ФОТО НА ПАМ’ЯТЬ

ЧИТАЙТЕ 20 АВТОРСЬКИХ ЕКСКЛЮЗИВНИХ ІСТОРІЙ

Хто ти без родини? Без батьківської любові, турботи, опіки? Якою людиною ти виростеш? Що принесеш сам у цей світ? Усе залежить від того крихітного малюка, який з молоком матері вбирає в себе любов, вчиться довіряти цьому байдужому світові. Згодом набутий у дитинстві досвід ти застосуєш у побудові своїх дорослих стосунків. Збудуєш міцну сімейну фортецю або зліпиш тимчасову халупку під благим дахом. Так, це знову залежить від твоїх батьків. І це не про матеріальні блага. Але чималий внесок у твоє життя робитиме твоя друга половинка. Твоя супутниця тебе підтримуватиме впродовж життя, мотивуватиме, спонукатиме. Може бути й інакше, але то вже не моя історія…

Щоб усвідомити свої помилки, невикористані шанси, втрачені мрії, мені треба було прожити пів життя. Можливо, моїх ресурсів іще вистачить на пів сотні років? Мабуть, я великий оптиміст.

У мене було нормальне дитинство, саме таке, яке могло бути на початку 90-х років. Принаймні мені вже пощастило, що я мав двох люблячих батьків, для яких був бажаною дитиною. Я ніколи не чув удома, щоб мої батьки сварилися, говорили одне одному погані слова. Мої батьки були для мене взірцем сімейних цінностей.

Моя мама була вродливою жінкою: довге кучеряве волосся, очі кольору міцної кави, висока, струнка. Працювала фотографом у фотоательє. Шила для себе на замовлення модні сукні. Любила читати, зібрала вдома чималу бібліотеку. Писала вірші. Пекла найсмачніші тортики та тістечка.

Тато. Він був справжнім батьком, прекрасним чоловіком. Дарував матері квіти, допомагав у домашніх справах. Навчав мене тримати викрутку та забивати цвяхи, допомагав з домашнім завданням, брав із собою на риболовлю. Час, проведений із батьком, був якимось особливим. Я прагнув знань, і тато щомісяця купував мені новий номер журналу з електроніки та техніки.

Завжди організовував для мене корисне та цікаве дозвілля. Нам удвох ніколи не було нудно.

Кожен хлопчик моїх років тоді мріяв мати великий іграшковий КамАЗ із залізною кабіною та кузовом. Я пів року прикипав поглядом до вітрини магазину, милувався машинкою. На день народження я отримав бажаний подарунок. Моєму щастю не було меж. Але тоді я навіть не задумувався, що батькам довелося в чомусь себе обмежити, щоб потішити сина.

…Коли я закінчував школу, мати не змогла прийти на мій випускний. Вона вже ледве пересувалася квартирою. Було страшно дивитися на маму: шкіра й кістки. Від неї колишньої залишилися хіба що очі кольору кави. Її колись красивий, ніжний голос перетворився на хрипіння, але ми з батьком могли зрозуміти маму. Від красивої жінки зосталися тільки гарна душа й понівечене хворобою тіло. Ще в підлітковому віці мамі зробили нескладну операцію – тонзилектомію. Молодий лікар тоді зачепив важливий нерв, що стало причиною невідворотних негативних змін у здоров’ї дівчинки.

Коли мати завагітніла мною, лікарі категорично забороняли їй народжувати, адже казали, будуть ускладнення в подальшому житті. Але мама вже від тієї миті, як дізналася, що носить під серцем дитя, полюбила мене і твердо вирішила народжувати. Батько підтримав її рішення. Хіба є щось цінніше, ніж подарувати нове життя? Ненька заплатила за моє народження велику ціну – роки свого життя. Такою була вартість моїх русявих кучерів та очей, як осіннє небо, вперше почутого від дитини слова «мама» і відчуття, як малі рученята тягнуться обійняти її за шию.

Після мого народження мама далі фотографувала, але вже переважно для домашнього альбому. Мені рік, два, три… ми втрьох на світлинах. Щаслива родина. Дедалі частіше мама почала проходити лікування в обласній лікарні, що тривало тижнями. Мене залишали на той час у бабусі. Я там був не менш щасливий! Гасав левадою, збирав майських жуків жменями, ласував вертутами, вчився від діда-бухгалтера фінансової грамотності: збирав залізні рублі та вигідно вкладав свої інвестиції в гарні книжки. Звісно, я засмучувався, коли батьки вкотре збиралися до лікарняного закладу, але вірив, що медики вилікують маму і все буде так, як раніше.

У підлітковому віці я фактично виконував усі домашні справи. Батько працював допізна. Тож на мені було приготування їжі, прибирання квартири, допомога матері. Її стан значно погіршився. Поки інші хлопці гасали у футбол, я стовбичив у кухні, готував суп чи котлети, а вже потім виходив гуляти. Я не сердився через це. Свої внутрішні переживання я намагався не випускати на люди. Син мав бути підтримкою для батьків, а не розкисати та нюняти. Хоча, коли залишався наодинці, мені хоті­лося часом поплакати. Ми просто жили. Мама, допоки могла тримати ручку в руках, писала вірші, які ми відправляли в районну газету. Мати дуже любила розгадувати кросворди, багато читала. Тепер я розумію, як їй було важко і вона намагалася зайняти кожну вільну хвилину, щоб не губити себе в нег...

Дякуємо за вашу передплату онлайн!