А ЛИПА ПІД ВІКНОМ СВОЇМ ЧАРУЄ ТРУНКОМ…

Життєві історії з газети «Життя» — правдиві історії з життя та історії кохання українською.

…Дівчата і хлопці грають у футбол – скільки вигуків, сміху, така веремія, наче зібралося декілька найсильніших команд. Що ж тут дивного? Коли грають хлопці та дівчата, пристрасті вирують справжні, наче на великому стадіоні. Поміж тих хлопчаків крутиться і Ніночка – тендітна, худенька дівчинка у строкатій сукеночці. Ніна дуже хоче грати, але ті хлопці-розбишаки відштовхують її так, ніби вона зайва на тому футбольному святі. Дівчинка відчайдушно озирається, шукаючи очима свого брата Тимофія. Він старший від неї, іноді хлопці кличуть його до своєї команди, але все закінчується трагікомічно. Тимофій – він же Тимоха – так хоче, аби його команда виграла, що починає застосовувати «заборонені прийомчики», як кажуть його конкуренти. Тимоху женуть геть, ще й погрожують йому, що намилять шию.

Хлопчик повертається додому засмучений, а Ніночка крутиться біля нього, намагаючись розрадити його.

– Нінусю, нікому ми не потрібні, – кидає спересердя Тимофій, а мама та бабуся починають голосно його заспокоювати. Родина в них жіноча: мама розлучилася з татом, бо той заглядав у чарку, а цього в інтелігентній родині Клевановських не могли пробачити. Бабуня Зінаїда Львівна, чесна, граціозна, була шляхетного роду. Родовід і справді був приголомшливий: були в ньому і царські офіцери, і випуск­ниці інституту шляхетних дівчат. Діда, царського генерала, згодом репресували, і родина тривалий час змушена була переховуватися, а про своє шляхетне походження «тимчасово забути».

Так наказувала Розалія Францівна, мама пані Зінаїди. Зінаїда Львівна, а тоді юна Зіночка познайомилася із вродливим юнаком на ім’я Леонтій, у його роду теж були благородні й шляхетні предки. Народилася дівчинка, яку юні батьки назвали Едітою – здавалося, що дитина з таким гарним ім’ям має бути щасливою та вродливою. Але життя, це примхливе та непередбачуване життя завжди дає копняка там, де не очікуєш. Едіта майже не пам’ятала свого тата: він загинув на фронті, тож прекрасна Зінаїда Львівна, а тоді просто Зінуля, залишилася молодою вдовицею з малою дитиною на руках. А сама Едіта, бавлячись із дітьми, невдало впала, вдарилася і на згадку мала на все життя горбинку на носі. Дуже соромилася, бо Едіті здавалося, що жоден хлопець на неї тепер не подивиться.

А воно і справді є якась закономірність у тому, що то чудернацьке щастя чомусь уперто обминає тих, кому воно не належить. Бо як тоді пояснити той факт, що всі жінки в родині рано залишалися без чоловіків і мимохіть були таким собі жіночим царством. Едіта була неймовірно сором’язливою, боялася хлопцям навіть в очі поглянути, де ж там було знайомитися? Вона вже закінчила медичний інститут, була молодим лікарем і на практиці опинилася в Криму – відтоді дуже любила той дивовижний куточок природи, завжди намагалася вирватися до моря…

Словом, Крим зачарував Едіту, а особ­ливо після того, як вона познайомилася з Дмитром – своїм майбутнім чоловіком. Едіта працювала в санаторії, а Дмитро приїхав відпочити, підлікуватися і, взагалі, як він говорив, «ковтнути трохи свободи».

Дмитро був тихим, скромним хлопцем, от лишень недосвідчена Едіта тоді не помітила, як він дозволяє собі зайве, коли йшлося про чаркування. Після обіду збиралася компанія однолітків Дмитра, чоловіки спілкувалися, грали в карти, потім – частування, і так воно щодня… Ні, коли Дмитро зустрічався з Едітою, він намагався уникати тих частувань, але та його пристрасть до оковитої згодом далася взнаки. Вони розлучаться, і тоді все знову піде колом – самотні жінки виховуватимуть своїх дітей.

– Ніночко, сьогодні в нас концерт, – Едіта зачісувала донечку, заплітаючи в її коси яскраві стрічки. – Бабуня гратиме на роялі та співатиме романси.

О, ці домашні концерти! Ніночка згадуватиме про них завжди, бо то були справж­ні мистецькі акції. Послухати спів Зінаїди Львівни приходили знайомі, колеги, сусіди – у квартирі було гамірно, людно. Але Зінаїда Львівна та Едіта квітнули, наче ружі, адже їхні улюблені «музичні салони» були потрібні людям. «А липа під вікном чарує п’янким трунком», – співала Зінаїда Львівна, і всі жінки тихцем витирали сльози. Кожна думала про своє – про те, що справдилося, але, радше за все, про те, що ні… І про сни дівочі, і про чисті мрії, які тануть що не день, наче ранковий туман. Але липа шелестить, чаруючи своїм неповторним трунком, і паморочиться в голові, і мріється про те, що колись однаково має справдитися… Бо такого не може бути, щоб не здійснювалися найпотаємніші бажання, адже все, про що ми мріємо і чого прагнемо, рано чи пізно однаково має здійснитися. Лідочка слухала, ледь заплющивши очі, і її уява малювала казкового принца, який колись з’явиться в її житті, і тоді все неодмінно зміниться. Тоді вона буде завжди разом зі своїм казковим героєм і ніхто не посміє сміятися ані з неї, ані з її брата. Вони гратимуть у футбол, і всі казатимуть: «Які вони молодці, Ніна і Тимофій, вони справжні футболісти, вони наші друзі…».

…Ніна слухає романс, але подумки вже бачить себе на вулиці, посеред гамірного товариства. Їй так подобається Тарас – спортсмен, який завжди виграє у футбол! Іноді він набирає команду дівчат, і тоді вони грають так, що можна вуха затуляти! Всі такі завзяті у грі, що емоцій ніхто не стримує. Ніна мріє опинитися в команді Тараса, але той кличе до команди білявку Лариску. Та Лариска стала страшним сном Ніни, бо дів­чина розуміла, що не зможе конкурувати з нею. Сумною поверталася Ніна додому. Вмостившись на канапі, гортала сторінки улюблених книжок. Запоєм читала романи. Намагалася віднайти відповідь на запитання, яке не давало спокою: як знайти кохання, єдине та таке, аби на все життя? Серце билося, наче навіжене. Бабусине виконання романсів лише більше наводило сум на дівчину. Почала частіше задумуватися над тим, а чи існує воно взагалі, оте описане в книжках кохання.

…То все буде пізніше, звісно. І ті роздуми, і ті дорослі романи, які мама та бабуся чомусь зачиняли в дубовій книжковій шафі. Пояснювали допитливій Ніночці, що їх не можна читати юним дівчатам. На все свій час, мовляв. А дівчинці було образливо і хотілося знати вже сьогодні про оте доросле, незвідане життя. Поки мама була зайнята справами, а бабуня вправлялася на фортепіано, Ніночка відшукала в шафі товстезний том якогось закордонного роману про кохання. Читала потай, під ковдрою, поки ніхто не бачив. Читала і не могла зрозуміти: невже таке можливе? Красень маркіз упадав за маркізою, вони зустрічалися таємно, бо норовлива маркіза мала нареченого, якого не кохала. Втечі, перестрілки, амурні записки фривольного змісту – все це впливало на Ніночку магічно. Дівчина хотіла, аби її теж так пристрасно кохали – і цілували ручки, і дарували троянди, і носили на руках. Ніна відвідувала спортивну секцію з волейболу і саме там знайшла потрібний...

Читайте нові життєві історії та історії кохання щотижня — ексклюзивні авторські новели українською.