З поштової скриньки
ЧИТАЙТЕ 20 АВТОРСЬКИХ ЕКСКЛЮЗИВНИХ ІСТОРІЙ
…Ніколи не вважайте магію витівками для довірливих. Бо згодом картатимете себе за зухвальство зневіри. Невміння помістити у звичайному незвичайне. Сприйняти найновіше… Трактуючи все поважно та з набутим цілеспрямованим досвідом, доконче рано чи пізно відкриєте для себе те, що зробить ваше життя іншим. А буття – це, власне, щось таке, що в ньому на нас завжди чигає небезпека… Навіть коли дістаємось абсурду (одна немолода вже жінка зверталась якось до мене зі скаргою на те, що на неї готується напасти її шуба. Згодом з’ясувалося, що у пані були реальні підстави так думати. Шубу насправді довелося знищити на вогні. Лише так врятували жінку).
Зрештою, тут я про трохи інше. Люблю лісничівки. Отож і цього разу на певний час поселився в лісовій хатині, що належала місцевому лісництву. Житло було добре обладнане всім потрібним. Навіть доглянута сауна тут була і сяяла чистотою. Приготували, мабуть, зумисне для мене. Я мав намір жити тут до місяця, готуючись до конференції у Південній Америці за творами дуже відомого та загадкового письменника-містика Карлоса Кастанеди. Моя тема формулювалась дуже конкретно і такою, напевне, й була: «Незвичайне у звичайному». Я нерідко, готуючись до певних публічних виступів і дискусій, поселявся в таких або схожих місцях, обмізковуючи цілі масиви текстів своїх виданих книжок, виступів і повідомлень. Добре працюється наодинці з природою. Міркується незалежно та навіть несподівано. Прогулюючись лісом та записуючи на диктофон свої дефініції, розмірковування, майже завше приносиш додому щось щемке. До чого ніяк не здогадався б, сидячи за письмовим столом. Ось і тут, щодня мандруючи лісом, я знайшов кущ незнайомих мені яскравих квітів; пашіли так, що аж паморочилось у голові. Показав їх професорові-ботаніку, моєму приятелеві, що наїжджав час до часу сюди, до мене. Він довго розглядав ці диво-квіти. Щось бурмотів, а згодом зізнався: не відає, що за рослини. Та й узагалі, таких насичено яскравих рослин у цих лісах не трапляється. Ось так якось воно і залишилось. Мабуть, іншим разом він привезе мені більш точну відповідь зі своєї лісотехнічної академії, що в ній був завідувачем кафедри ботаніки. А зараз – просто-таки рослинний тупик виник у цього маститого знавця рослин.
Нипаючи лісом, неподалік свого тимчасового притулку у висілку, я неодноразово натрапляв на ці загадкові квіти, однак уже не брав їх до рук, про всяк випадок.
Але у цьому моєму тексті головне інше. У подвір’ї обійстя, майже впритул до воринної огорожі, височіла стара, з могутнім стовбуром густа смерека. Верхівка її сягала висоти висот. А гілля, густе та лапкасте, перекривало найменші прогалини вже на другому ярусі. Я приглядався до цього дерева відразу із дня своєї появи тут. Втім, не знаходив найменшої змоги щось дослідити. «А в чому річ?» – запитаєте ви. Ще у день освоєння обійстя мене попередили, що в глибинах цього смерекового світу живе страшко. Любить лякати і малих, і дорослих: то вигукує якісь буцімто слова, подібні до артикуляції нашого мовлення. А то каменем падає з гілки на гілку та жене таку хвилю гармидеру, що аж собаки просяться до хижі. Тож я приглядався, прислухався до світу смерекового. Адже все загадкове завше приваблювало мене.
…Однієї ночі почув завивання псів і дряпання їхнє у вхідні двері. На подвір’ї щось діялось: крики та гупання одразу приголомшили мене. Однак невдовзі прийшов до тями. Схопив мисливську рушницю, що висіла на стіні та була вже опробована в присутності її власника, не одягаючись, бігцем вийшов на подвір’я. Два пси буквально впали мені до ніг, скарапуджені не на жарт. Смерека стріляла навсебіч якимись вогняними вихорами, густо насичуючи атмосферу довкруж запахом сірки. Саме дерево ходило ходуном; здавалося, ось-ось трісне й упаде на подвір’я. Я підсвітив ліхтариком і помітив, що з гілки на гілку перебирається якась прозора маса, щомиті змінюючи свою набундючену форму. Хоч я і дотримувався принципу: «життя – це щось таке, що в ньому завжди чигає на вас небезпека», все ж сильно збентежився побаченим. А небо, там, де панують вітри та птахи, було, на диво, спокійним. Я двічі вистрілив з двох стволів одночасно, поверх набурмосеного дерева, гармидер почав потроху вщухати. Заспокоїлись пси. І мені враз стало прикро й навіть моторошно.
Наступного дня зателефнував Вольдемарові Гануличу, головному інженерові цього лісництва. Він уважно вислухав мене і сказав: «Смереку давно слід було прибрати з подвір’я... Стільки років постійно щось з нею не так. Я цього страшка ні разу не спостерігав. Проте чимало людей скаржилось на незвичні його витівки. Сьогодні ж пришлю спеціалістів. Позбудемось клопотів».
І вже незабаром під’їхала машина, схожа на пожежну. Логотип та фірмові кольори свідчили про її приналежність до підприємства, що надавало населенню побутові послуги. Не буду називати цю організацію, все ж – безкоштовна реклама. Втім, її фірмовий слоган засвідчу: «Ми все можемо та вам допоможемо».
Робітники в помаранчевих брезентових спецівках даремно часу не гаяли. Загнали авто під саму смереку, націлили свою розсувну автодрабину на дерево. І потроху підіймаючись, почали збризкувати колючки якоюсь рідиною. Мабуть, там був і бензин, бо саме його виразний запах я мимоволі вловив ніздрями. Пропомповували суміш так насичено, що я зрозумів: засобу не шкодують. За хвилину-другу від’їхали, залишивши одного «пожежника», що тримав довжелезну палицю якимось хитрим наконечником. Я припустив: запальничка. Як виявилось, так воно й було. Смерека вмить спалахнула. Підпалювач з прискоренням віддалився. Здавалося, що дерево зайнялося відразу по всій висоті. Горіло-вигорало, як свіча. І невдовзі тільки якісь цурпаки залишились від колишньої зеленої розкоші. «Пожежники» подалися геть. Одначе на самій верхівці я не без подивування помітив якусь сутність. Якби мене запитали, на що вона схожа, то я відразу б відповів: на містку дорожню валізу... Ось лише вибалушені великі очі посередині та оцупки, що, напевне, мали б називатися руками та ногами, немало подивовували: навіщо чемоданові ці причандалля?.. Я міг би мигцем податися в житло, по свій телефон, аби зафіксувати диво, але чомусь не зробив цього, не будучи впевненим, що застану нестабільну сутність на місці. Таки мав рацію: вдивляючись, помітив, що істота рухається так, наче кволо переступає з ноги на ногу. Що ретельніше я вдивлявся, то більшою ставала істота. Цікаво, як же тримається оце одоробло на майже спаленому дереві? І тут сталася несподіванка: воно зарухалось інтенсивніше, наче перебирало ногами. Далі здійнялось на кілька метрів над деревом, на якусь мить завмерло і тут же з неймовірною швидкістю зникло за горизонтом, залишивши смереку ще більш чорніючою на тлі прикарпатського лісу. Отак вмить зникло. І все.
Якийсь час я стояв, вдивлявся в небо, очікуючи чогось надзвичайного. Але нічого такого не відбувалося: темніюче небо, лісовий масив, спалена смерека…
Цієї ночі я довго не міг заснути. Тинявся господою, зробив кілька записів у своєму щоденнику. Саме так. Заснув під ранок і проспав майже до обідньої пори. Пішов до джерела вмитися й отетерів. Смерека, розкішно-зелена та лапата з могутнім своїм стовбуром, стояла на місці: так, ніби її ніхто не чіпав. Найменших ознак учорашньої пожежі не помічалось. Оце вже воістину вічне дерево. Чи залишилось у його нетрях валізоподібне? Не знаю... Проте певен, що без його участі всі ці чудові перетворення не сталися б. Ще раз зателефонував Вольдемарові. Одначе він випередив мене: «Ну що?.. Нарешті покінчили з деревом. Бачиш, хлопці-молодці за годину впоралися!..». Я подякував і відімкнув зв’язок.
Цього ж дня зібрав свої пожитки та повернувся до Леополіса. Про всяк випадок. У лісничівці мені б уже не працювалося.
Повторюся: життя – шлях, що на ньому завжди чигає несподіванка. Нерідко бентега... Начуваймося.
P.S.
...А щодо яскравих лісових квітів, то вони виявилися штучно виготовленими.
Дякуємо за вашу передплату онлайн!
Якщо ви знайшли помилку в тексті, виділіть її мишкою і натисніть Ctrl + Enter
Життєві історії
Життєві історії

