, і хитрий водночас.
– А як це?
– А тільки-но я відвернуся на подвір’ї вбік, як він уже свою ватагу на город заведе, а сам стоїть на пагорбі, вичікує, чи я не йду.
– Ого! – від захоплення скрикує внук.
– Але щойно мене забачить, то подає сигнал, і ватагу як вітром здуло.
– А ви що робите? Доганяєте?
– Доженеш їх хіба? – регоче Ганна. – Кричу на них, сварюся, що всіх у каструлю поскладаю, якщо в городі глум чинитимуть. Та де там!? Нічого не бояться. Отак і живемо.
***
Високий тиск якогось дня дошкуляв Ганні ще зранку: випита пігулка не діяла, тож вирішила жінка лягти поспати, але забула загнати гусей у вуличку. Задрімала на хвилинку. А коли прокинулася зі свіжими думками і не почула звичного ґелґотання на подвір’ї, то відразу ж і пригадала, що не загнала гусей. Поспіхом попрямувала до городу, а там… Від пізньої капусти самі цурпалки залишились, бурячки теж у подзьобаних візерунках.
– Ну, гаспиди бісові! – вигукнула зі злості. – Чи ж ви голодні, чи справді знущаєтеся з мене!?
Мов сива хмара, потюпала за хату, звідки було чути вдоволені крики зграї.
– А щоб вам добра не було! – накинулася на гусей. – Усіх порубаю.
З того галасу підскочила до гусей, ухопила Нільса за довгу шияку. Гусак не встиг і крикнути, як опинився в руках жінки. Ганна взяла птаха під ліву руку, перекинула і вхопила за дебелі ноженята. Три гуски лізли одна на одну від такої несподіванки. Жінка з-під навісу вхопила сокиру правицею і попрямувала до дровітника. Голова гусака опинилася на березовій колодці. Ганна піднесла сокиру над головою...
Нільс якось вивернув голову і глянув прямісінько в очі господині. Як людина. І щось у тому погляді було таке благальне, проникливе, що серце в Ганни тьохнуло і разом із сокирою впало до ніг… Пальці розтиснулися, і птах опинився на землі.
Гуски за Ганниною спиною мовчки витягнули шиї. Нільс іще раз подивився в очі жінки й повільно позадкував.
– А хай тобі… – прошепотіла Ганна. – Чи я вже зовсім збожеволіла? Не можу я, не можу.
Вона попленталася до хати, голова знову розболілася. Нільс коротко озвався, немов дякував чи просив пробачення. Хто знає… Але відтоді ноги його не було на городі. То хіба ж не розумна птиця? От як так?
***
Дві гуски Ганна продала племінниці, а Нільса з подружкою вирішила перезимувати. Домовилася, що донька забере пару, щоб висиділа гусенят. Грудень добряче притрусив землю, тож гуси трималися подвір’я. На декілька годин Ганка випускала птахів із хлівчика, чистила їм сніг, щоб лапи не мерзли.
А то якось до сусідки пішла по молоко, щоб сир відтопити. Гусей не загнала. Недовго там і пробула, дорогою ще із сусідом кількома слова перекинулася та за метрів двадцять від рідної хати раптом почула гусячий крик біля висохлого багенця край городу. Кинулася з усіх ніг. О господи! Стежкою від хвірточки, аж через самий пагорб тягнувся кривавий червоний слід. На стежці мертво лежала гуска. Біля самого багна сніг стояв стовпом – крик і виск змішалися в незрозумілому вихорі. Ганна скочила до живого клубка і відсахнулася. Лисиця! І Нільс. Гусак був увесь заюшений кров’ю. Вона була і на снігу, і на лисиці. Хижачка вчепилася зубами в грудину Нільса, а той довбав звіра в голову, шию. Побачивши жінку, лисиця смикнулася і, перестрибнувши через купу осоки, метнулася в багенце.
– Ату-у-у-у, гадино-о-о! – летів навздогін Ганнин переляканий крик. Жінка навколішки припала до Нільса. Обхопила руками птаха, а той судомно бахкав крилами. З рани на грудях та шиї сочилася кров.
– Боже мій милий, – ковтаючи сльози шепотіла Ганна. – Почекай.
Вона зірвала хустку з голови і, як уміла, обв’язала рану на грудях, а меншу, на шиї, притисла пальцями. Де й сила взялася: підхопила птаха і підтюпцем побігла до хати.
Ускочила в кухоньку, птаха на ліжечко поклала, зірвала зі шнурка рушник та обхопила ним гусячу гнучку шию. Сльози в Ганни текли струмком. Бачила, що нічим уже не допоможе гусакові. Нільс, мабуть, теж усе розумів, бо дивився на жінчині сльози… У самі очі дивився. Ні, не так, як тоді, коли лежав на колодці, по-іншому… Гусак дивився із вдячністю…
***
І Нільса, і його подружку Ганна закопала в садку. Насипала невеличкий горбик мерзлої землі. Довго хорувала. Серце прихопило.
Читайте нові життєві історії та історії кохання щотижня — ексклюзивні авторські новели українською.
Якщо ви знайшли помилку в тексті, виділіть її мишкою і натисніть Ctrl + Enter
Життєві історії
37
Життєві історії
