Життєві історії
ЧИТАЙТЕ 20 АВТОРСЬКИХ ЕКСКЛЮЗИВНИХ ІСТОРІЙ
Такі ми вже є – часто влаштовуємо собі комфортні умови, навіть якщо живемо десь тимчасово чи працюємо на роботі. Адже від цього залежить наш настрій, наші думки і якість роботи. Будь-яка мила дрібничка може прикрасити сірі робочі будні, незатишні помешкання чи тісняву. Аби уникнути отих тимчасових незручностей, які нам так не подобаються.
Водночас чудово розуміємо, що немає в нашому побуті нічого постійного, завжди є поруч хтось. Ті, хто володіє власним кутком, де можна заховатись від світу, по суті, мають королівські умови. Тобто місце чи територію, куди можна втекти, де можна відновити сили чи побути на самоті.
Все інше – це тимчасові незручності, які кожен із нас намагається перетерпіти, перечекати, перебути. Недарма кажуть, що найпостійніше в нашому житті – це тимчасовість.
Спочатку ми виростаємо з маленьких вдяганок. Потім чекаємо, коли закінчимо школу, одержимо атестат і здобудемо фах у коледжі або в університеті. Це також тимчасова незручність, адже ми гриземо граніт науки, аби потім мати легшу роботу, більшу заробітну платню, краще коло для спілкування.
Зрештою, вийшовши з цієї зони комфорту, шукаємо роботу або втрачаємо її, терпимо когось, мовчимо і сподіваємось, що от ще трішки – і буде легше. Коли ж легше не настає, погоджуємось на ті умови, які складаються, і живемо собі далі. Інші нам часто обіцяють, що тепер складно, але мине якихось років десять – і ми помудрішаємо, щось та й зміниться довкола, життя стане кращим. Але цього часто-густо не стається.
Ми знову думаємо про те, що всі ці наші життєві незручності та негаразди тимчасові. Наші діти підростають, починають нам хамити, а батьки стають старшими й потребують нашої опіки. Знову ми запрягаємось у життєвий віз і кажемо собі: «Це ненадовго! Це ж тимчасові незручності».
Відтак ми самі стаємо старшими, а наші діти одружуються або виходять заміж. Залишають нам онуків, якими тішимося, знову хочемо пожити для себе, але сприймаємо малюків-онучат як найбільшу радість, бо ж не буде такої нагоди пововтузитися з ними колись, потім. І знову ці тимчасові незручності, знову життя для когось.
А потім якось так раптово і зненацька приходить до нас наша старість. Нам уже не хочеться перевертати гори, змінювати світ, доводити прописні істини і будувати замки на піску. Ми хочемо спокою, затишку і співу пташок. Внуки стають дорослими. А ми й досі думаємо, що життя – це тимчасова незручність, яка, зрештою, має ж колись і закінчитися. А часу в клепсидрі – на самому дні! Дуже мало!
Вся ця життєва біганина, досягнення для батьків, допомога дітям, незабезпечена власна старість – це справді якась не така вже й важлива і справді тимчасова незручність. Ніколи ж не буває, аби все ідеально збіглося, сталося й відбулося в нашому житті. А вже що відбулося, те й забулося. Хіба ж ні?!
Дитинство без санвузла
Маленькою вона мешкала з батьками і старшим братом у самому центрі міста. У них не було в помешканні санвузла. Сусіди збоку і сусіди знизу мали кілька кімнат, великі кухні, ванну й туалет вдома. А вони тулились в однокімнатній квартирі, де туалет був у кутку довгого балкона, а митися їздили в громадську лазню. Ось на такі умови погодився молодий спеціаліст, якому держава тоді запропонувала «покращені умови проживання».
Ці тимчасові незручності вдалося змінити лише за 20 років, коли старший брат виріс, а сама дівчина пішла в сьомий клас. Зрештою, переїзд на околицю міста і власний санвузол вдома став справжнім святом для всієї родини.
Життя без власного авто
Їхня родина ніколи не мала свого автомобіля. І, якщо чесно, не страждала від цього, адже мешкали вони у великому місті. До їхніх послуг був громадський транспорт. Батько виправдовувався тим, що не тратився на машину, яку треба було десь тримати, чимось заправляти і з якою неодмінно проходити технічний огляд.
Справді, у місті, де й так занадто багато приватного транспорту, ця розкіш була зайвиною. Його дружина і діти ніколи не прагнули купити оте омріяне авто. Хоча дружина заздрісно позирала на інших чоловіків, які везли своїх дружин до моря чи на дачу, які могли з комфортом «переїхатись», куди хотіли та коли собі бажали. Мама невеликого сімейства сподівалась, що от повиростають їхні діти, куплять собі машину або знайдуть когось із машиною. Отоді вона і зможе комфортно їздити, а не товктися на дачу електричкою чи діставатись на роботу переповненим громадським транспортом.
Життя минуло. Мама так і не дочекалась тих мандрівок чиїмось авто. Лише кілька разів її везли на дачу знайомі, бо тоді вже вона була немічна й не могла подужати високих сходин приміської електрички.
Одяг з чужого плеча
У їхній родині була багата кузинка (двоюрідна сестра), якій батьки купували тільки новий одяг і взуття. Кузинка була на декілька років старшою, тому – натурально – більшість речей, які стали для неї маленькими, добросерді родичі гонорово віддавали їй. Бо батьки не могли купувати нові речі. Саме тоді почалась криза, а дівчина росла й не чекала, коли ж вона мине. (Криза ще довго не минала, а згодом перейшла в наступну, таку саму затяжну і паскудну.)
Речі були справді добротні, але всі – вживані. Кузинка іноді приходила до них у гості й не забувала нагадати, що цього светрика чи оті черевички вона любила і ще би носила, якби не виросла з них. Це не дуже дратувало, але таки трохи принижувало.
Донька попросила бодай раз піти і купити їй якусь нову річ. Вона ніколи цього не робила, бо ж усе й так одержувала від кузинки. Спочатку її мама дивувалась: навіщо витрачати зайві кошти на нові речі? Але ж ішлося не про речі, а про те, що бодай щось одне в житті вона хотіла мати першою! Щось нове, своє, тільки для неї! Дівчинка ще ніколи не приміряла новенького взуття, не мала досвіду розходжувати нові черевики чи знімати етикетки з нового светрика. І таки одного разу мама влаштувала їй це свято! Мама, як усі жінки, розуміла, що справа не в одязі, а в бажанні мати щось нове!
Речі, запаковані до кращих часів
Коли дівчина підросла і вже пішла навчатись в університет, у неї виникла потреба зібрати власну бібліотеку. Позаяк місця в помешканні було обмаль, усі свої нові книжки вона купувала і складала в коробки під столом. Там же ж, поряд із книгами, були акуратно складені фотоальбоми і списані зошити. (Батько не розумів, навіщо примножувати книги, які можна випозичати в бібліотеці, а не захаращувати ними хату. До речі, про свої костюми, черевики і краватки він так не говорив.)
Студенткою дівчина мріяла, що колись настане такий час, коли вона матиме свій простір, замовить собі полиці й зможе усе це поставити гарненько рядочками, посортоване і впорядковане.
Та найближчим часом такої нагоди не передбачалось. Книги, зошити та фотоальбоми роками «жили» в коробках, а життя справді тривало у форматі тимчасових незручностей.
Колекція глечиків, тарілочок і теплих пледиків
Авжеж, можна обмежитись конче потрібними речами. І взагалі, коли мешкаєш у міській квартирі, а поруч із тобою ще кілька людей, то дивно мріяти про якісь колекції. Квартира – то не будинок, тут нема горища чи підвалу. А якщо є підвал, то там «живе» картопля на зиму і закрутки.
А якщо в тобі дрімає дух колекціонера? Що із цим робити? Як приборкати своє нестримне бажання тягнути додому тарілки, глечики і всяку іншу «немодну» кераміку, яку хтось безжально виставив біля загальних смітників? (Дякую, що не побили, а залишили цілими, простісінько із серванта чи зняті зі стіни.)
Усе це добро потайки від батьків, які не в захопленні від твого колекціонування, розпихалося по шпаринах. Дарма що їх не видно, але ж вони в тебе є! Вони колись займуть своє почесне місце на стіні нового простору! Вони згодом коштуватимуть багато грошей, бо то тепер тарілочки і глечики – непотріб, а за років 20-30 – це вже антикваріат і ексклюзив із чарівною абревіатурою ЛКСФ (Львівська кераміко-скульптурна фабрика).
Одну таку настінну тарілку, знайдену обіпертою біля смітників, вона притарабанила додому, і важило це добро понад два кілограми. Було це майже 20 років тому. Тепер таке «сміття» коштує як половина її зарплатні. Отож!
Речі з дитинства, або Те, що знадобиться
Так, вона сентиментальна і залежна від гарних речей, тому не віддасть одягу чи іграшок, як це робила її кузинка. Тобто, вирісши із платтячок і взуванок, кілька разів погодилась віднести дві сумки непоганих речей своїм іншим родичам. Серед тих речей була її улюблена бузкова сукеночка! І яким ж було її розчарування, коли вона за рік побачила ту свою сукеночку на підлозі дядькової машини.
– Дядьку, а чому та сукенка тут валяється? – поцікавилась.
– А, я взяв з дому, щоби витирати нею вікна і руки. Це ж фактично шматина! – якось так зневажливо відповів дядько.
Отже, її улюблена сукеночка, у якій вона пережила стільки радісних днів, справді стала шматиною? Як добре, що дядько ще не встиг обмастити її мазутом чи пилюкою! Вона потайки скрутила цю сукеночку і забрала в сумку. Ні! Не буде її дитячий спогад чиїмось віхтем для протирання вікон! І дарма що в неї немає доньки, та й не знати чи буде, але свою улюблену сукеночку вона залишить собі!
Те саме і з її дитячими іграшками. Так, вони акуратно поскладані у велику коробку і стоять на антресолях. Так, ними вже давно ніхто не бавиться. Але їх вона також не віддасть. Бо пригадує, як мама подарувала дядьковим бахурам улюбленого коника-гойдалку та іграшкове піаніно і як вони все те роздовбали, наче загарбники! А вона так любила ці речі! Бо для когось це частина життя, а не тимчасові незручності!
Дякуємо за вашу передплату онлайн!
Якщо ви знайшли помилку в тексті, виділіть її мишкою і натисніть Ctrl + Enter
Життєві історії
Життєві історії
Життєві історії
