З поштової скриньки
Тато справді дуже-дуже любить Янцю. Настільки, що жодного разу не скаржився на лелеку, що той приніс йому доню, а не сина.
Навіть тоді, коли ще Янка не встигла йому пояснити, що вона чула в дитсадку: бусол дітей не приносить, вони самі народжуються, от! Щоправда, тато чомусь тоді не лише здивувався, а й розсердився, що вона про таке балакає.
А мама замість того щоб його звично заспокоїти, почала підсміюватись, мовляв, хотів, аби мала в казку про бусла – дитячу перевозку вірила? Аби її ровесники вважали дурною? І де вони, міські дітлахи, тих лелек бачили – на малюнках у книгах?
Янка знає, що мама завжди говорить правильно.
Як же інакше? Але тут їй здалося, що, можливо, не треба було матусі з татка жартувати: хіба він винен, що не ходив, коли малим був, у дитсадок, тож і не міг вчасно дізнатися, що лелека лише на картинках і в казках живе...
А ще Янку засмутило нагадування про школу: вона не зовсім певна, що хоче бути школяркою. Бо тоді доведеться ходити щодня на уроки. А потім виконувати домашнє завдання, як Олесин старший брат. Олеська ще скаржиться, що її братові зовсім те домашнє робити не хочеться. Тож він за столом пів дня сидить і ґав рахує, а їхня мати на нього тоді сердиться, і не лише на нього, а й на саму Олесю.
Янка ж не хоче рахувати ґав, сидячи за столом над букварем, уже краще – осінні листочки, що падають із дерев та пролітають повз вікно, чи краплі дощу. А ще більше хоче, аби мама не сердилася на неї, навіть коли вона стане першокласницею, і ще – не сидіти в школі, а гуляти на вулиці довго-довго, поки осінь привітна й тепла, а зима ще дуже-дуже далеко.
Але виховательки в садку постійно нагадують, що Янка та її друзі – майже зовсім дорослі: їм же треба йти наступного року до школи. Усі гарні діти мають уже зараз радіти цьому й намагатися більше навчатися і менше пустувати, аби не пасти в першому класі задніх.
Янця навіть трохи тривожиться: може, вона не така вже й гарна дівчинка, як думають тато з мамою? Бо їй не хочеться вчитися і зовсім не подобається, коли на прогулянці Марина Гнатівна підкликає дітей до себе і запитує, на яку літеру схожа похила верба, чи скільки загалом листочків буде, якщо вона візьме у праву руку три жовті листки, а в ліву – два коричневі. Верба схожа не на літеру, а на дерево, жовті листочки насправді охряні, замість коричневих можна було б узяти гарніші – червонясті.
І взагалі, Янка не те що до п’яти, а значно далі рахувати вміє, але знає, що всі-всі листочки, які падають із дерев у її дитсадку, полічити неможливо. А на вулиці їх іще більше. А що вже листя містом з осіннім вітерцем кружляє! І дорослі не зможуть полічити – от! Мабуть, осінь так робить навмисне, аби її не рахували, а просто милувалися нею.
Та зараз Янка навіть милуватися осінню не хоче. Сумирно сидить на дитсадковій веранді й чекає, коли прийде тато і сваритиме її. Певно, таткові цього дуже не хотітиметься, адже він її любить. Але щось же він мусить робити, якщо йому вперше виховательки на доньку скаржаться.
Янка навіть трішки подумки пожаліла татка: нелегко то – сварити когось, але себе, якщо чесно, їй було ще більше шкода. Може, тому, що вона так і не зрозуміла, а що ж вчинила такого страшного.
Марина Гнатівна сьогодні на занятті сказала, що вони мають дуже-дуже старатися, коли малюватимуть. Бо їхні малюнки, ті, які справді будуть гарними, відішлють на конкурс. А якщо ті малюнки десь там, на тому далекому конкурсі, сподобаються, то садок хвалитимуть. А як садок хвалитимуть, то і їх самих похвалять, от!
Янця слухала виховательку уважно, як і завжди, тож одразу збагнула найважливіше: якщо вони гарно малюватимуть – їх похвалять. Ніби так і завжди було. Але якщо сьогодні треба дуже старатися, то вони й постаратися можуть. Щоправда, Янчиних малюнків ніколи особливо не хвалили, ну, хіба що крім мами та її гостей, але старатися треба, правда?
Та-от усі її друзі вже щось креслять олівцями на аркушах, а Янця сидить – супить світлі пшеничні брівки. Сказали-бо намалювати рай – так на тому конкурсі треба. А що треба малювати, щоб він, той рай, сподобався дорослим, чомусь не сказали. А Янка не вміє малювати рай. От дерева, будиночки, сонечка, котів і принцес уміє, а рай – ні.
Вона зазирає в аркуш Ольці: та старанно малює жовті-жовті яблука на величезному зеленому дереві.
Янці стає легше: справді, в раю мають бути райські яблука! Але ж вона добре знає, що отакі-от – великі, жовтаво-прозорі, з відтінком зелені, налиті ледь кислуватим соком плоди – називають зимовими. Хоч їх збирають і їдять не взимку, а восени. Тоді листя на яблуні стає крихким, мов печиво, і перші морозці запікають їх у дивні розмиті візерунки яскравих кольорів.
Але в раю, певно, не може бути морозів. Янголи на всіх малюнках завжди одягнені дивно, у щось схоже на нічні сорочки. А якщо янголи мерзнутимуть, то який же це рай?
Тоді Янцю осяяло: можна намалювати ранню осінь, вона точно гарна. Тож навіть на тому таємничому конкурсі має сподобатись.
І Янка відразу дуже-дуже заквапилася, малюючи дерева, одягнені у жовті й червоні шати, на них – яблука, а трохи подумавши, і груші, бо ж груші – то теж дуже смачно. Потім похопилась, що так малюнок скидатиметься на гарний, але простий садок, а не на рай, і поспіхом намалювала двох янголів. Їх навіть простіше, ніж принцес, малювати, бо одяг не такий складний, тільки крила однаковими зробити важко. І вже зовсім останньої миті накреслила янголам смугасті шалики і теплі чобітки, аби вони і справді не змерзли.
За що Янцю тоді поставили в куток, хоч ненадовго, бо вже от-от мав настати обід, вона так і не зрозуміла. Вона ж не билася, не розмовляла під час тихої години і навіть іншим не заважала малювати. Ну, негарний у неї малюнок і не поїде він на конкурс, але ж вона старалася! І груші в неї непогані вийшли, а янголів, на відміну від груш, вона просто ніколи не бачила…
Ще й тато тепер лаятиме… Янка зітхає важко-важко, мов надворі давно сувора зима, а вона сама – застуджена і має ковтати гидкі ліки, і навіть листочок, що ковзнув рукавцем її курточки, наче хотів потішити, не зміг підбадьорити.
А потім виявляється, що вона даремно сумувала аж пів дня за такої гарної погоди. Бо татко настільки її любить, що навіть зараз сварити не має наміру. Навпаки, він, здається, саме з виховательками через дочку ледь не полаявся. Принаймні голосно-голосно сказав, що до психолога потрібно відвести не п’ятирічну дівчинку з гарною уявою, а тих поважних дядечок і тітоньок, які на такі теми дітям малювати загадують.
А потім узяв Янку за руку і звелів їй попрощатися з усіма. І вони пішли додому – як завжди, ніби Янка ні в чому не завинила.
І навіть виявилося, що не так, як завжди: татко раптом звернув з вулиці, якою вони щодня йдуть додому, на якусь маленьку, де будиночки, мов у бабусі в селі.
А там якісь незнайомі бабусі припрошували всіх перехожих купити яблука та груші. Татко спитав, чого вона хоче більше, а коли Янка не змогла вибрати, то купив і того, і того, мовляв, мама дасть лад усім фруктам.
Так вони і пішли далі поруч – тато з великим пакетом і Янця, ні на крок не відстаючи, але й не тримаючи його за руку. Бо в одній її долоні було велике жовте яблуко, навіть гарніше, ніж те, що вона намалювала, а в іншій – велика груша.
Тато обтер їх серветкою і сказав, що вона може з’їсти їх просто на вулиці. Мама, певно, говоритиме, що то – не зовсім правильно, але вже пізніше, коли вони дістануться до дому. Тож Янка почала із груші: яблуко їй настільки сподобалось, що вона вирішила залишити його наостанок. І замурзалась так, що татко вирішив: краще вони на лавочці посидять, поки Янка поїсть, аби вона й курточку в грушевий сік не вбрала.
Тож вони сиділи на лавочці поруч, Янця в’їдалася в грушу і поблискувала великими цікавими очима на татка. А той чомусь почав розповідати про те, як був малим і йому теж не завжди вдавалося малювати так, аби вчительці сподобалося. А навколо були сутінки, які ще не сполохали ліхтарі, і цікаві жовтаві листки, які ковзали їм під ноги й на коліна, аби краще чути.
Яблуко Янка поклала поруч, аби не заважало їсти та слухати, і прикрила його кленовим листом, щоб не змерзло, поки до нього черга дійде. А потім зателефонувала мама, щоб запитати, чи вони не заблукали, бо вечеря вже вистигає. І вони пішли додому. Руки в Янки вже були вільні, тож вона всунула долоню в таткову руку.
Про забуте на лавці яблуко дівчинка згадала вже перед під’їздом. І засмутилась, бо татко не став би повертатись так далеко. До того ж вони мали багато інших, також гарних яблук. Але ж цього не було!
Янця навіть у ліжко лягла засмучена, але це помітила мама, як її на ніч цілувала. Ненька поспішала, бо їй же треба було щось зробити із фруктами, які тато купив. Але, звісно, вона вислухала доню. Тихо зітхнула над тим малюнком, однак нічого не мовила.
А от як почула про забуте гарне яблуко, відразу заспокоїла. І вона не казала, що в Янки тепер багато інших яблук, а вигадала краще:
– Ти лишень уяви, як зрадіє той, хто знайде твоє гарне яблуко! Осінь тобі яблука ще подарує, а це нехай буде подарунок комусь іншому, від тебе. Гаразд?
– А хто знайде? – Янця від цікавості аж голову від подушки відірвала, аби краще чути.
– Ну… – мама задумалася лише на мить. – Може, твій янгол у теплому шалику. Той, якого ти намалювала. А тепер спи, і нехай тобі сниться лише щось гарне.
Янка мить повагалася: якщо треба дарувати щось смачне комусь такому… незвичному, то краще б осені: вона подобається дівчинці більше, ніж незнайомий янгол. Але в осені яблук багато, її таким дарунком не здивуєш. А янгол у шалику зрадіє – як можна не зрадіти такій смакоті?
І вона заснула швидше, ніж встигла вигадати, що ж таке гарне можна подарувати найщедрішій осені.
Якщо ви знайшли помилку в тексті, виділіть її мишкою і натисніть Ctrl + Enter
Життєві історії
Життєві історії

