СОНЯХИ

– Майже… Тут батьківська хата. Батьків уже давно нема. То за дачу тепер маю. Ще до війни син тримав тут чималу пасіку. А зараз… вона недоговорила. Ковтнула сльозу.

– У квартирі важко… Особливо коли сам-самісінький. То й тікаю в село. На нашій вулиці майже не залишилося людей. Наша хата та ще сусідчина. Цій жінці, мабуть, уже років сто. До неї донька з міста приїздить, а тій уже сімдесят. Я часто допомагаю бабусі: то курей позачиняю, то просто ввечері погомонимо на призьбі…

У мене тут переважно квіти. Трохи городини. Люблю сюди приїжджати. Приїду автобусом на три-чотири дні, попораюся, щось просапаю, щось зберу… І знову – в селище на квартиру.

А там у мене свій незмінний маршрут – на кладовище, до синочка… Відтоді як він загинув, світ для мене перестав існувати.

Не живу – просто несу свій хрест. Бо всьому є початок… і всьому є кінець…

У мене ж два сини на війні. Один тепер… під прапорами. А старший десь на Харківщині… Ми думали, що молодший у безпеці. Він був медиком. На стабілізаційному пункті на Донецькому напрямку рятував хлопців… У квітні 2023 року війна забрала й мою дитину…

Жінка замовкла.

Потім обережно підняла букет.

– Завтра понесу йому соняхи. Сама виростила з насіннячка. Бачите… вони різні…

Я й без того всю дорогу дивилася на ці квіти. А тепер вони здалися мені найгарнішими у світі.

З одного боку соняхи були сонячно-жовті. З іншого – бронзові. Рідкісні. Наче життя і смерть. Наче світло і біль.

І їхали вони в маминих натруджених руках, щоб наступного дня прикрасити могилу найдорожчої людини.

Жінка говорила далі:

– Син завжди казав: «Мамо, поки триває війна, ніколи не обговорюй її. Нікому нічого не доводь. У кожного своя правда…».

На мить замовкла.

– Якось назбирала йому полуниці. Передала. Він так і не скуштував жодної ягідки. Потім старший син пояснив: коли вони були на Донеччині, заїхали в приватний сектор. А там достигла полуниця… серед людської крові. Відтоді він її більше не їв…

Ще пригадала:

– У грудні двадцять першого приїхав до мене й каже: «Мамо, буде війна…». Усе він відчував. Усе знав. А 24 лютого мовчки приїхав, зібрав наплічник і пішов до військкомату…

Мені так хотілося обійняти цю жінку. Хоч на мить забрати частинку її болю.

Коли ми вже були в селищі, запитали, де зручніше зупинитися. Наплічник був важкий – із сільськими гостинцями. Жінка подякувала й повільно пішла своєю дорогою.

А наступного дня я прийшла на Алею слави. Подякувати нашим хлопцям. Її синові. Усім, завдяки кому ми сьогодні маємо ранок, вечір, дорогу додому, сонце над головою.

На гранітній плиті лежали ті самі соняхи. Сонячно-бронзові. Вони ніби мовчки дивилися в небо.

І раптом мені здалося, що соняхи не завжди повертаються до сонця. Іноді вони схиляють свої голівки перед Героями.