Історії з життя
ЧИТАЙТЕ 20 АВТОРСЬКИХ ЕКСКЛЮЗИВНИХ ІСТОРІЙ
Того ранку Олекса знову поскаржився на поганий сон. Мати занепокоїлася, бо для восьмирічного хлопчика, який активно відпочивав на літніх канікулах, це було дивно.
– Синку, ти гасаєш на самокаті, плаваєш у річці та ганяєш у футбол. Тож, щойно діставшись ліжка, мав би одразу засинати…
Батько відреагував спокійніше:
– Певно, у тебе щодня багато вражень, тому й засинаєш пізно.
Сім’я саме зібралася снідати, і за столом сидів молодший братик Олекси – шестирічний Матвій. Він тер спітніле чоло й мав кепський вигляд.
– Ти, бува, не захворів? – стривожилася мати.
– Ні-і… Я теж не ви-и-спався… – солодко позіхнув найменший.
– То вкладайтеся спати раніше, – промовив батько і гукнув до дружини, яка вже поралася в кухні: – Ми будемо нарешті снідати? Півтори години чекали, поки ці соньки прокинуться.
Зазвичай хлопчики так довго не спали, як цього літа. Удень вони цікаво проводили час, відповідно, кожний мав свою компанію. Тож після суботнього сніданку Матвій вмовив батька вийти на луг і допомогти йому та сусідським Артемові й Кирилові запустити повітряних зміїв.
А Олекса домовився з Ростиком, Дмитром, Софійкою і Мартою піти на річку поплавати. Напередодні під старою розлогою вербою діти збудували собі халабуду, стягнувши коробки з-під холодильників і пральних машин. З картоном їм неабияк пощастило, бо тато дівчат працював у супермаркеті побутової техніки. Тому діти досхочу награлися в архітекторів, зробивши каркас халабуди, а потім ззовні обтягнули все плівкою, яку їм позичила мама Ростика: вона саме придбала нову плівку для теплиць, а стару віддала дітям.
Ідею з халабудою підказали батьки, вони вважали, що забавки їхнього дитинства відвертатимуть дітей від ґаджетів. Олекса справді залишав свій планшет біля ліжка на шафці. Софійка і Марта згадували про мобілки лише тоді, коли телефонувала мама Рита й кликала обідати чи вечеряти. Дмитро зазирав у свій планшет тільки вдома. Наразі йому треба було перевірити, чи правду каже сусідський дядько Михайло, що рибу можна ловити на якогось мотиля. Тож треба було подивитися в мережі, що то за комаха.
Того літа родини Паламарчуків, Руденків, Головатьків, Костенюків, Ситників та Макарчуків тішилися, що діти згадали, що таке риболовля, посмакували печеною картоплею, посидівши дружньо біля багаття. Грали у квача на великих деревах. І щонайменше тричі на тиждень хлопці обов’язково ганяли у футбол, бо вкотре відбувався чемпіонат світу, тож хлопчаків це неабияк заохочувало до гри. Щоправда, не обходилося без синців, та хто ж їх рахував!
Проте щоранку діти в кожній родині надто пізно прокидалися, скаржилися й нарікали на слабкість і сонливість. Мама Софійки і Марти заходилася шукати в дівчат ознаки вірусної хвороби. Бабуся Ростика міряла йому щоранку та щовечора температуру. Тато Дмитра і Артема, який сам виховував синів, додав до сніданків корисної їжі.
– І більше ніяких солодких газованих напоїв та сумнівних солодощів зранку, – суворо виголосив він.
Тож тепер хлопчаки мусили їсти ненависну вівсянку з фруктами та горіхами. Тато Василь працював у місцевій школі вчителем фізкультури, і дисципліна та здоровий спосіб життя для нього були понад усе.
Якось увечері діти повернулися додому з червоними плямами на ногах, які сильно свербіли.
– Це якась інфекція, – занепокоїлася мама Софійки і Марти та негайно відправила свого батька в аптеку порадитися з фармацевтом тіткою Галиною. А бабуся Ростика згадала, що такі плями бувають під час кіру. Але чому вони лише на ногах? Згодом червоні плями стали значно меншими, а жоден із компанії, хто був біля річки, не зізнався, що вони по черзі заходили у високу кропиву. Так дітлахи змагалися між собою на витривалість.
У цікавих іграх і веселих розвагах минув червень, пів липня, а діти кожний пізній ранок починали зі скарг. Іноді вони буквально засинали під час сніданку. Тож бабуся Ростика, яка вірила в Бога і звалася Вірою, а у вихідні та свята відвідувала церкву, порадила причастити дітей. Батьки категорично відмовилися, бо сучасних дітей безнадійно занапастили ютуб і тікток. Тож для них цей церковний ритуал буде чимось схожим на розвагу. Ростик таки розпитав у баби Віри, що то за причастя, і категорично повідомив, що дітям алкоголь вживати не можна.
Дідусь Софійки і Марти знайшов на горищі книжку з рецептами лікарських трав і згодом біля річки та лісу вже ретельно шукав ті, що допомагають від безсоння. А поштарка тітка Килина принесла йому стос журналів народної медицини і вмовила діда Антипа оформити річну передплату на деякі з них.
Зрештою шестеро жінок похилого віку, за статусом – місцеві пліткарки, вкотре зібралися на лавках біля місцевого магазину полузати насіння. Вони й розповіли всім про невідомий дитячий вірус. Тож у селищі з дітлахами, які страждали на виснажливе безсоння, забороняли бачитися іншим дітям. І хто його зна, скільки б це тривало… Аж ось одного дня зібралися всі дорослі, діти яких скаржилися на неповноцінний сон.
– Я щовечора молюся за наших дітей, – щиро промовила бабуся Віра.
– То добре, але треба нарешті вжити якихось заходів, – авторитетно промовив дід Антип, якому так і не дозволили дати дітям випити на ніч настоянки з назбираних трав.
– Встановімо камери спостереження в кімнатах дітей, – раптом запропонував тато Дмитра й Артема.
Мама Ростика занепокоєно запротестувала:
– Ні! Василю! Ти що?! Пропонуєш шпигувати за власними дітьми?
– Це ж задля їхнього блага, нам якраз меценати привезли в школу такі камери, – наполягав фізрук.
– Підтримую! – раптом озвався батько Ростика. – Це спостереження щось нам підкаже.
Дорослі ще довго радилися, сперечалися й ледь не пересварилися, проте камери в спальнях дітей таки встановили. Софійчин і Мартин дідусь вирішив долучитися до справи власним спостереженням і дістав з горища старий польовий бінокль.
– Антипе, не сміши курей, – зітхнула бабуся Віра, яка вже звикла до дивацтв сусіда.
За кілька днів дорослі знову зібралися, щоб поділитися спостереженнями з камер. І яким було їхнє здивування, коли вони побачили, що діти щоночі гуртом грали в якісь ігри в мережі. І обирали такий час, коли всі домашні вже спали.
– Ну ось і визначили нарешті діагноз… Дня їм замало для таких ігор, – усміхнулася мама Ростика.
– Святі небеса! Дітей поглинула ігроманія! – вигукнула бабуся Віра.
– Як будемо діяти? Може, насварити їх та й по тому… – озвався дід Антип.
Він таки взявся стежити зі старим біноклем за дитячими кімнатами, ще й брав із собою вірного пса, та все одно йшов спати раніше, ніж діти починали грати.
– Ні, треба перед сном забирати з їхніх кімнат всі ґаджети, – рішуче промовив фізрук Василь.
– А натомість пригадайте, як ми колись вкладали їх спати, – лагідно промовила мама Рита. – Читали їм на ніч книжки.
– Це геніально! Треба записати старших до місцевої бібліотеки, – переможно вигукнув фізрук Василь. – А молодшим читатимемо самі.
Тож Олекса, Ростик, Дмитро і Марта стали постійними відвідувачами бібліотеки і справді почали читати захопливі історії. Так вони дізналися про бешкетників-тореадорів з Васюківки, Пітера Пена, Тома Соєра, Пеппі Довгупанчоху, гобіта Більбо Беггінса… А Софійці мама Рита читала казки Андерсена. Найскладніше було Матвієві, Артемові й Кирилові призвичаїтися до вечорів з книжками, проте і їм сподобалося, бо завжди можна було поділитися з друзями враженнями від прочитаного.
Дякуємо за вашу передплату онлайн!
Якщо ви знайшли помилку в тексті, виділіть її мишкою і натисніть Ctrl + Enter
Життєві історії
Життєві історії
