ФОТО НА ПАМ’ЯТЬ

Кожен хлопчик моїх років тоді мріяв мати великий іграшковий КамАЗ із залізною кабіною та кузовом. Я пів року прикипав поглядом до вітрини магазину, милувався машинкою. На день народження я отримав бажаний подарунок. Моєму щастю не було меж. Але тоді я навіть не задумувався, що батькам довелося в чомусь себе обмежити, щоб потішити сина.

…Коли я закінчував школу, мати не змогла прийти на мій випускний. Вона вже ледве пересувалася квартирою. Було страшно дивитися на маму: шкіра й кістки. Від неї колишньої залишилися хіба що очі кольору кави. Її колись красивий, ніжний голос перетворився на хрипіння, але ми з батьком могли зрозуміти маму. Від красивої жінки зосталися тільки гарна душа й понівечене хворобою тіло. Ще в підлітковому віці мамі зробили нескладну операцію – тонзилектомію. Молодий лікар тоді зачепив важливий нерв, що стало причиною невідворотних негативних змін у здоров’ї дівчинки.

Коли мати завагітніла мною, лікарі категорично забороняли їй народжувати, адже казали, будуть ускладнення в подальшому житті. Але мама вже від тієї миті, як дізналася, що носить під серцем дитя, полюбила мене і твердо вирішила народжувати. Батько підтримав її рішення. Хіба є щось цінніше, ніж подарувати нове життя? Ненька заплатила за моє народження велику ціну – роки свого життя. Такою була вартість моїх русявих кучерів та очей, як осіннє небо, вперше почутого від дитини слова «мама» і відчуття, як малі рученята тягнуться обійняти її за шию.

Після мого народження мама далі фотографувала, але вже переважно для домашнього альбому. Мені рік, два, три… ми втрьох на світлинах. Щаслива родина. Дедалі частіше мама почала проходити лікування в обласній лікарні, що тривало тижнями. Мене залишали на той час у бабусі. Я там був не менш щасливий! Гасав левадою, збирав майських жуків жменями, ласував вертутами, вчився від діда-бухгалтера фінансової грамотності: збирав залізні рублі та вигідно вкладав свої інвестиції в гарні книжки. Звісно, я засмучувався, коли батьки вкотре збиралися до лікарняного закладу, але вірив, що медики вилікують маму і все буде так, як раніше.

У підлітковому віці я фактично виконував усі домашні справи. Батько працював допізна. Тож на мені було приготування їжі, прибирання квартири, допомога матері. Її стан значно погіршився. Поки інші хлопці гасали у футбол, я стовбичив у кухні, готував суп чи котлети, а вже потім виходив гуляти. Я не сердився через це. Свої внутрішні переживання я намагався не випускати на люди. Син мав бути підтримкою для батьків, а не розкисати та нюняти. Хоча, коли залишався наодинці, мені хоті­лося часом поплакати. Ми просто жили. Мама, допоки могла тримати ручку в руках, писала вірші, які ми відправляли в районну газету. Мати дуже любила розгадувати кросворди, багато читала. Тепер я розумію, як їй було важко і вона намагалася зайняти кожну вільну хвилину, щоб не губити себе в негативних думках про майбутнє. Мама завжди говорила зі мною, давала мені поради. Говорила навіть тоді, коли їй це важко давалося.

У вісімнадцять років, вступивши після школи до навчального закладу, я познайомився зі своєю майбутньою дружиною. Якось перед новорічними святами привіз свою дівчину додому – познайомити з батьками. Мама тоді раділа разом зі мною, бо я вперше закохався по вуха в таке ж юне, як сам, дівчисько. Того ж року моя мати померла. Звісно, це було горе та велика втрата, яку мені допомогла пережити моя кохана. Моя мати не стала офіційно свекрухою, але вона бачила, в чиї руки віддає свого сина, тому йшла у засвіти зі спокійним серцем.

Батько пішов жити до іншої жінки. Я все розумів. Люди засуджували його, бо від смерті матері минуло лише три місяці. Батько ніколи не ділився зі мною своїми переживаннями, завжди був у гарному настрої, але розумію, як важко було в нього часом на душі. Тато любив мою маму, дуже любив, у цьому я впевнений. Я бачив, як вони дивилися одне одному в очі. Так дивлюся в очі я своїй дружині, з якою ми прожили понад двадцять років. За рік після смерті матері я одружився.

Батькова співмешканка була старшою на десять років від нього. Тато відростив бороду, але здавався щасливим. Ми час від часу спілкувалися, перекидаючись декількома фразами. Діалог не клеївся, слова десь зникали, розчиняючись у повітрі. Можливо, десь у глибині свого серця я придушував ту хвилю протесту, що не бажала сприймати відтепер чужу жінку татовою половинкою.

Згодом батько почав приходити просити грошей. Працюючи в бюджетній сфері, паралельно навчаючись на заочному відділенні, ми з моєю дружиною не мали великих статків. Після одруження я залишився в батьківській квартирі, у якій після приватизації кожен член нашої сім’ї отримав рівну частку. За декілька місяців я побачив оголошення в місцевій газеті з інформацією про продаж нашої квартири! Відтоді між нами з батьком виникло ще більше непорозумінь. Купити власне житло я не мав спроможності, винайняти квартиру було недоречно, бо я теж мав право на цю оселю. Хоча із цієї самої квартири його ніхто не виселяв.

Я ніяк не міг усвідомити, як мій найкращий батько став байдужим, таким залежним від чужої жінки. Вона ліпила з нього все, що бажала, а він слухав кожне її слово. Чи був тато господарем у чужому будинку – сумнівно, але він працював від ранку до ночі, щоб догодити новій дружині. Сотня птиці у дворі, не одна сотка городини, на які він витрачав своє здоров’я і сили.

Минуло дванадцять років. Батько став зсутуленим, сивим старцем із бородою. Він був немічним і безпомічним, як мале дитя. У мене в той час народився син. Батькова співмешканка вже сама телефонувала до мене, не соромлячись, вимагала в мене гроші, бо батькової пенсії не вистачає на прожиття. Одного дня ця жінка знову зателефонувала, поставила ультиматум: давати гроші або забирати батька, інакше його речі валятимуться під ворітьми.

Знову моєю підтримкою стала моя дружина. Я забрав тата до себе. Моя теща відпоювала його козячим молоком і травами. Він потихеньку оговтувався. Став жвавішим, набрався сил. Розказував онукові казочки, вирощував огірки.

Бог дарував батькові ще три роки життя. А я отримав полегшення, що зміг доглянути тата в його останні дні на землі.

Дякую батькам за те, що виростили мене Людиною.