ЖИТТЄВІ ІСТОРІЇ. ГАЗЕТА «ЖИТТЯ»
8Історії з життя
Життєві історії з газети «Життя» — правдиві історії з життя та історії кохання українською.
Ліда з Миколою побралися зовсім молодими. Миколі на хуторі, що неподалік села, ще від покійного діда залишилась невеличка старенька хатина. Туди й переїхали жити.
У злагоді й любові жили Ліда та Микола. Народилось у подружжя один за одним троє синочків. Микола пишався, що аж троє нащадків продовжать рід, не інакше як соколами називав своїх хлопців. Ліда, як, мабуть, і кожна мама, хотіла хоча б одненьку донечку, але, як то кажуть, як Бог дав… І синочки стали сенсом їхнього із чоловіком життя…
А вже невдовзі біля їхньої старенької хати виріс просторий, аж на три кімнати, будинок. Як же тішились вони всі! Хлопці-школярики бігали кімнатами… Новий будинок їм здавався величезним палацом, дітлахи обіймались, пищали від радості.
Час збіг швидко. Не встигли, як то кажуть, озирнутись – і виросли татові й мамині соколики. Старшого, Степана, після школи забрали до війська. Так і залишився він там, у Воркуті. «Влаштувався добре, – хвалилася сусідам Ліда, – бо одружився з дочкою командира частини…» Середульший, Ігорко, вирушив на шахти Донбасу. Теж знайшов там свою долю. А найменший, Тарасик, поїхав у Ленінград вступати до мореходки. Так там і жити залишився. Дружину та дітей мав, але частіше був у морі, ніж удома. Ні до яких рангів не дослужився, а гроші, які заробляв, одразу ж із друзями і пропивав…
Додому хлопці не навідувались. Микола з Лідою самотиною жили на хуторі. Жінка особливо падкувала: «Десь до людей онуки бодай на канікули приїздять, а ми своїх, Микольцю, то ще й не всіх бачили, – витирала фартушком сльози. – Ти хоча б перший не помирай, бо як я без тебе тут сама?».
Горнув Микола до себе дружину, втішав, як умів…
І справді, першою пішла на той світ Ліда. Не хворіла, не мучилась, померла уві сні. Мабуть, дуже сумувала за синами, яких не бачила років із десять, якщо не більше…
Але на похорон хлопці не приїхали. Усі мали свої клопоти. «Дорога ж така далека, – казали, – грошей треба багато».
Поховав Микола свою дружину. Жив сам. Але так йому було гірко, так боляче без любої Лідуні, що аж заслаб, бідолашний. Телеграмами про батькову недугу синів сповістили родичі, мовляв, тато при смерті. Усі троє приїхали швидко. Розуміли: справа важлива – будуть ділити батьківський маєток…
– Тату! Тату! – термосили хлопці за груди старого батька. – А де заповіт? Чуєте? Питаємо вас… Чуєте?..
Микола заледве розплющив очі. Важкі повіки, здавалося, налилися свинцем.
– Де я? – запитав ледь чутно.
– Ну, нарешті очуняв... Де заповіт?.. – нетерпляче, схилившись над ліжком, допитувалися сини.
Микола помутнілими очима обвів оселю. Погляд зачепився за старенькі вінчальні образи в кутку. «Слава Богу, вдома…» – подумав із полегшенням. Над Миколою схилилося троє його хлопців, троє його соколів…
«Он той, мабуть, старший, Степанко, – вгадував батько. – Так-так, то він. П’є, певне, і то добряче, бо ніс у нього аж фіолетовий… А то хто? Невже Ігорко? Так, то він, середульший. А колись же ж мав такого чуба, а зараз лисий, як бубон. Бігме, якби в місті десь зустрів, то й не впізнав би… Рідного сина не впізнав би… А третій – то Тарасик, найменший. А на вигляд років на десять старший од братів. Видно, теж добряче «закидає»: обличчя пом’яте, спухле… Ой, діти-діти, і що ж то з вами життя зробило?!».
Миколині роздум перервали синівські крики.
– Що ви хочете? Який заповіт?.. На хату? – нарешті почало доходити до його простого селянського розуму. – Хто мене догляне, тому й хата залишиться…
– То ми всі й приїхали вас доглядати, – із-за синівських спин запищав якийсь жіночий голос. Микола примружив очі. Ніяк не міг впізнати.
– То хто? – здивувався. – То ти, Іванцю, наша сусідка?
– Яка Іванця? – злісно гаркнув над вухом Степан. – Це дружини наші, а ваші невістки…
– А-а-а, – ледь чутно мовив Микола, – та як я міг їх упізнати, сину? Коли ж я їх видів, тих невісток?..
– То на кого пишете заповіт? – знову запищала котрась із невісток.
– А мені їднако… Йду до тебе, моя Лідусю, – сказав і помер…
Багато людей прийшло до Миколи на похорон. Лише добрим словом згадували люди і його, і покійну дружину. За гроші, які принесли люди, сини й поховали батька. Ще поки не винесли Миколине тіло з хати, пересварились між собою і сини, і невістки. Гризлись за одне – кому ж таки перепаде батьківська хата… А після похорону то й до бійки дійшло…
Довго думали-гадали, не добу і не дві… Не одна пляшка горілки спорожніла за переговорами і навіть не десять… У хід укотре йшли кулаки, а виходу не було. Гроші конче потрібні були всім, і то вже. Продавати – то не вихід. Довго ж треба чекати… Кожна нова ідея починалась завчено фразою: «Неси ще пляшку… Бо без сто грамів не нічого не вдасться».
Горілка таки зробила свою справу, і в розпалі суперечки, коли в рух пішли й ножі, хтось вигукнув:
– А спалімо хату. Так буде справедливо. Нікому не дістанеться!
Лише на мить запала тиша… Першими отямились невістки. Зірвались, як за командою, з місць, почали шнирити кімнатами, вивертати шухляди. Старша розжилася сережками. Озирнулась навколо, чи ніхто не побачив, і запхала знахідку в кишеню. Середульша відшукала годинник, на якому років десять тому зупинились стрілки. Наймолодша талувала в сумку якісь лахи… На підлогу, як непотріб, летіли старенькі пожовклі світлини, грамоти та похвальні листи за сумлінну працю свекрів у колгоспі. Все те, що було ще нещодавно теплим спогадом і цінністю для покійних Ліди та Миколи…
А що ж брати? Хлопці-соколи? Степанко, Ігорцьо і Тарасик трощили меблі, лупили писки один одному, у п’яному дурмані обзиваючи один одного і покійних батьків, які так «безтолково» повелися з ними, синами, не залишивши їм заповіту…
Трохи вгамувавшись, вийшли всі надвір, запалили по цигарці… Недопалки, за командою старшого, кинули в хату, ще й для певності черкнули сірником…
Усе за якусь мить зайнялося страшним полум’ям. Вогонь перекидався із сіней на кімнати, на кухню.
Горіло батьківське життя, батьківська праця… Хата, де, здавалось (а може, й не здавалось, може, так і було), ще зовсім нещодавно жила дружня і щаслива сім’я…
А в селі, неподалік хутора, перелякано й боязко хрестились люди.
– Господи, – зводили руки до неба, – і що ж то так пів неба осяває на Миколиному хуторі?..
Читайте нові життєві історії та історії кохання щотижня — ексклюзивні авторські новели українською.
Якщо ви знайшли помилку в тексті, виділіть її мишкою і натисніть Ctrl + Enter
54
Життєві історії
Життєві історії
