ЛУНАЄ МУЗИКА...

– Марко Буян, заслужений артист України. А що, ти його знаєш? – Ліля не зводила з матері погляду, тому помітила, як та знітилася.

– Та так... Зустрічалися якось.

Коваль клепле, доки тепле, отож Ліля негайно купила квитки на потяг.

– Усе, два квитки туди, три назад! – оголосила урочисто, щоб мама знала, що вороття назад нема. Втім, Леся Омелянівна не опиралася.

– Тепер так легко придбати квитки... Ми раніше на вокзал їхали або в касу попереднього продажу.

– Так, дуже зручно і швидко! Ще й нагадування з номером перону прийде.

Іринка бабусю побачити не очікувала, однак, очевидно, зраділа:

– Я хотіла маму попросити, щоб зняла для тебе відео, а ти власними очима все побачиш!

– Ні-ні, відео, Лілю, зніми, надішлемо цьоці Олі й Іринчиній хрещеній, – Леся Омелянівна здавалася чи то розгубленою, чи збентеженою, навіть онучку, яка без угаву щось щебетала, слухала неуважно, й увесь час роззиралася довкола, наче шукала когось поглядом.

Концерт відбувався на невеликому футбольному полі, зрештою глядачів запросили зайняти місця на трибунах. На Лілин подив, мама урочисто всілася в самісінькому центрі першого ряду. Звісно, патріотичні пісні у виконанні дітей зворушили, а запальні танці навіть подивували: невже наші діти можуть так хвацько? Леся Омелянівна не відводила погляду від Іринки під час її виступу, здавалося, навіть не дихала. І плескала, звісно, гучніше за всіх.

Нарешті ведуча оголосила виступ зіркового гостя, і на середину поля вибіг чоловік віком, як то кажуть, шістдесят плюс, у штанях, що надто щільно обліплювали ноги, у строкатій сорочці вільного крою, основним завданням якої було приховувати виразний животик, у чорних гостроносих напівчоботах, з пофарбованою на коричнево кучмою волосся. Заслужений артист радісно привітався і негайно почав щось бадьоро співати про кохання. Ліля поглянула на маму, точніше, на мамин профіль, і вражено охнула: куди зникла сутула жіночка із хворою спиною, тиском, аптечним арсеналом у тумбочці? Поруч сиділа рум’яна пані, струнка, наче юне деревце, жвава та емоційна. Леся Омелянівна тихо підспівувала, вона знала не лише цю пісню, а й другу, і третю! Підтанцьовувала на кріслі, поводила плечима, плескала невтомно і співала! А погляд! Вона ж поїдає його очима! Ото минулого тижня в могилу поряд із батьком збиралася, а зараз...

– ...Діточки, а сядьте-но поруч зі своїми батьками, з рідними! Наступну пісню я присвячую всім українським родинам!

Пісня виявилася повільною, мелодійною, Лілі навіть сльози на очах виступили. За вказівкою співака всі взялися за руки й хиталися в такт пісні. Лілине зворушення луснуло, наче бульбашка, коли вона помітила оператора з камерою. «Йому потрібна гарна картинка заповнених глядацьких місць, розчулених слухачів...» – промайнуло в голові. Іринка, що підсіла на вільне місце ліворуч від Лілі, потяглася губами до її вуха. Навіть не шепотіла, музика була такою гучною, що доводилося кричати:

– ...що в нього всі пісні про рослини?

– Що? – Ліля не відразу зорієнтувалася.

– Кажу, чи ти зауважила, що в нього всі пісні – зі згадками про ботаніку? Ніжні лілеї, пурпурові троянди, заметіль вишневого цвіту... Навіть ось ця, про родину та батьківську хату, – зі стандартною калиною під вікном.

Ліля несподівано для себе реготнула:

– Зате бабусі нашій подобається.

– А що це за артист узагалі? Часів твоєї молодості? – Ліля на мить скривилася. Якою зверхньою буває юність! Переходиш межу – і все, ти старий, однаково старий у сорок і в шістдесят... Жодної градації.

– Радше бабусиної молодості та мого дитинства.

Тим часом заслужений артист дякував публіці, адміністрації табору за запрошення і наче мав намір іти.

– Ви такі чудові, з вами так добре! А хочете, я вам іще заспіваю?

– Ні! – зусібіч заволали діти.

– Так!!! – вигукнули Леся Омелянівна і, здається, ще кілька глядачок. Пролунала ще одна бадьора пісня.

– Усе? – у голосі Іринки вчувався розпач. – Ні...

Знову лунала музика, повільна, навіть сумна. Заслужений співав щось про «пізні айстри нашого кохання», і на фінальному приспіві підійшов до Лесі Омелянівни, простягнув руку, й ось вони танцюють. Лівою рукою, тією, що з мікрофоном, він пригортає бабусю до себе, в його правій руці лежить її маленька долоня. Вони отак тупцяли недовго, секунд двадцять, зрештою музика змовкла, бабусю ґречно всадовили на її місце. Нарешті заслужений остаточно попрощався і пішов до виходу із футбольного поля. А Ліля та Іринка приголомшено спостерігали, як слідом за ним бігла Леся Омелянівна! Не шкутильгала, не задихалася, бігла легко, наче дівчинка. Про що вони розмовляли, ніхто ніколи не дізнається. Як не випитували донька та внучка, Леся Омелянівна трималася, наче скеля.

– Так, товаришували в юності... Давно, ще до зустрічі твого, Лілю, тата... Впізнав мене! – осяйні очі та розпашіле обличчя натякали на близьку дружбу. «Хоч би в мами тиск не підстрибнув».

Натомлене за день сонце ліниво пестило рожевим промінням вкриті лісами гори. Потяг неквапливо віз Лесю Омелянівну, Лілю та Іринку додому, всі троє мовчали, міркували, кожна про своє. Ліля заклопотано ганяла в голові думки про те, що очікувала проблем із дочкою та хлопцями, але ніяк не з мамою. Іринка зважувала, коли краще попросити в мами дозволу пофарбувати у волоссі рожеві пасма. А Леся Омелянівна час від часу зазирала в сумочку і перевіряла, чи на місці листівка з автографом і нашвидкуруч нашкрябаним номером телефону.