НАРЦИСИ ДЛЯ ПОДРУГИ

А восени Степан почав уникати дівчини. До неї дійшли чутки, що він ходить до Кат­русі. Вони ніби душу Ярині розп’яли. Смуток залив серце дощами сліз, темна імла огорнула його, і світанок ніколи більше не зазирав у її втомлену душу. Понесла свій хрест дорогами життя, затаївши в серці пекучий жаль.

Люди насолоджувались плітками, співчутливо дивились на пригнічену Ярину, шкодували Олега Петровича, який невдовзі раптово помер. Декілька місяців після його смерті Катруся, що мала двох синів, народила дівчинку, яка була нібито від Степана. Він виїхав із села, а за декілька місяців загинув у шахті в Шептицькому.

* * *

Дізнавшись, що Катруся безнадійно хвора, Ярина, перемагаючи себе, пішла до неї. Подруга сиділа на ліжку, впершись у гору вишитих подушок, і незрячими очима дивилася в одну точку. Її прекрасне личко було бліде, аж прозоре. Одягнена в ніжну бузкову блузку, гарно зачесана, була спокійною і зосередженою. Ярина тихо привіталася. Катруся простягнула обидві руки вперед і радісно вигукнула:

– Яриночко, це ти? Андрійку, дивися, які гості до нас завітали!

Почувши, що Катруся з кимось розмовляє, до хати зайшов вродливий чоловік – Катрусин чоловік.

– Яриночко, сідай, сестричко рідна, сідай у нашій хаті. Андрію, посади Яринку. Принеси яблук, пригости її. Ти почула, що я хвора, і прийшла?

Катруся тішилась, як дитина. Ярині забракло слів, вона не знала, з чого розпочати розмову.

– Я так чекала, щоб ти прийшла до мене, бо сама вже не можу ходити. Дуже люблю людей, Яриночко, усіх людей люблю. Ми так довго не зустрічалися. Як чорно квітне цього року весна, а я все ще живу мріями про літо.

Незрячим поглядом Катруся шукала Ярину.

– Катрусю, яка ж ти сильна жінка!­ – зміненим голосом промовила Ярина.

– Мені ця сила від дітей моїх передається, від Андрія. Знаєш, він узяв мене з трьома дітьми, всиновив їх, став для них справжнім батьком. З ним у нас є ще два сини. Я ж мати-героїня, – зайшлася дзвінким здоровим сміхом. – Він у мене один на світі. Андрійку, ти є в хаті?

Чоловік мовчки кивнув головою, ніби Катруся могла його бачити.

– Стараюся бути сильною і дуже хочу бути гарною навіть тоді... – вона замовк­ла. – Я на смерть згоди не даю, – промовила за хвилину. – Знаєш, Яринко, найкращий цвіт на землі – це любов. Я не бачу, але душею відчуваю кожну квіточку, кожне стебельце. Андрій – мої очі, моя радість. Я зрозуміла, що немає сенсу плакати за тим, що було, або за тим, чого ніколи не буде. Хочеш, я тобі заспіваю?

Повернувши голову до Ярини, заспівала «Ой три шляхи широкії». Забута пісня із сумом розсіялась кімнатою. Ярина слухала і дивувалась, бо у великих незрячих очах Катрусі палахкотіло життя.

Коли поверталась додому, важкі думи стиснули серце: «А може, мій тернистий шлях мені долею суджений? Тобі, Катрусю, можна вже не заздрити. Якщо наше зі Степаном кохання не стало піснею, то це не було кохання».

Розворушила застиглу пам’ять, і тихий смуток дедалі дужче огортав серце.

«Якби ти відчула, Катрусю, як живеться старій дівці. Давно минулося, а болить. Я навчилася жити окремо від усіх, тішитися барвами природи, і не треба мені вже нічого кращого. Ти сьогодні говорила, я дивилася у твої незрячі очі, і знаєш, я пробачила тобі. Для мене ще цвіте день, а в тебе вже панує ніч, хоч ти любиш це життя більше за мене».

Відчувала, що той жаль, який багато років труїв їй душу, зникає.

* * *

У світлиці на катафалку лежала Катруся. Люди, які зійшлися до неї, сиділи не лише у світлиці, а й в іншій кімнаті, позираючи через відчинені двері на знівечене смертю колись таке вродливе обличчя небіжчиці. Ярину одразу зауважили, і шепіт розлігся поміж людей:

– Дивіться, прийшла. Мабуть, забула вже про свою кривду.

– Ой, де там таке забудеш, але не хоче в гніві прощатися. Подругами ж були.

– Кажуть, що чоловік із дітьми у хаті сидів, а Катруся зі Степаном усі ночі проводила.

– Та ви думаєте, що він своєю смертю помер? Де там?! Він, кажуть, пляшку оцту випив. Спалив себе з того горя.

– А який чоловік був! Та вона за ним панувала, їй люди руки цілували, коли до хати приходили.

– Краще народитись невродливою, менше гріха.

– Та її дочка – викапаний Степан. Так бідолашна голосить за мамою.

– І хлопці плачуть, і Андрій.

– Андрій дуже кохав Катрусю. Кажуть, що його мама вмлівала, хрестом падала, коли вчула, що він до неї ходить.

– Бійтеся Бога, та ж Катруся була на чотирнадцять років старша за нього. Взяв її з трьома дітьми проти волі батьків. Мама до смерті з нею не розмовляла.

– Ой, гріхи наші важкі! Вона навіть мене просила, щоби врізати жмут Катрусиного волосся, відчарувати хотіла. Але я не погодилась.

Ярина, затуливши долонями вуха, втупилася поглядом у букет білих нарцисів, який вона принесла і який тепер лежав в узголів’ї Катрусі.

– Як ці квіти раптово зів’яли! І обсипаються...