ЯБЛУКА З МЕДОМ

Мовчки кивнула. Все ж таки добре, що не виклала з дорожньої сумки фотоапарат. Так і залишився з відрядження, дбайливо запакований у чохол. Досі навіть кадрів з останнього знімання не переглянула. Вікторія заспокоює себе тим, що здавати світлини не треба терміново. Стаття про занедбаний стан маєтків родини Терещенків має вийти аж наступного місяця, тож у Вікторії ще багато часу. Принаймні найближчі дві-три доби дівчина нічого не має наміру робити. Планує лише спати, їсти, гуляти місцями свого дитинства й загортатися в спокій. Щоб тільки вона, бабина хата і природа… Ну, періодично можна ще миритися з несподіваним візитом власника ферми з кошиком перепелиних яєць…

Вікторія ледве стримала усмішку. Озирнулась на Дениса через плече, коли відчиняв перед нею двері.

– Кажуть, звичка пропускати жінок уперед заклалась у чоловіків від далеких пращурів, які в такий спосіб перевіряли, чи немає в печері тигра, – весело примружилась.

Ден здивовано вигнув дужки темних брів, розреготався:

– Уперше чую! Але ідея класна – не брехатиму. Наші давні родичі були винахідливими… Проте тигрів тут немає, тож можете розслабитись.

– О, ви мене заспокоїли. Правду кажучи, двоногі хижаки більш небезпечні. Мають безліч варіантів убити та зжерти.

Денис здивовано глянув. Хто ж її так сильно образив, що біль з очей за вінця вихлюпує? Не просто ж так цій дівчині раптом забаглося заховатись подалі від міста, в будиночку, де колись минало дитинство. Це вже пані або має модне нині професійне вигоряння, або приїхала гоїти душевні чи сердечні рани…

***

Вікторія повільно розпаковувала речі. Із бічної кишеньки валізи дістала невеличке фото в рамці. Старе, чорно-біле, проте воно дихало теплом та барвами щастя. Бабуня в білій хустинці, з лагідною усмішкою і промінцями зморщок, дідусь великою мозолястою рукою обіймає її за плечі, з примруженими від щастя очима пригортаючи до себе. Стоять під розквітлою калиною у дворі – і таким від них спокоєм віє, такою всеохопною любов’ю!.. У носі закрутило від сліз.

– Якби ви тільки знали, як мені вас бракує! – прошепотіла Вікторія.

Ранкові мандрівки з дідусем на риболовлю, коли навіть хмари комарів не ставали на заваді, коли поплавець на воді аж підстрибував, а дідусь терпляче пояснював, як правильно вести рибу й підрізати, щоб не зірвалась із гачка. Вони завжди приносили додому повне відерце улову й мовчки переглядались, коли бабуся буркотіла, як їй уже набридли луска з хвостами і що віддасть усю до єдиної котові Цигану. Але варто було нахабному вусатому писку поткнутися до відра, як бабуся проганяла його прутиком і тупала ногами.

– Мишей би краще ловив! Ледащо. Он почищу більшу, а дрібну тобі віддам. Май терпіння, – сварила кота, а дідусь потай підморгував Вікторії та округлював очі, щоб не пирхала сміхом.

Або їхні з бабунею походеньки в ліс… Коли в голові паморочиться від аромату розквітлої азалії, а в роті солодко від чорниці, аж губи злипаються. Коли синіми від ягідного соку пальцями береш хрумкий огірок та шматочок домашньої ковбаски і розумієш, що жодні магазинні витребеньки в яскравих обгортках ніколи не зрівняються зі смаком цих простих наїдків та з ароматом соснової живиці й моху, що прослався навсібіч м’якими килимами.

У дитинстві Вікторія прокидалася під звуки пташиного перегукування і пахощі солодкої випічки з печі. Досі не розуміє, коли бабця встигала замісити тісто й наліпити пиріжків. Певно, ще до світанку вставала, щоб онуку потішити. Скільки любові мали в серцях ці двоє на світлині! Родина збідніла, втративши такий скарб. Навіть ця хата… Ох, як довго впиралась Вікторія, щоб не продавати! Хотіла залишити собі куточок дитячого затишку… Та коли дізналася, що власник планує відкрити на території ферми безкоштовний парк розваг для дітей з малозапезпечених родин, погодилась. І не пошкодувала. Сотні позитивних відгуків про ферму та її працівників. Але за декілька днів Вікторія й сама пересвідчиться у правдивості слів. Фестиваль квітів – чудова нагода вивчити тутешні порядки, ще й створити альбом зі світлинами принагідно. Адже все, що відбувається сьогодні, завтра стане історією. Як її шлюб, наприклад…

Ну-от! Знову подумки манівцями приблукала до особистого… Приїхала сюди, аби відволіктись, перевести дух. Та поки що це кепсько вдається… Мабуть, краще випити чаю, загорнутися в тонку літню ковдру й добре виспатись. Сон лікує… Чого варта лише терапевтична музика цвіркунів під вікнами! Виявляється, Вікторія дуже засумувала за цими тріскотливими скрипочками. Ще й це неповторне відчуття, ніби повернулась у дитинство…

Дівчина повела очима кімнатою. Сучасний ремонт притлумив запах глини від стін. Немає портретів на стінах, великого дзеркала в дерев’яній рамі, аромату сушених лікарських трав, які бабуня дбайливо заготовила на весь рік – від усіляких хвороб і на всі випадки життя. Багато чого немає… Простору бабусину кімнту власник перетворив на вітальню з інтер’єром в етностилі. Та найважливіше – залишилась піч, розписана квітами, яка вже давно нічого не пече. Хоча… Чого б не виправити цю ситуацію? Вікторія задумано похитала головою й усміхнулася. Знати б іще, як із тією піччю спільну мову знайти! Це ж не звичайний електроприлад. Тут не вибереш функцію і не задаси команду. Треба розумітись на тонкощах прогрівання цег­ли, щоб і не спалити страву, і не залишити її напівсирою. Якби ж Вікторія свого часу попросила бабусю передати їй цю науку! Тільки хто ж міг знати, що ті вміння можуть знадобитися в майбутньому?

Дівчина протяжно зітхнула. Вдасться задумане чи ні – час покаже. Принаймні склавши руки вона точно не сидітиме. Завтра запитає в Дениса, яка допомога потрібна. У підготуванні до свята точно не завадить іще один помічник.

Вікторія швидко розклала речі й вийшла на вулицю. Тепле повітря аж тануло від медових пахощів липового цвіту. Десь збоку, в траві, почулося шарудіння, і на стежку, вималювану в темряві світлом ліхтарів, викотився їжак. Трохи постояв, тихо форкнув та й почимчикував у своїх справах кудись у глиб саду.

– Вирішили прогулятися? – пролунав знайомий голос. – А я прийшов покликати вас на вечерю.

– Дякую, – Вікторія зустрілася поглядом з осяйними очима Дениса. – Щиро кажучи, я не голодна. Велике горня чаю та печене яблуко – цього досить.

– Домовились! Будуть вам і чай, і яблука, запечені з медом, за особливим рецептом тутешніх мешканців. Смачніших я ніде не їв…

– Знаю. Мені бабуся часто їх готувала. І найсмачніші вдавались із яблук зелених сортів.

– Справді? Тоді ми точно не прогадали, бо цієї весни висадили додатково декілька сотень яблунь. І третина з них – жовтих та зелених сортів нової селекції.

– Круто! Але коли ж ви встигаєте все це робити з таким господарством? На фермі чимало найманих працівників?

Денис усміхнувся і покрутив головою:

– Не так багато, як би цього хотілося, але ледачих тут зроду не водилося. Тому й робота завжди кипить.

Повільно прошкували доріжкою до літньої тераси затишного бару. Звідти линула приємна музика, смачно пахкотіло м’ясною печенею та спеціями. Вікторія втягнула носом повітря.

– Певно, сьогодні я все ж зраджу свої традиції. Цей аромат… Стільки спокуси!

– Наш шеф-кухар уміє закохати у свої кулінарні шедеври – повірте!

Ден провів дівчину до столика, подав їй меню. Сам кудись швидко чкурнув після телефонного дзвінка.

Доки Вікторія чекала замовлену страву, надійшло ще одне повідомлення від Леоніда. Уже понад десяток їх назбиралося. Навіть не відкривала і не думала читати. Бо навіщо? Нічого нового вона не дізнається. Без того зайвого бруду гидко в душі.

Денис знову підійшов до столика, за яким сиділа Вікторія, перепросив, що не може скласти їй компанію, бо має клопіт із терміновим ремонтом водогону.

– Не переймайтеся, – усміхнулась. – Якщо відверто, я не надто налаштована сьогодні на довгі бесіди. Може, іншим разом будуть краща нагода і підхожий настрій.

Побажали одне одному доброї ночі. А вже за півтори години Вікторія мирно заснула під звуки нічного оркестру за вікном…

***

Наступні декілька днів минули аж надто насичено. Настільки стомленою фізично Вікторія зроду-віку не була. Спершу її боліли м’язи, а згодом – кожна клітинка тіла. Ну, ніхто в тому не винен. Сама зголосилася допомогти підстригати декоративні кущі та прикрашати територію ферми до свята, аби відвідувачі мали гарні локації для фото. Денис намагався заборонити таку ініціативу, але Вікторія навіть слухати не захотіла. Зате сама собі довела, що здатна скочити вище за власну голову, якщо треба буде.

Наступного дня – довгоочікувана квіткова феєрія, тож Вікторія лягла раніше спати. Уже задрімала, як у дворі здійнявся галас. Дівчина здригнулась від знайомого голосу. Скочила з ліжка і просто в тонкій піжамі вибігла з хати, на ходу накидаючи на плечі халатик. Доріжкою через садок мчав Леонід, розлючено стискаючи кулаки.

– Я так і знав! – гаркнув. – Мав би відразу здогадатися, де ти ховаєшся…

Вікторія виставила вперед руки, зупиняючи, аби він не підходив ближче, ніж дозволено.

– Ховаюся? – зневажливо усміхнулась. – Від кого?

– Від мене. Це ж очевидно…

Леонід блискавично схопив її за пальці, стиснув. Потягнув до себе. Навіть спробував обійняти. Вікторія випручалась і штовхнула його в груди.

– Припини! – викресала очима лють. – Забирайся до біса! Не хочу тебе ні бачити, ні чути.

– Дозволь мені все пояснити…

– Годі вже! З дитинства не любила казок – ні слухати, ні читати.

За спиною Леоніда пролунали важкі кроки. Із темряви вигулькнув Денис.

– Пані Вікторіє, – пильно придивився до неї, а тоді перевів погляд на непроханого гостя, – сподіваюсь, у вас усе гаразд? Цей чоловік вам не надокучає?

Обличчя Леоніда видовжилось і налилося багрянцем гніву.

– Не «цей», а її чоловік! – скрипнув зубами.

– Поки що, – сказала з притиском. – Це непорозуміння ми швидко виправимо.

Леонід повільно зміряв дівчину скрижанілим поглядом. Ступив крок уперед, міцними лещатами пальців скував зап’ясток її руки:

– Їдьмо додому! Негайно!

Вікторія скрикнула від болю. Та вже за мить видихнула, коли її ще поки законний чоловік опинився в траві, збитий із ніг сильним поштовхом. Над Леонідом схилився Денис, який притиснув його коліном до землі.

– Хто тобі дав право простягати свої брудні лапи до жінки? Забирай свій кістлявий зад з моєї ферми! І щоб я більше не бачив тут твоєї пики. В’їхав? Не чую відповіді.

– Пусти! – прохрипів Леонід. – Я піду…

Ден підвівся, почекав, доки непроханий гість обтрусить траву зі штанів, а тоді мовчки рушив услід за ним, щоб провести його аж за ворота.

– Я ще можу й повернутися, – кинув той через плече і пришвидшив крок до своєї автівки.

– Хочеш мати зламані руки-ноги – тоді прошу! Зустрінемо як годиться.

Гучно бряцнули дверцята позашляховика, і тільки курява здійнялась за колесами. Денис розсміявся. Озирнувся на тихі кроки позаду.

– Дякую вам, – Вікторія насилу змогла стримати сльози. Лише голос підступно затремтів.

– Не варто. За таке не дякують. Кожен чоловік має захистити жінку в разі небезпеки.

– Нормальний чоловік. Справжній, – наголосила.

– Мені це сприймати як комплімент? – хитро примружився Денис. – Несподівано, але приємно.

Довгу, як вічність, хвилину вони дивились одне на одного, затамувавши подих. Урешті, Вікторія збентежено відвела погляд і зашарілась. Денис простягнув руку:

– Складете мені компанію за вечірнім чаюванням?

– Яблука з медом будуть? Сьогодні вже не зраджу своїх уподобань.

– Скільки здужаєте з’їсти – всі ваші, – підморгнув.

– О! Хіба я можу відмовитись від такого? – Вікторія засяяла усмішкою і вклала свої пальці в його теплу долоню. – Ходімо!

У траві, обабіч доріжки, радісно затремтіла струнами скрипка невгамовного цвіркуна.