«ЗРОЗУМІЄШ, КОЛИ ПРИПЕЧЕ»

ЖИТТЄВІ ІСТОРІЇ. ГАЗЕТА «ЖИТТЯ»

20 жовтня 17:49

Джерело: Газета «ЖИТТЯ»

Історії з життя

Життєві історії з газети «Життя» — правдиві історії з життя та історії кохання українською.

Давно це було. Тоді, коли їжу готували в печі, а про електрику і газ навіть не знали. Життя було складне, але справедливе. Принаймні люди не відгороджувались одні від одних високими парканами і не ховались за моніторами персональних комп’ютерів. Та й комп’ютерів тоді ніхто уявити собі не міг, ні телефонів, ані навіть жарівок чи ліхтариків. У хатах дверей не замикали – не було що красти, на ніч брали подорожніх, ділилися пайдою хліба, всією громадою допомагали нужденним, влаштовували толоку. Жили просто, працювали важко, любилися скромно, а до життя ставилися чесно.

Був такий господар в одному селі. Одружився не зі спонуки батьків, а за покликом серця. Бо ж тоді чимало хто спокушався на статки і виходив за нелюба, а про кохання не йшлося. А дівчат віддавали за багача і за його воли, корови й овечки. Не в одній пісні молодиця оплакувала свою важку долю, а сміливіші просили в батьків: «Віддайте ж мене, моя матінко, за кого я хочу».

Одружився Іванко з дівчиною, без якої й не уявляв свого життя. Привів додому кохану дружину. Хатинка хоч маленька, але своя. Старались обоє, на купочку зароблене складали, одне за одного переживали, як пара голубів, жили. Важко тепер собі й уявити таке. Бо кажуть, що немає вічного кохання, немає вірності та взаємних почуттів. На жаль, тепер вважають, що і почуттів не треба – в основі всього лише тверезий розрахунок. Тільки егоїстичні запити до інших.

А почуття між Іваном та Іванкою були взаємними і неземними. Цю пару ставили за приклад парубкам і дівчатам на виданні. Кликали Іванку пекти весільні короваї на весілля, бо це могла робити лише щаслива у шлюбі молодиця. Івана брали за старосту та хрещеного батька. Поважали їх, горнулися до них, як до рідних, радилися з ними і тішилися за них.

Народилось у подружжя гарненьке дівчатко – білявеньке, ще й із блакитними очима. Як ангелятко! Спало дівчатко в люльці, слухало мамині колискові, зростало здоровеньким і тихим.

Та от прийшла страшна біда в їхній дім. Померла від хвороби молода дружина. А люди тоді часто помирали, бо ж не було ліків. Маленька дівчинка ще й не розуміла, чому мами більше нема. Горнулась до тата, а він ховав сльози в дитячих кучериках, аби дитя не бачило батька таким засмученим.

Так прожили вони без мами рік і два місяці. Та непросто було самому Іванові водночас і гроші заробляти, і дитину пильнувати, та ще й хата потребувала жіночих рук. От і нарадили Іванові молоду чорняву панну, ще незаміжню. Непросто було Іванові впустити у своє серце нову господиню, бо там навіки залишився образ тієї, яку кохав, якій перед вівтарем присягав, з якою мав пестунку донечку. Але що мав робити: помешканню потрібна господиня, а доньці – мачуха.

Погодилась Уляна і перевезла свої речі в дім Івана. Знала, що в хаті, крім господаря, є маленька дитина, а вона ж і досвіду з дітьми не має, та не страшно, якось призвичаїться! Іван надійний і господарний. За таким, як за надійним муром, можна сховатись від життєвих негараздів. Та й роки не чекають: усі її колежанки вже заміж вийшли, а Уляна як не своя, хлопці боком її оминають не знати чому. Та й батьки вже не раз натякали, що дівка в хаті засиділась – час і до свого хліба братися.

Взялась нова господиня порядкувати. Іванова дитина вже вміла їсти самотужки, та однаково потребувала уваги і догляду. Мале завжди питало, де мама. І це найдужче вражало Уляну. Та вона прикушувала язика і поралась у хаті, запихаючи думку про колишню дружину Іванку в глухий кут своєї голови.

Так вони прожили не мало й не багато – сім років. Донька Іванова підросла, стала вже таким чепурненьким дівчиськом, почала собі віночки плести. З мачухою Уляною були зовсім не схожі, ні зовні, ані характерами. Та якось жили. Крім пасербиці, у хаті вже з’явились Остапчик і Назарчик. Іванова донька любила своїх братиків, допомагала їх виховувати, але від мачухи все одно постійно відчувала неприязнь та холодну зверхність. Ну от звідки ж і беруться казки про рідних та нерідних дітей, про попелюшок та падчерок.

Іван не раз і не двічі спостерігав, як Уляна гиркає до його доньки. Щоправда, у присутності чоловіка мачуха старалась цього не робити. Але ж він також не вчорашній і сам добре бачив, що його сирітка засмучена й від голосу мачухи якось так наче здригається. А ображати сироту – страшний гріх! Та чи повинен це пояснювати дорослій жінці, матері фактично трьох дітей!? Хто сироту образить, той солі не доварить і хліба не докусить, того Бог покарає!

Коли Уляни із синами не було вдома, Іван запитав у своєї доні:

– Олесю, чи все гаразд у тебе з Уляною? Чи не ображає вона тебе?

– Все гаразд, таточку! – тихо і якось боязко відповіла доня й озирнулась.

– А чому ти її мамою не називаєш? – поцікавився Іван.

– Бо не мама вона мені…

– Але ж ти зовсім не пам’ятаєш своєї матері!

– Не пам’ятаю, але завжди відчуваю її ось тут, – і Олеся вказала рукою на серце, а потім на голову.

Тобто серцем і думками вони завжди разом. А Уляна – ну так, Олеся чудово розуміє: у хаті потрібна господиня, а батькові – дружина. Та все одно якось невесело на душі. Хоч ніхто і кривого слова не каже.

Ото трапилось таке, що пізньої осені Уляна завагітніла третьою дитиною. Ще не було видно, але за отими жінчиними примхами Іван здогадався, що матимуть ще одного чи одну в колисці. Особливо нетерплячою тоді стала Уляна до своєї падчерки, та вже й не приховувала цього.

Застав Іван свою дружину за тим, що вона вичитувала Олесю за невиконану роботу. Дівчинка мовчала, схлипувала й обіцяла, що все виправить. А Уляна її навіть за коси почала тягати. Отого вже Іван не витерпів, вскочив у кімнату і кинувся до дружини. Розумів, що жінка в такому стані дивна, некерована і вразлива. Але ж і доньку свою любив, тому розривався між почуттями, а насилля зроду-віку не терпів.

Перелякана Олеся вибігла в сіни, схопивши на ходу мамину теплу хустку, загорнулась у неї і полізла на стрих. Іван підійшов упритул до Уляни, міцно вхопив її за стан і посадив на край печі, яка була вже добре розжарена. Уляна завовтузилась, бо ж її припікало. Не розуміла, чому чоловік так поводиться. Чи не вперше отак дозволив собі застосувати силу.

– Пече? Ану кажи мені – пече? – аж прикрикнув Іван.

– Іване, та ж пече! Відпусти! – відбивалась Уляна від міцних Іванових рук. Але чоловік далі тримав і дивився їй в очі.

– Далі пече? Ану кажи, за що ти не любиш моєї доньки?! А ти ж обіцяла любити її як рідну! І якщо я ще хоч раз побачу або почую, що ти погано до неї ставишся, то посаджу тебе на пічку і не відпускатиму! Зрозумієш, коли припече! – жорстко сказав Іван і випустив Уляну зі своїх сталевих обіймів.

Жінка зіскочила на долівку, поправила фартух і мовчки пішла годувати корів та овець. А Іван сів за стіл, потім згадав про свою сирітку і покликав її обідати. Обоє сиділи за столом мовчки, сьорбали борщ і думали про ту, яку любили, – про маму Іванку.

Нічого особливо не змінилося в родині Івана й Уляни. Щоправда, мачуха стала м’якшою до Олесі й тепер намагалась не показувати свого гніву, стримувалась, як могла. У серпні наступного року Уляна народила дівчинку. Назвали її Іванкою – так наполіг батько.

Дитятко вдалось таке ж біляве і блакитнооке, як і Олеся. Дуже полюбила старшенька свою сестричку, бавила її й на руках носила. І тільки тоді у великій родині стало якось по-сімейному затишно. А відомо: «Де згода в сімействі, там мир і тишина. Блаженні там люди, блаженна сторона. Їх Бог благословляє, добро їм посилає, і з ними ввік живе, і щастя їм дає».

Читайте нові життєві історії та історії кохання щотижня — ексклюзивні авторські новели українською.