ПЕРЕЛІТНА ПТАХА

Ні, Матвій не спокусився і навіть слухати не хотів про нові стосунки. Гапки своєї не шукав, у розшук не подавав, на розлучення – також. Сподівався, що ненадовго, що повернеться і Оксанку їхню приведе.

Так минув тиждень – і нічого. Потім минув місяць – знову нічого. Матвій харчувався то в батьків, то в їдальні неподалік від роботи. Голодним не був. Речі прав сам, у будинку тримав більш-менш можливий порядок. Та тиша, яка спочатку його гнітила і тривожила, тепер не була такою важкою. Звикся до того, що може прийти, спокійно повечеряти якимись канапками й піти собі спати.

Так тривало три роки. Довгі, непевні й зовсім не зрозумілі три роки його життя. Аж раптом однієї весняної днини, коли ото птахи повертаються з вирію, з’явились на порозі його Гапка й Оксанка. Дівчинка за цей час помітно підросла, стала ще гарнішою. В руках доця тримала букетик анемон – очевидно, десь назбирала при дорозі. Агафія не змінилась, тільки стала якась трішки худіша й ніби нервова. Гапка була схожа на хижу орлицю, яка повернулась до гнізда. А на кого ж тоді був схожий Матвій? Ні, не на орла, а радше на лелеку… різні птахи, правда ж?!

– Впустиш до хати? – якось несміливо запитала Гапка. – Адже то й наша хата…

Матвій мовчав, бо був у якійсь дурнуватій ситуації: за документами вони й не розлучені, а фактично – як називають таких, як його дружина? Сама пішла, сама прийшла… і дитину за собою волочила туди й назад… і як після всього хотіти жити з такою під одним дахом?

Матвій мовчки ступився з порога, даючи їм зайти всередину. Донька обійняла тата і простягнула йому букетик анемон. Узяв, подякував, погладив малу по голівці. Дитина ж у цій ситуації не винна… А Гапка так поводиться, ніби вчора по хліб пішла, а сьогодні повернулась. Де й були ті довгі три роки, поки вона десь там з кимось тинялася…

Матвій не хотів слухати пояснень, не хотів сам щось з’ясовувати, та ще й у присутності доньки. Мовчки пішов у свою кімнату й замкнув ключем двері зсередини.

Агафія тихенько зайшла з дитиною в меншу кімнатку, що ліворуч від кухні, там розпакувала речі й переночувала. Хтозна: якби не дитина, то, може, і вигнав би, і на поріг не пустив би. Ночами згадувала того «іншого», його міцні руки і нахабні жарти. Зачарував її своєю дикою силою, заполонив, як ото вихор, – підхопив і вкрав на цілих три роки. Не було такого в Матвія, не мав він того шалу, хоч господарем залишився добрим і чоловіком лагідним. Чи варто судити Агафію за це? Не витримала спокуси, піддалась, ще й дитину за собою потягнула…

Наступного ранку Матвій поснідав ще вдосвіта й пішов на роботу. Гапка поривалась бодай слово сказати, але якось не до слів було. Оксанка ще спала. Лише ввечері, коли дружина, як звично, наготувала їсти, поприбирала занедбаний холостяцький простір, наче лід розтанув, але тільки скраєчку. Між ними сиділа донька, і тільки вона говорила. Дорослі мовчали. Матвій пив чай, дитина їла салатик, а Гапка тихенько теребила макарони на тарілці. Сяк-так усі троє повечеряли, стало якось тепліше в оселі.

Непросто було Матвієві прийняти назад свою перелітну птаху. Ба більше, не розумів, чим не догодив Агафії, що зробив не так? Невже той інший знає і вміє щось таке, чого він не потрафить втнути? Але питати про це так і не наважився. Дивився на дружину іншими очима й розумів, що вона ж йому ще законна, що вони офіційно перебувають у шлюбі. Дивився і не хотів бачити. І так мав мовчазний характер, а останніми днями мовчав, наче дав обітницю не спілкуватися ні з ким. І засуджувати не хотів Гапку, бо досі її любив. Вирувала в Матвієві гримуча суміш суперечливих почуттів, яку міг вгамувати лише роботою і спілкуванням із донечкою.

Гапка спробувала відновити оті попередні стосунки, та спроби ці виявились марними й невмілими. Думала, якщо чоловік мовчить, то забув і пробачив їй отой нерозсудливий учинок… ні, не забув і не пробачив. Не зміг пробачити, бо таки любив Агафію. Та чи вона любила так само, а чи тільки дозволяла себе любити? Складні питання любовні…

Одного вечора, коли Оксанка заснула, Агафія спробувала спокусити чоловіка своїми добре відпрацьованими методами. Та цього разу Матвій перехопив її руку й різко струсив від себе.

– Але ж ми все ще чоловік і дружина, – так звично нагадала йому Агафія, наче й не було тих трьох років.

– Тепер уже ні, Гапко. Той, інший… повертайся до нього… а я піду і подам на розлучення, – хриплим голосом промовив Матвій.

Наступного ранку він, як завше, пішов на роботу, а ввечері застав удома лише свою доньку Оксанку.

– А мама де? Кудись пішла? – запитав.

– Так, татку! Мама сказала, щоб ми не сумували, бо вона вирішила, що хоче назад…

Не треба було додаткових пояснень, аби зрозуміти, що Гапка повернулась до того іншого. Тепер уже точно між ними немає нічого, крім минулого і ось того дитятка, яке сидить на диванчику й заколисує ляльку.

– Не переживай, Оксанко! Проживемо й самі! Я завтра заведу тебе до бабці й дідуся, а сам піду на роботу. А потім прийду по тебе ввечері… Добре, доню?

– Добре, татку! – мала поклала ляльку на диванчик і побігла обіймати свого найфайнішого у світі татка Матвія!

Що ж було далі? Про це ви могли б додумати й самі. Бо варіантів розвитку цієї родинної драми може бути декілька. А насправді сталося так. Матвій таки розлучився з Агафією, домігся того, аби самому виховувати доньку, став керівником у себе на роботі. За два роки зійшовся із сусідкою, яка прийняла його й Оксанку. Ще за рік у них народився синочок. Гапка якось приїздила, аби подивитись на доньку, але зробила все, щоби не зустрічатися з колишнім чоловіком. Вона не залишилась із тим іншим, бо її щоразу кликали нові перелітні траєкторії. В соцмережі Агафія створила собі сторінку й назвалася Перелітна Птаха, а на основну світлину – аватарку поставила сокола. Якось так.