ПОМИЛКА

Ірина розповіла йому, що часто зайнята з братом, але згодом вони навчилися знаходити час, щоб бути разом. Іра почала частіше усміхатися, частіше дивитися прямо, а не собі під ноги, навіть її успішність покращилася: дівчина хотіла якнайшвидше вивчити уроки, щоб під час братових тренувань мати вільний час. Ще ніколи в житті Ірина не була такою щасливою.

Одного вечора мама повідомила, що їхню сім'ю запросили на святкування Нового року в Карпатах. Але Ірці краще буде залишитися вдома: комусь треба годувати Максимових рибок, та й на лижах вона не вміє кататися. Іра тільки зраділа такій новині. Не вперше її не брали в сімейні поїздки, але вперше їй не доведеться провести весь час самій.

Поділилася планами із Сергієм. Він, щоправда, вже запланував зустрічати Новий рік із друзями, адже знав, що Ірину нізащо не відпустять, то й не питав, але обіцяв довго не затримуватися і прийти до неї пізніше.

Останні декілька тижнів перед Новим роком Іра була зайнята, як ніколи: у школі тести і контрольні, допомагала Максимові готуватися до його контрольних, вичищала квартиру й увесь час уявляла, яким же буде те їхнє особливе побачення із Сергієм. Це вперше вони будуть наодинці, без допитливих поглядів матусь із візочками в парку чи бабусь на лавочках біля під'їздів. Можливо, тоді все і станеться? Вони вже трималися за руки, обіймалися і цілувалися. Ірині тоді було так добре. Особливо любила вдихати запах «Олд Спайсу» з його шиї, коли Сергій міцно пригортав її до себе. Здавалося, що могла б залишатися в його обіймах годинами.

Іра відсторонено спостерігала, як батьки метушилися перед виходом, востаннє перевіряючи список, що мають узяти із собою, і з полегшенням видихнула, коли за ними зачинилися двері й старий ліфт кволо поповз униз. Укотре пробігла з ганчіркою квартирою, доводячи все до блиску. З продуктів у холодильнику начарувала майже святкову вечерю, хоча до вечора ще було кілька годин. І стала чекати. Мабуть, іще ніколи не чекала Нового року так нетерпляче.

Сергій подзвонив у двері, декілька хвилин після першої години ночі. Іра встигла дочитати останніх 100 сторінок «Дива» Загребельного, вкотре передивитися «Сам удома», навіть трохи подрімати, ледь не проспала півночі. Щоправда, вчасно прокинулася і загадала своє постійне новорічне бажання: «Я хочу, щоб мене любили».

Вони пили шампанське, яке приніс Сергій, і їли вже торішню на той час охололу запечену картоплю із салатом, що приготувала Іра. А потім Сергій цілував її, ніжно і довго. І вони, здавалося, вічно цілувалися під спалахи феєрверків за вікном. І коли його руки почали розстібати блискавку на її простій бавовняній сукні, Ірина його не зупинила. Не зупинила і пізніше, хоча десь у голові на мить засвітилося знаком перестороги слово «ні», але під його пристрасними цілунками воно так само швидко розчинилося в темряві. Дівчина не відчувала болю, здавалося, що її тіло нічого не відчувало, але коли Сергій пригорнув її до себе і прошепотів у її волосся: «Я кохаю тебе», вона відчула себе найщасливішою у світі, бо все це сьогодні для неї було вперше. І її серце ніби збільшилося втричі й билося втричі сильніше, випромінюючи щастя та любов.

Ірина переконалася, що вагітна, вже за два місяці. Хоча, коли зараз дивиться назад, їй здається, що на якомусь підсвідомому рівні вона відчула це ще тієї новорічної ночі. Спочатку Ірині було так страшно, що вона не дозволяла собі про це думати. Здавалося, якщо не думати, не зважати, не перейматися, все налагодиться само собою. Але коли ґудзик від джинсів почав боляче впиватися в живіт, дівчина таки усвідомила, що нічого само собою не розв’яжеться. Вона все ще зустрічалася із Сергієм, хоча він дедалі більше часу проводив за підручниками і в репетитора. Батьки бачили його майбутнім дипломатом. Тож хлопець ретельно готувався до вступу на факультет міжнародних відносин Львівського національного університету імені Івана Франка. Ірина мама вже домовилася їй про роботу на місцевому хлібозаводі.

– Досить уже розкошувати на батьківські гроші, пора і копійку заробляти. А інститутів тобі не треба ніяких, та й хто тебе, недолугу, туди прийме? – обґрунтовувала своє рішення Світлана.

Кілька днів Іра збирала докупи думки, стиснула в кулаках усю свою рішучість і нарешті поговорила із Сергієм. Він мовчав. Ті декілька хвилин тиші гучним передзвоном лунали в Ірининій голові.

– Іро, я не знаю, що сказати, – нарешті промовив він. – Мої батьки мене вб’ють. Ти знаєш, скільки грошей вони вже вклали в репетитора? Я не можу їх розчарувати. Пробач, я просто не можу...

І, опустивши ясні карі очі, ті, що так лагідно завжди дивилися на Іру, ті, що вона любила більше за життя, він повернувся й пішов. Іра не пам'ятала, як дісталася додому. Не бачила і не чула нічого навкруги. Тільки коли ввечері тихо засинала у своєму вузькому та раптом якомусь чужому і незручному ліжку, хотілося плакати, але боялася, що почує мама, а вона не любила, коли Іра плакала, огорнула руками ледь-ледь опуклий живіт і прошепотіла: «Відтепер я любитиму тільки тебе. Ти ніколи не будеш помилкою».

Останні місяці шкільного року проминули майже непомітно. Сергія після тієї розмови Іра більше не бачила. Він не шукав зустрічі з нею, а вона не хотіла нав’язуватися. Коли ставало нестерпно боляче, згадувала його шепіт: «Я кохаю тебе» – й уявляла себе в його обіймах. Здавалося, що шкірою відчувала ті слова. Сльози беззвучно котилися обличчям, а долоні ніжно погладжували щоразу виразніший животик. Улюблені джинси Іра замінила спортивками, а мішкуваті футболки досі все справно приховували.

Іра увесь час боялася, страх поглинув її всю, заполонив свідомість, думки, перемістив на задній план усі інші почуття. Вона боялася, що дізнаються в школі, боялася, що незабаром не зможе приховати живіт, боялася, що дитинка може народитися хворою, боялася пологів, боялася не впоратися, але більш за все боялася зізнатися матері. А одного вечора, коли Іра вже за звичкою погладжувала животик, легко і трепетно, наче порухом крилець метелика, хтось відгукнувся до неї зсередини. Вона завмерла, насолоджуючись цим відчуттям, і раптом усвідомила, що почала боятися трішечки менше.

– Я домовилася з Ніною Петрівною на заводі, що ти почнеш роботу з вересня. Ще влітку наглянеш за Максимком, – повідомила за вечерею мама.

До закінчення школи залишалося декілька днів. Іра мовчки длубалася виделкою в тарілці і не сміла підвести на маму погляд.

– Я щось не можу зрозуміти: ти ото тільки у нашій так бабраєшся з їжею? Бо розпаслася ти, дівчино, нівроку. Добре тобі живеться з батьками. От підеш на свій хліб – зрозумієш, – мовила мама.

Іра й досі не знає, що потягло її за язик саме в той момент, але вона поглянула на матір і сказала:

– Я вагітна.

Ляпас прилетів раптово і нізвідки й обпік щоку, наче вогненним батогом.

– Ах ти ж шльондра малолітня! – верещала Світлана. – І це після всього, що я для тебе зробила? Та ти мені молодість зіпсувала!!! А тепер вирішила мені в подолі принести??? Забирайся звідси, щоб очі мої тебе не бачили!!!

Віталій з Максимом сиділи за столом мовчки, ошелешено витріщалися то на Іру, то на Світлану.

Іра встала з-за столу, зняла з вішака в коридорі сіру спортивку на замку, взула старі, колись яскраво-червоні кросівки і вийшла з квартири під усе ще гучні істеричні верески матері.

Травневий вечір зустрів дівчину приємною прохолодою і солодкими пахощами бузку. Іра йшла знайомими стежками рідного двору та майже нічого не бачила перед собою: сльози застилали їй зір. Пам’ятає, як вийшла на центральний проспект міста і пішла в напрямку парку. Пам’ятає, як сигналили автівки, коли переходила дорогу, – мабуть, забула подивитись на світлофор. Пам’ятає, як побачила пам’ятник Іванові Франку біля входу в парк. Ірина тоді здалося, що навіть він осудливо поглядає на неї. А потім вечірні сутінки раптово згусли і все поглинула темрява.

– О, прокинулася наша знайда, – почула Ірина, розплющивши очі. Крізь блідо-жовті фіранки до кімнати м’яко лилося сонячне світло. Над дівчиною схилилося привітне, усміхнене жіноче обличчя, вже трішки помережане зморшками, але досі вродливе.

– Вставай, вставай. Виспалася вже. І не хвилюйся, все добре, з дитинкою теж, – заспокоювала жінка. – Мене звуть Галина Василівна, я тут медсестра. А тебе ж як звати, дитинко? Бо «швидка» вчора ввечері привезла тебе, а документів при тобі не було. Кровотеча в тебе почалася. Але не хвилюйся, вже все добре. Тільки поберегтися тобі треба, відпочити. А ми тут тебе підлікуємо тим часом.

– Кровотеча? Медсестра? То я в лікарні? – забелькотіла Ірина і знову почала плакати.

– Та що ж ти, дитинко, заспокойся. Зараз я тобі водички принесу, і ти мені все розкажеш, гаразд? – заметушилася кругленька і невисока Галина Василівна, щоразу заправляючи невидиме пасмо волосся за вухо. Її голос був сповнений турботи і ласки. Від її постаті лилося якесь невидиме світло, що огортало Ірину особливим теплом. Дівчина зробила декілька ковтків холодної води зі склянки, яку принесла їй медсестра, втупилася поглядом у свої схрещені на білому простирадлі пальці й почала говорити. Щось ніби прорвалося в Ірині, і вона говорила про все на світі: про сторожа в дитсадку, про ляльку з блакитним волоссям, про Максимка, про Віталія, про маму, про насмішки однокласниць, про Сергія, про хлібозавод, про тріпотіння метеликів у неї в животі... Ірина не помітила, як до кімнати кілька разів відчинялися двері, як Галина Василівна порухом голови наказувала їх зачинити. Не помітила, як плакала, розповідаючи, і як кутиком білого халата раз у раз витирала очі медсестра. Вона слухала й не перебивала. А коли слова в Ірини закінчилися, Галина Василівна взяла її худенькі білі руки у свої і тихо сказала:

– Тут ти в безпеці. Я пригляну за тобою, Іринко. У тебе все буде добре.

За два тижні Галина Василівна забрала Ірину до себе.

– Тобі в мене, Іринко, буде добре. У мене садок біля хати. Зараз усе цвіте, квітне – краса довкола. Та й дочка моя за кордоном уже п’ятий рік, а кімната її пустує. Нам зі старим сумно самим. А ти нас розважиш. Коли маленька народиться, то й поготів хата оживе.

Ірина слухала свою рятівницю і не вірила, що доля подарувала їй цю чудову жінку. Уявляла її собі хрещеною-чарівницею з казки про Попелюшку. Галина Василівна навіть ззовні скидалася на диснеївську фею. За останні два тижні Ірина не телефонувала додому, але й мати її не шукала. Іра отримала атестат про закінчення школи. І тепер зосередилася на маляткові. Вже знала, що буде дівчинка. Не мог­ла дочекатися, коли побачить і пригорне до грудей свою крихітку.

Охайна, дбайливо пофарбована в яскраво-зелений колір хатинка тонула в таких же зелених кронах дерев. Попід парканом барвистими голівками зустрічали господиню іриси. На сходах ретельно вилизував пухнастого хвоста кумедний рудий кіт. Нова домівка привітала Ірину неймовірно звабливим запахом борщу і свіжоспечених пампушок із часником.

– Це все мій старий хазяйнує, поки я працюю. Складеш йому тепер компанію, – усміхнулася Галина Василівна.

З кухні до них вийшов сивовусий чоловік у квітчастому фартушку і в синіх спортивних штанах. Його вигляд розвеселив Ірину, і вона мимоволі засміялася.

– Бачиш, дитино, до чого мене стара довела? – і собі басовито засміявся Степан Петрович. – Ти, Іринко, тепер удома. Тож обживайся, не соромся. Ми тобі тут усе покажемо.

Того літа Бог, мабуть, перечепився за відро з барвами і вони з надлишком окропили Зелений Яр – невеличке село, де мешкала Галина Василівна з чоловіком, а тепер й Ірина. Ще ніколи світ не був таким яскравим, квіти такими запашними, полуниці такими червоними і солодкими, а яблука такими круглощокими і соковитими. Та й сама Ірина ще ніколи так не світилася і щоки її так не рум'яніли. А як округлився її стан – донечка вже от-от мала народитися. Тільки тепер Іра цього не боялася, а з нетерпінням чекала.

– Галиночко Василівно, вас мені сам Бог послав, – говорила дівчина. – Не уявляю, що б зі мною зараз було, якби не ви. Я довго думала, що мені робити зі своїм життям. Я хочу бути такою, як ви! Я хочу допомагати людям, які не можуть самі собі допомогти. Кожна людина є цінністю, кожна людина заслуговує на те, щоб її любили. Колись я обов'язково допомагатиму людям.

– Ти, Ірцю, нам з Петровичем уже допомогла – своєю щирістю і погідливістю звесилила наші сірі будні. А от тепер ще й дитинка нас на старості потішить. Ти, до речі, ім’я вже обрала? – запитала Галина Василівна.

– Мою донечку зватимуть Надійкою, – усміхнулася Іра.

* * *

Цьогорічний травень був погожим і теплим. Жвавий гурт молодих людей весело гомонів, сміявся і штовхався. Кожен хотів зайняти гарне місце до фотографії.

– Увага, на три підкидаємо шапки в повітря, – голосно скомандував фотограф.

– Один. Два. Три-и-и – і десятки лискучих чорних шапок випускників злетіли в небо.

– Ось вона, ось вона! Бабусю Галю, я її бачу, – нетерпляче підстрибувала кароока дівчинка в ясно-рожевій сукні. Її блискучі косички каштанового кольору так само нетерпляче підстрибували разом із нею.

– Мамо, мамо, ми тут, – закричала дзвінким голосочком дівчинка.

Ірина відділилася від гурту випускників і, бадьоро цокаючи підборами по бруківці, в довгій мантії, що розвівалася за спиною, поспішила назустріч донечці.

– Надієчко, а ти як тут? – Іра підхопила доньку на руки.

– Бабуся мене зі школи швидше забрала. Ми тобі несподіванку приготували. Вдалося? – напівбеззубим ротиком засміялася Надійка.

– Ще й як вдалося!

Галина Василівна простягнула Ірині букет білих троянд.

– Ти це зробила, донечко! Пишаюся тобою, Іринко!

– Ми разом це зробили, – промовила Ірина, і сльози зрадливо забриніли в очах. Вона пригорнула доньку та свою хрещену-чарівницю й укотре відчула, як же солодко любити і відчувати, що люблять тебе.