ОСОБЛИВІ ПЛАНИ

У квартирі було тихо, пахло ваніллю, на столі в кухні лежали свіжоспечені ватрушки. Наталка усміхнулась. Учора за вечерею Сергій, коли на радіо транслювали якусь кулінарну передачу, сказав, що не їв нічого смачнішого за материні пиріжки. І от прошу, ненька вже напекла смакоти. Отака в неї мама – ладна для них небо прихилити. Уперше за останні дні думка про неньку не обпекла болем. З’явилась надія, нехай і примарна, що зможе врятувати їх обох: і маля, і маму.

Наталка заварила чай, умостилась у кріслі з ноутбуком і почала переглядати сайти з продажу нерухомості. Навіть добре, що вдома нікого немає. Мама пішла на процедуру гемодіалізу. В Сергія якесь засідання на кафедрі. І хоча Наталці дуже кортіло поділитися з ними новими планами щодо лікування, так навіть краще. Вона зможе ліпше підготуватись до розмови, а можливо, надибає навіть якусь інформацію, тоді й маму переконати буде легше. У тому, що чоловік її підтримає, навіть не сумнівалась. Раптом озвався мобільний. Не Наталчин – мамин. Знову забула його вдома. Скільки разів просила завжди брати телефон зі собою: мало що може трапитись. Молода жінка трохи повагалась, а потім таки натиснула кнопку.

– Маріє Петрівно?! – почула голос маминої лікарки.

– Добридень, Алло Орестівно, це Наталка, мама залишила телефон удома.

– У вас там усе гаразд? Як мама почувається?

– Та начебто без змін, вона саме пішла на гемодіаліз, – відповіла Наталка.

– Точно до нас пішла? – запитала лікарка.

– Так, я розмовляла з матір’ю зранку, казала, що планує. А що? – стривожилась Наталка.

– Та не знаю поки. Сподіваюсь, просто десь затрималась, бо на процедуру твоя матір так і не прийшла, а мала бути вже чотири години тому. Боюсь, що Марія Петрівна не до кінця усвідомлює, чим це їй загрожує. І ти ж знаєш: у нас черга. Коли мама повернеться, нехай неодмінно мені зателефонує.

Наталка із Сергієм шукали неньку декілька годин. Спершу молода жінка сама зателефонувала всім маминим подругам, але ніхто нічого про неї не знав. Тоді з чоловіком вони декілька разів «проінспектували» дорогу до лікарні. Та все марно: ані водії маршруток (хоча мама мала б їхати до лікарні в таксі), ані перехожі нічого не чули про жінку, якій би стало зле дорогою, не трапилось, на щастя, й жодної аварії. У лікарні теж перепитали всіх, кого тільки змогли, але ні в урології, ані в інших відділеннях Марії Петрівни не було.

Наталка знеможено опустилась на лавку в парку, в молодої жінки паморочилось у голові від утоми та переживань упродовж останніх днів. Хотілось плакати, але вона добре засвоїла урок: сльозами горя не виплачеш, за життя треба боротись.

– От що, Сергію, – сказала на диво спокійно, – зателефонуй до моргу, і вирішимо, що робити далі.

Чоловік глянув на дружину здивовано, але ствердно хитнув головою:

– Зараз, тільки у приймальному покої номер телефону дізнаюся. Думаю, вони мають.

«А може, це й на краще, що мама померла. Тепер усе нарешті владналось і можна спокійно жити далі, – думка блискавкою майнула десь у підсвідомості, і Наталка аж скорчилась від огиди до себе та від страху. – Боже, прости мені! Господи, нехай у нас усе буде добре! Ми житимемо довго та щасливо, і мама бавитиме наших діток. Правда ж, Боже?!»

За декілька хвилин, що здалися жінці вічністю, повернувся Сергій.

– Немає в моргу ані невідомої жінки років шістдесяти, ані Ганущак Марії Петрівни. І от що я тут подумав, Наталко, а може, мама вже давно вдома, поки ми тут у морг телефонуємо? Я наберу.

– Ні, я сама.

Заледве пролунало два гудки, як у слухавці почувся сердитий мамин голос:

– І де вас обох носить? Я вас чекаю з вечерею, вже все захололо. Що ви собі думаєте? І хто це вдома був і повіявся кудись, не замкнувши дверей?

– Мамо, то я, мабуть, не зачинила, – з полегшенням відповіла Наталка. – Прийшла додому, а тебе нема. Ти де була?

– Де-де? На гемодіаліз ходила, я ж тобі казала зранку. А телефон удома забула. То коли будете? – запитала вже лагідніше.

– За пів годинки, почекай нас, мамо…

***

У кухні за вечерею Марія Пет­рівна розповідала дітям, який їй трапився сьогодні балакливий водій таксі, що нового в лікарні, як минули процедури.

– Відверто кажучи, Наталко, навіть не знаю, чи варто мені туди ходити. Такі гроші шалені платимо, а чи буде ефект – невідомо. Щоправда, медсестри там уважні й лікар чудовий. От сьогодні Алла Орестівна каже мені…

– Мамо, – не витримала нарешті Наталка, – може, досить? Ти не була сьогодні в лікарні й Алли Орестівни не бачила. Навіщо кажеш неправду? Ми були в лікарні. А ти ні. То де ти була, мамо?

Марія Петрівна декілька хвилин помовчала, потім зітхнула:

– На кладовищі я була, Наталко. Ходила попрощатися з татом твоїм. Виговорилась, відвела душу. А потім сіла на лавку та й думаю: от дурна. І чого я сюди припхалась? Прощатись мені не з ним треба. Насправді мені треба прощатись із вами, бо часу не так уже й багато залишилось.

Марія Петрівна усміхнулась і лагідно поглянула на дітей.

– Не перечте мені, самі розумієте, що шансів одужати в мене мало. То нащо маю останні дні марнувати на лікарню? Згоди на операцію, Наталко, я й так не дам. Не дам тобі себе калічити заради мене. І дитину калічити не дам. А якщо вона помре чи, не дай Боже, калікою народиться, як мені потім жити? Я вже трохи пожила. Скільки вже Бог відміряв, стільки й прожила. А тепер ви живіть… І не треба мене ні в чому переконувати й агітувати, це вам не вибори.

Старша жінка підвелась із-за столу:

– Все, піду полежу трохи. А ви ще тут посидьте… Усвідомте те, що я сказала. А з мене досить уже розмов на сьогодні, втомилась я дуже…

І вже у дверях додала:

– І не забудь, Наталко, соку випити, тобі вітаміни потрібні…

***

Тієї ночі Наталка із Сергієм так і не заснули. Одразу ж і одностайно вирішили, що маминої жертви не приймуть і її рішення не підтримуватимуть. До ранку шукали адреси клінік і в Україні, і за кордоном, розміщували оголошення з продажу квартири на всіх можливих сайтах. А увечері довго розмовляли з мамою. Переконували її не здаватись і боротися за життя хоча б задля того, щоб побачити свою онуку. І Марія Петрівна зрештою таки здалась.

– Ет, робіть, що хочете, – махнула рукою. – Не битись мені з вами, зрештою. Не та вагова категорія.

Щаслива Наталка згідливо кивала головою, а сама думками вже була в польській клініці, куди відправила мамині аналізи і виписку з історії хвороби.

***

Відповідь надійшла за декілька днів, Марію Петрівну запрошували на огляд, щоб уточнити діагноз. Мама з Наталкою вирушили в дорогу, здавши в ломбард усі золоті прикраси, що мали, та позичивши гроші у знайомих. Сергій залишився вдома, щоби владнати справи з продажем-купівлею квартири. Діяти потрібно було швидко.

За тиждень Сергій устиг віднайти однокімнатну квартиру в затишному зеленому районі міста і тепер активно шукав покупця на їхню трикімнатну. Звісно, хотілось придбати щось пристойне якомога дешевше, а свою продати якнайдорожче. Щодня з нетерпінням та тривогою чоловік чекав на вечірній дзвінок дружини. На щастя, поки звістки тішили. Після першого обстеження з’явилась надія, що, можливо, пересадження не знадобиться, принаймні наразі. Але навіть тоді на Марію Петрівну чекала операція і на подальше лікування потрібні були чималі кошти, до того ж терміново.

Сергій, як і більшість науковців, був людиною не надто практичною і сподівався, що фінансові операції вони з Наталкою здійснять удвох. Але час квапив. Отож довелось усе робити самому. Із продажем їхньої квартири проблем не виникло. Сергій одразу ж відкрив рахунок у банку й обміняв більшу частину грошей на злоті. А за декілька днів став власником однокімнатної квартири, перевіз туди меблі та інший домашній скарб. Дуже хвилювався, чи сподобається помешкання «його жіночкам». Отак за клопотами та переживанням не відразу поїхав у БТІ. Хотів встигнути якнайбільше зробити, а там вічно черги. Та й навіщо поспішати, коли є всі документи купівлі-продажу, які засвідчив нотаріус?

Відкладав з дня на день, а потім поїхав до Польщі, щоб підтримати дружину в день операції Марії Петрівни. Повернувся за декілька днів окрилений та переконаний, що все буде гаразд. Мусить бути. Операція минула успішно, пересадження нирки вдалось відтермінувати, можливо, навіть на декілька років, а їх влаштовувало навіть два-три місяці. Тепер лишень Наталка щасливо народила. Їхав і захоплювався станом медицини в сусідів, привітністю персоналу, ставленням до роботи і медсестер, і санітарок. Сергій навіть не здогадувався, що незабаром йому випаде нагода захоплюватись винахідливістю земляків, от тільки ані радості, ані гордості від цього він не відчуватиме.

***

Ключ ніяк не хотів повертатись.

– Та що ж це таке? – сердився чоловік. – Я ж тільки-но встановив новий замок.

Крутив ключем і так і сяк, зрештою той застряг у замку, і хоч як чоловік намагався витягнути його, не міг. Нарешті крутнув з такою силою, що ключ зламався.

– А щоб тобі! – сердито лайнувся Сергій.

– Що, не поталанило? – почув раптом голос. Обернувшись, побачив двох міліціонерів.

– Та от ключ зламався, – пояснив, – не можу до квартири потрапити.

– А що ви, власне, там забули? – іронічно усміхаючись, запитав один з охоронців порядку.

– Як «що»? Це моя квартира, я її купив нещодавно, – вже почав злоститись Сергій, зрозумівши, що його прийняли за злодія.

– От бреше зараза і не червоніє, – якась товстезна тітка пропхалась наперед. – Купив, кажеш? Що, і документи на квартиру є, і паспорт із пропискою?

– Документи є, а прописки немає, ще не встиг.

– От дає, – не вгавала тітка, – не встиг сердешний. Квартиру мою ти обчистити не встиг, я тебе зараз як пропишу – ти в мене знатимеш. Та тримайте ж його нарешті, бо втече зараз та сволота.

І жінка з усієї сили вперіщила Сергія торбою по спині.

Поки з’ясувалось, що підприємливі шахраї продали одну квартиру аж трьом особам, довелось Сергієві посидіти декілька днів у СІЗО. Воно, може, й на краще вийшло, бо й так не мав де жити. Коли розповідав про те, що трапилось, Наталці, то чекав докорів, сліз. Але молода жінка лише усміхнулась:

– Хіба це така вже велика ціна за життя двох людей? Я колись сумнівалась у Богові, а тепер вірю, що Він нас не залишить, просто, мабуть, Господь має щодо нас особливі плани.

Якби не це лихо, то вони, певно, б і не знали, скільки навколо добрих людей, готових відгукнутись на чужу біду. Спочатку жили у знайомих. З речами допомогли друзі, колеги і просто незнайомі люди. Перед самим народженням донечки сусідка, бабуся Шура, напередодні переїхавши жити до доньки, пустила Наталку безкоштовно у свою двокімнатну квартиру. Безгрошів’я змусило Сергія врешті опанувати програмування, і не минуло й трьох років, як він став провідним працівником українсько-канадської фірми. Нещодавно сім’я переїхала в нове трикімнатне помешкання. Могли б купити й будинок десь у престижному районі, але значну частину зарплати Сергій і Наталка тепер витрачають на допомогу пораненим бійцям АТО і хворим дітям. Видно, Бог і справді мав щодо них особливі плани.