ЯБЛУНЕВИЙ САД

ЖИТТЄВІ ІСТОРІЇ. ГАЗЕТА «ЖИТТЯ»

Ірина ЯСІНСЬКА

16 червня 13:14

334

Джерело: Газета «ЖИТТЯ»

Життєві історії

Життєві історії з газети «Життя» — правдиві історії з життя та історії кохання українською.

Високий, дужий, із розсипом хвилястого чуба, що золотом стиглої пшениці спадав на густі брови. Мав міцні, жилаві руки із широкими долонями, в яких спокійно міг уміститися виводок чотирьох пухнастиків кішки Ляльки або шість великих червоних яблук. Постійно ходив пішки, не визнавав будь-якого транспорту. Часто любив повторювати, що доки людина рухається, доти й живе. Тож навіть узимку ставав на лижі й навідувався до однієї зі своїх трьох молодших сестер, яка мешкала в сусідньому селі. Ні вітер, ні дощ не ставали чоловікові на заваді. Бо, мабуть, не було такої погоди, якої б він не любив. Усе, що дарувала природа, приймав із великою вдячністю. І завжди усміхався. Широко, щиро, від усього серця. І тоді довкола сірих очей, відтінених ніжною блакиттю, розбігалося сонячне проміння.

Жив на краю великого села. Сам-самісінький. Просторий, завше чистий будинок, скромно обставлений дерев’яними меблями, що увібрали в себе тепло рук господаря, нагадував келію відлюдника, куди міг завітати далеко не кожен. Та якщо з чоловіками-односельцями ще хоч трохи спілкувався, то на жінок лише зиркав спідлоба і мовчав.

– Михайле, ти б одружився. Скільки будеш самітником? – радили сестри, ніби змовившись.

– З якого переляку? – здивовано поглядав.

– Бо хата потребує жіночих рук. Буде до кого добрим словом озватися. На тебе такі вродливі жінки задивляються. Взяти хоча б Ольгу… Давно розлучена, син дорослий. Сама живе. А господиня ж яка вправна! Як приготує та напече, то всім на заздрість. З такою дружиною буде тобі як у Бога за пазухою, – намагалась переконати Катерина.

– Я й сам собі незле готую, – бурчав стиха. – І пироги вмію пекти. З яблуками…

– Не подобається Оля, то придивись до Марічки. Моторна, весела, хазяйновита. Їй теж без чоловіка важко самій двох дітей на ноги ставити. Відколи помер Борис, на інших чоловіків і не дивилась. Доки ти в село не повернувся. Думаєш, люди не бачать? Давно перешіптуються, що Марічка тобі молоко носить межами посеред городів, – докинула слівце Соня.

Засмаглі щоки брата вкрились ледь помітним рум’янцем. Розсердився. Чмихнув. Кашкет на голову – і бувайте здорові.
Сестри лиш сумно переглянулись.

– Ну, тепер уже тиждень очей не показуватиме, – зітхнула
Катря.

– Та ми ж хочемо як краще! Шкода, що добра душа марніє на самоті.

– Бо досі за своєю Христею тужить. Не раз бачила, що ховає в нагрудну кишеню її світлину. А на могилці завжди свіжі квіти стоять. І яблука червоніють… Думаєш, хто туди ходить? Михайло…

Притихли обидві. Очі повінню сліз налилися. Тридцять шість років минуло, як не стало братової нареченої. Сильно застудилася і за декілька днів померла від ускладнень. Нирки відмовили… Михайло тоді ледь не збожеволів од відчаю. Рвав віко труни, роздирав об цвяхи руки. Цебеніла кров на жовте дерево. А коли поховали, то до самого вечора лежав на холодній осінній землі, обіймаючи насипаний горбок руками. Люди з усієї вулиці ходили забирати Михайла додому, а він лиш вовком рикав і до землі припадав.

– Не житиму без неї! Не хочу, – бурмотів, неначе божевільний.

– Синку! Не рви мені серця! – голосила мати. Хапала його за руки, цілувала в маківку, як маленького.

А батько мовчки зняв вовняного жакета й укрив сина, щоб хоча б так трохи зігріти.

Привести Михайла до тями змогли тільки Христинині батьки. Мати, вся в чорному, з голови до ніг, нахилилась над хлопцем, стиснула його плече.

– Устань, Михайлику, – тихо мовила. – Христина не хотіла б такої жертви. Повір… Ти ще молодий. У тебе все життя попереду…

Він підвівся. Стояв похитуючись, немов молодий дубок від вітру дужого. Сірі очі від болю зчорніли. А сам блідий, наче сама смерть.

– Без Христини не життя! Пекло, – видихнув через силу й посунув на шлях, ногами плутаючи.

Відтоді не надто говіркий Михайло зовсім занімів. Як заведений, працював від ранку до вечора, не відчуваючи втоми. А вночі всі сполохано кидались від здавленого крику, що рвався з його грудей. І знову мати припадала до сина й цілувала золотаві хвилі волосся, пригортала до грудей, мов маленького. А він давився натужним голосінням. Сухим, без сліз, зітканим із суцільного болю…

***

Про те, що подав документи до морського училища, батьки дізнались аж тоді, коли приїхав додому. Склав вступні іспити. Зібрав нехитрі пожитки й вирушив на навчання.

Листи додому надходили регулярно. Не забував про рідних. Навіть коли виходив у море, надсилав звістки. Щоб знали, де він і що з ним…

Коли приїхав додому вперше, засмаглий, просякнутий морською сіллю, кремезний, місцеві дівчата проходу не давали. Навіть незважаючи на те, що німував, як риба, й оминав їх далекими дорогами. Однаково зачіпали Михайла словом чи жартами, бо ж такого вродливого та модно одягненого хлопця ще пошукати. Сільські парубки й поруч не стояли…

Та надовго Михайла не вистачило. Допоміг батькам сіна на зиму заготувати, нарубав дров, перекрив новий дах на будинку та й звіявся вітром на широкі морські простори.

За пів року знову навідався. Накупив на районному ринку пів сотні саджанців плодових дерев, заклав великий молодий садок на околиці села, де в батьків був земельний наділ. Батько спершу сердився, що через Михайлові забаганки городу поменшає, але вступилися за брата молодші сестри, які одна за одною заміж повиходили:

– Скільки вам із мамою тієї землі треба? Ми вже всі – одрізані скибки. Своє маємо.

На тому й домовились. А за декілька років батьки тішились щедрими врожаями з молодого саду, бо мали що і дітям з онуками дати, і на базар відвезти, ще й собі залишалось.

Найбільше там було яблунь. Стільки сортів, що стара мати не могла й назв усіх пригадати. А місцеві дітлахи злітались на той сад, як бджоли на мед. Усім вистачало.

***

Дослужився Михайло до пенсії. Повернувся додому, в рідне село. Жив у батьків, доки не звів власний будинок – на околиці села, де був його яблуневий сад. Сам заливав фундамент, сам заготовляв будівельний матеріал. Тільки коли стіни зводив та хату перекривав, прийшли на підмогу чоловіки сестер. Швидко завершили. А вже за рік Михайло святкував входини.

Завів чимале господарство. Працював на землі. Доглядав свій сад. Жив чесно, за сумлінням. Словом поганим нікого не образив. Поглядом кривим не зачепив. А щоосені, зібравши чималий урожай яблук та груш, возив фрукти старенькою автівкою в сиротинець при монастирі. Купував діткам іграшки, книги, солодощі.

Старенькі батьки не дожили до того чорного дня, коли Михайлова душа полинула до Христинки. Невідомі грабіжники однієї чорної ночі влізли в його помешкання, кількома ударами залізного лома проламали Михайлові голову й забрали в нього золотий годинник, який подарував сам адмірал, мисливську рушницю, якою за життя чоловік так і не скористався, і скриньку з грішми, куди складав частину пенсії. Більше цінного нічого не знайшли, тож підпалили будинок і втекли. І хоч сильно вигоріти він не встиг, але не залишилось ні слідів, ні свідків. Тільки криміналістична експертиза трохи прояснила ситуацію… Та вбивць, на жаль, так і не знайшли…

Давно вже немає будинку. Є лише садок. Великий, зарослий високою травою і кущами бузини. Але й досі родить. Не так щедро, як за життя свого господаря, та все ж родичам і сусідам вистачає…

Спочиває Михайло біля коханої, якій залишився вірним до самої смерті. А довкола попроростали дички. З тих яблук, які носив на могилку Христині, насіялись. І хоч скільки б родичі вирубували, однаково з настанням весни із землі вибиваються тоненькі паростки. Ніби з Михайлового серця ростуть, аби й далі дарувати добро навколишньому світу…

Читайте нові життєві історії та історії кохання щотижня — ексклюзивні авторські новели українською.