ЯБЛУЧНО-СЛИВОВИЙ НАСТРІЙ

– Привіт, бабусю моя золотенька! Та не виспана я, вчора багато працювала, – голос у моєї дівчинки хрипкий, млявий.

– То, може, потім поспілкуємось? – не хочу втомлювати Світланку розмовами. Бо ж я добре виспалась і мала час на працю й тишу... В моєму віці добрий сон – то найкращі ліки.

– Авжеж, ні! Я так давно тебе не чула, а ще довше не бачила! Як ти там, бабцю? – вже бадьоріше поцікавилась онучка.

– У мене все гаразд. Сушу яблука та сливи. Грушок цього року нема. Вже наполовину підсохли. Та все одно треба їх перебрати, потрусити, вийняти вже висушені... То робота не важка, але ретельна, багато часу забирає. Аромати такі, що нехай французькі парфуми сховаються! Але сам процес – то правдива медитація! – розповіла про те, чим живу і про що думаю.

– Файно тобі там, бабусю! Хочу до тебе! Вже би спакувала наплічник і чкурнула вечірньою електричкою... Ех! – зітхає моя студенточка, – але завтра піду заміняти свою колежанку. В неї заручини, тож вона попросила вийти на зміну. Серйозна справа, еге ж?!

Моя внучка працює офіціанткою в ресторані. Робота важка, постійно на ногах. Та ще й клієнти трапляються непрості. Світланка розповіла мені, як минулого місяця галаслива компанія з п’яти бовдурів сиділа в цьому ресторані декілька годин. Онучка якраз була на зміні: то щось приносила їм, то відносила... Так голову морочили, зрештою, наїли-напили загалом на декілька тисяч, а чайових навіть не поклали... Ось така робота в неї... Завжди так буває: багачі скупі, кожну копійку рахують, краще самі розтратять, а бідному не дадуть...

– Колись і ти будеш сушити сливи та яблука, а не бігати й обслуговувати всіляких дурбеликів, – потішила Світланку, пригадавши оту історію.

– Так, але то буде нескоро... Мабуть, мама з татом швидше складуть тобі компанію. А мені ще вчитися, трудитися і жити в місті, хоч думками я вже там, під тією сливочкою... Привези мені, плізоньки, хоч маленьку коробочку тих солодких сливок, бабуню! Або чорносливу привези!

– Авжеж, привезу, моя найфайніша! – аж на душі посвітлішало від цих слів. Отже, мої потаємні страхи про те, що колись ту хату діти продадуть, розвіялись. Внучка хоче переїхати сюди колись жити. Її мама з татом також повинні залишатись у місті на роботі, але ні вони, ні їхня єдина спадкоємиця не продадуть комусь нашого родинного гнізда. За це я переживала найбільше... Недарма ж кажуть: треба завжди мати куди втекти. Принаймні з міста, з небезпечного дев’ятого поверху, на якому вони мешкають. А на асфальті там нічого не росте.

У селі час минає інакше. Тут, де все занурене в природні ритми, якось легше мріяти і планувати. Тепер, коли я буваю в місті раз на два-три тижні, відчуваю, як швидкий темп і залюднення контрастують зі звичним сільським ритмом. Я походжаю містом неквапливо, роздивляюсь людей і вітрини, прицінююсь на ринку, заходжу в крамниці. Ну так, бо в мене на все це є час, хоч і немає достатньо грошей. Та й чи треба мені стільки отих лахманів, речей, спокусливих розрекламованих цяцьок? Маю достатньо добротного одягу, тепер не купую. Колись купила декілька сумок, які тримала на свята й урочистості, а тепер гонорово їх ношу. А коли ж їх іще носити?

Якось зайшла до подруги – вона й досі мешкає в місті. Працює моя Сянька в продуктовій крамниці. Метка, жвава, людей любить. Та крамничка – її невеличкий бізнес, який тягне з родиною через усі кризи й революції. Якось вижили і дали собі раду. Вручаю їй коробочку із сушкою, а вона мені – пакетик білюсінького сиру. Обмінялись подарунками-частунками, а тут саме обідня перерва. Сяня зачиняє крамничку на годинку, запрошує мене в підсобку.

– Не сумно тобі там самій у селі? – делікатно цікавиться подруга.

– О, ні! Аж ніяк! І не сумно, і не страшно! У місті буває значно страшніше й самотніше в натовпі! Їй-богу, не боюся спати сама. Вже навіть звикла. Живу, як ото королева на пенсії! У мене свій простір, свій ритм, ніхто перед очима не мерехтить, у кухні не крутиться! Так, гостей люблю й радію, коли діти і внучка приїжджають, але й самій бути добре, повір мені! – не лукавлю, а кажу,
як є. Правду кажу.

– А я от так пригадую: скільки разів у житті залишалась сама чи ночувала сама в хаті? Може, два чи три дні, не більше. Не уявляю собі, як то? – дивується колежанка.

– Людина до всього звикає. Знаю, бо люди бояться залишатись самі, тримаються за інших з відчаю. А не треба боятись. Іноді людині так добре самій, стільки переваг з’являється! Кажуть, навіть корисно усамітнюватись і не спілкуватись...

Час, проведений у місті, – це добре, але треба повертатись до хати, яка ароматно пахне сливками та яблуками.