Історії з життя
ЧИТАЙТЕ 20 АВТОРСЬКИХ ЕКСКЛЮЗИВНИХ ІСТОРІЙ
Роки двохтисячні стали вже надворі буйним цвітом розквітати.
Якось літньої вечірньої пори у доволі привабливому як для села кафе «Чорний кіт», яке в народі називають генделиком, зібралось троє козаків.
Це Федір, ставний і гарний, проте добряче підтоптаний парубок із залисинами на голові; а це Антін, міцно збитий, але невисокий чолов’яга; ще є Гриць, цибатий і довготелесий, з масним, давно не митим задовгим чубом. Усі вони між собою покумалися за різних обставин, тож частенько збираються як не на риболовлю, то на прості посиденьки з пивом.
Останні двоє точать ляси про те, про се. І лише перший розгублено докине зрідка якусь думку, а загалом він, замислений і невеселий, а чи геть відсторонений, підбородившись та дивлячись в одну точку, потягує пиво.
Антін із Грицем побликують на нього час до часу й корчать один одному гримаси, очима питаючи: «Що то значить?». «Кум щось не в гуморі сьогодні», – знизують плечима, мовчки розводять руками. Аж раптом один із них озивається, ніби той Пилип із конопель, який щойно прокинувся від жахливого сну.
– Братво! Я би оце вийшов заміж за Танюху Макушину! – витерши долонею запінені великі губи після кухля пива, ошелешив добірне товариство Федір і самовдоволено усміхнувся, оцінюючи реакцію кумів.
Двоє отетеріло вибалушили захмелілі червоні очиська, немов уперше якогось інопланетянина узріли. Замовкли!
Скривили уста. Закліпали, «прожовуючи» почуте разом із солоною тюлькою, а усвідомивши сенс сказаного, вхопилися за животи. Пореготавши кожен у своє задоволення, кумці, мов за командою, розгледілись довкруж, чи ніхто більше не почув Федьчиного патякання, і, начепивши на фейси зацікавлені маски, підсіли до того ближче.
– Ну ти, куме, й утнув! Це ж як розуміти – заміж зібрався?! Хе-хе-хе. Здурів чи що? Це такий прикол? – тріснув долонею по плечу Антін.
– Ні! – заперечив промовець. – От зараз і ходімо сватати дівку! – гупнув кулаком по столу. – Я дозрів! – цілком серйозно провадив своє жених.
– Стій! А Танюха хоч знає про цю твою авантюру? – перепитав Гриць.
– Ні! От сьогодні їй і повідомлю. Ось і каблучка є, – простягнув долоню з оксамитовою коробочкою. Як вам? – відчинив скарб. – Скаже Таня «так»? – підморгнув запитально Федька.
Куми зітхнули по черзі: таке питаєш?..
– Гм! Та хіба увечері женитись ходять? – не міг стримати емоцій Антін. – Хоч би сказав заздалегідь, ми ж не сподівалися. Ну, прийдемо, а коли вийде отой бурмило з дубцем у руці (усі ж знають його залізний норов), то ти перший даси задню та рвонеш із двору, мов ошпарений. Умгу! Знаю, як ходив один женитись і летів, аж дрантя сипалось, – не вгавав кумисько. – Тобі що? А мені вранці корову виганять на пасовисько та з Макухою зустрічатись. Скажи, у якого Сірка тоді очей позичати доведеться? Га?!
Федір, розчервонівшись, наче варений рак, спересердя крутив головою, мовляв, ну що ти верзеш?
– А ще, мабуть, ти забув, що Танька з причепом! Де раніше був? Чекав, бачте, поки вона від Артура піде? Чи що, скажи! – не давав і слова вставити Антін. – Хух! Оце так ушкварив ти, куме, гопака! – плюнув під ноги чолов’яга.
– Ну, раніше я просто не думав про женячку. Щоправда, і колись задивлявся на Таню, а тоді навчання перебило. Тепер, бачу, пора. А що з того, що дитинча в неї є? Кого це зупиняло? Ти ж пішов на двох хлопців, ще й третього, хрещеника мого, народили з Олею. І знаю: гарненько живете, – розпинався Федір, зрадівши, що нарешті отримав право голосу.
Гриць лише кахикнув у кулак та поскріб п’ятірнею потилицю: от запара!
– Ну знаєш, куме, не порівнюй себе зі мною! – не втерпів Антін знову. – Я – сам як палець: ні кола, ні двора не мав. Спадкоємцем Митько був. Та і яка то спадщина була? Мати з вітчимом померли рано. Куди було іти? Ну, Олька мене й покликала до себе… А в тебе, одинця, багатенького Буратіно, батько – перший посадовець у селі, дворище – на всі сто, машина. Ганьби закортіло? Які прийми? Ти своїм сказав, що затіваєш? – уже більш примирливо мовив кумась.
– Бабці заїкнувся. Думав, спочатку сам у розвідку сходжу до Макухи.
– І що баба Пронька? Похвалила?
– Та де там. Сказала: «Тьху на твоє пір’я! От не пустить мати твоя до Макухи. Хоч сама до мого сина, а твого батечка, із причепом колись прийшла. Однак з тобою такого не буде, і квит! Це щоби нас і кури засміяли? Чого цуратись свого дому, батьків? Іти кудись? За чим? Схаменись, Федюсю, і осядься, доки не пізно». Ги-ги! Ой, та хто би бабцю слухався… – реготнув парубок.
– Баба правду каже. Ну розумна Таня, вродлива, працює, до вишу другого вступила. Але нащо вона тобі? Ніби дівчат нема на виданні? – городив свій город кум Антін і далі.
– Ну є, – трохи знітився Федір, а тоді від люті як скочить на ноги та як гримне: – Але ж усі мені не до смаку! Макушина мені світ заступила! Вона ж мовби намальована картина! Почули? – вибухнув недожених, метнувши блискавки прямісінько у квадратні очі дядиськам кумам. – Е-е, бачу, нічого ви не втямили! Що з вами й балакать? – махнув рукою парубок на давно одружених двох.
Година вже була пізня, тож кумів-опонентів попросили покинути заклад, мовляв, ми зачиняємось. Але дебати були в розпалі й розгорілись ще яскравіше надворі.
Спочатку чоловіки затягнулись цигарками, проте в розмові не було крапки, а кома змусила їх пройти трохи далі та сісти на лавицю біля пошти, адже язики їхні ще й досі свербіли.
– Далась усім ота Танюха, – геть протверезів Антін. – Мій братчик у школі ще сохнув за нею. (Мало, видно, хто про все знав.) Носив їй проліски, коли вона ще в шостий ходила, а Митько – у восьмий. Ну така дитяча любов. Далі вона – у десятий, а він – у військо. Аж небавом з’явився Артур. Міський, весь із себе, крутий, я б сказав, що і брутальний якийсь. Упевнений, а коли про щось розповідав, усі роти з цікавості розкривали. Отакий начитаний був! Умгу! Весь у джинс запакований, руді черевики. Ні в кого прикиду такого не було! Ще й брейк рубав дебело! Так! Я спробувати хотів – еге, слабо. А Макушина – перша красуня, факт. Ну й усе: сплели личаки – весілля! Поїхала молода на подушках до міста, – примовк на трохи ритор, певно, спогади чіпляли незагоєну рану. Утім, продовжив монолог: – Братуха тоді мало не вкоротив собі віку. Зняли його з петлі. Проте Танюха нічого не обіцяла і забула, видно, про нього. А Митько сам собі науявляв, що фермер віддасть за нього доньку. Ми тоді назирці за малим ходили, аби чого з собою знову не утнув. Коли ж повернулась Таня, пішов до Макухи якось увечері. Сам. Мовчки. Але той прогнав, не впустив і в хату. Ну, у Митька чи забракло клепки, не знаю, чи мізки переклинило… Я так вважаю: прийшов, постукай, дозволу попроси. А він, мабуть, закляк з переляку, хоча чарку-другу для сміливості й перехилив, а язика ніби проковтнув. Став під ворітьми і свистить, бо думав, що Танька вийде. Але вийшов Макуха і каже: «Таня не вийде, не жди. І думаєш, я не доганяю, що ти женитись припхався? Ти хоч тут подумай своєю порожньою макітрою: хто ти і хто я?! Ми? Я – фермер, хазяїн, розумієш? А ти наймит нещасний. Куди поведеш мою дочку? У розвалень? А я нічого тобі не дам і тебе до себе не прийму. Второпав? Отож іди звідси, доки я добрий. Інакше як візьму дубця, то й штани, хлопче, загубиш. Шукай собі пару деінде, а до мого двору забудь дорогу. Таня тебе не любить. Бувай здоровий…». Отак висповідав Макуха мого брата, як отець Никодим грішника. Побрів неборака, не солоно ївши. Депресняк довго відлежував. І все! – хмикнув Антін. – Фініта ля комедія. І слава Богу. Бач, Танюха – дівка з перцем, пішла від Артура. А чого? Ніхто справжньої причини не знає. До чого та любов людей доводить? А без неї і життя не життя…
Уся трійця задумалась.
І справді, перетерло село ту новину та й забуло, а вони ось згадали, але загадки не розгадали. Федір сидів похнюплений, наче в ополонку на студеному ставку голяком провалився. Аж шкода стало хлопця.
Запала мовчанка, та за якусь мить Антін знову завів свою шарманку.
– Федю, не падай духом. Яка з вас би була пара? Танька ж худа, а ти у нас дебелий, – вколов кум, не знаючи вже, як дошкулити побратимові, щоби той забув про свою дурну гризоту.
– А в тебе – навпаки, однак ви з Олькою в парі, – вставив нарешті і свого п’ятака третій кумисько Гриць, вочевидь, тягнучи руку за Федька. – Танюха – дівка видна і не дуже худа, не така ж, як Покладова Надька. Поправиться, коли з Федором заживе. Федько її поправить, – докинув з легкою іронією Грицько. – Може. Якщо у них складеться… Мабуть, Федю, іншим разом спробуємо, га? – співчутливо прицмокнув кумчик.
– Резонно! – збадьорився ображений козарлюга. – Я дівок, схожих на копицю сіна або на пампушку, не люблю! А Таня – саме така, яка мені потрібна. Гриню, ти молоток! Обізнаний у справі. Ну добре, пізно вже. Ого! За чверть дванадцята. Тож по домівках. Згодний, усе – іншим разом. Бачу, що ви ще не готові на подвиг. Розвели тут «декаданс». Стомився і я вас переконувати, бо ви уперлись рогом у суху грушу, особливо Антін, – потухнув нарешті розпашілий недолугий жених.
…Повня світила довго та й зайшла за хмари. А дві жінки чекали своїх чоловіків з вечерею, але де там… З дітьми повечеряли та й уклались спати.
А три чолов’яги почвалали додому, кожен – до своєї хати.
Літо. В усіх роботи море. Усім рано вставати. Ну а я нагоду маю про героїв іще дещо розказати. Тож помандруймо всі гуртом у часі. Дізнаймося, що відбулося після того.
Чи настав же омріяний інший раз у Феді?
Терся парубок той, м’явся – рішучості набирався. Як перебере всі аргументи, як зважить, то на дно впаде, то в кущах засяде. Гм. Так і протинявся, доки й гарбузи вродили. Від своєї тіні ніби він ховався. Видно, дуже вже закохався…
Поміж іншого, тим часом два Івани – Довбня та Глечик – сватать доньку фермера ходили. Ну, буцім медом у Макухи всю садибу намастили! «Аякже, усім подобається дівка засватана», – у народі колись говорили.
Думалося кожному, що пов’яже Таня рушниками, але поверталися козаки… з гарбузами.
І неначе пороблено тим Іванам: і досі без пари ряст вони топчуть. Одному – п’ятдесят два, іншому – вже сорок восьмий. А ви думайте що хочете!
Утім, для Федора час настав під вінець іти. Проте не з Макушиною Танькою. Помирилася вона зі своїм Артуром, та й подались вони до столиці. Там живуть щасливо.
А що ж Федір? Ледь не вскочив з горя в халепу! Загнуздать його собі намріяла одна краля, що усім чоловікам охочим догоджала. Отакої!
Про все це мамка дізналась (добре дала дівці жару) та хутенько з батьком надибали синові пару. Зі знайомою родиною зладнали, де розлучена доня давненько сумувала. Тож Федюсику дісталися прийми і жіночка-симпатюля, яку звали Юля. Дещо старша та з добрячим причепом – років десь 13. Ой! А як же все те витримала бабця Проня?! Мо’, плескала на радощах у долоні? Довелось змиритись – не почнеш же з дітьми та з онуком битись!
Та на диво й за іронією долі, випала Федькові саме така пишна молодиця, яких не любив Федір. Те було колись! А тепер? Краще не питайте! Часи змінюються, смаки – теж. Зате щаслива Юля свого коханого Федюсика шанує і про нього дбає. Приймаком не називає. Пече йому тортики й улюбленими смаколиками частує.
Причіп на ім’я Денис виріс при Феді, вітчимі, й одружився рано з молодою вдовичкою Діанкою з дівчатком, а згодом і своя в них доня народилась. Не було й нема кому кликати Федора батьком, а дідусиком зовуть чужі внучата, Юлині. (Пасинок уперто звав Федора дядьком.)
Що кому судилось, те й справдилось. Дарма татусь свого синка Федюсю колись застерігав з дитиною жінки не брати, а вільну дівку шукати. Як ту долю вгадати? Сподівання одні плекаєш, а отримуєш щось геть протилежне. На жаль, дива трапляються украй рідко…
У сьогоднішню лиху годину всі три куми на передовій. «Поверніться живими», – молимося за усіх ми.
Дякуємо за вашу передплату онлайн!
Якщо ви знайшли помилку в тексті, виділіть її мишкою і натисніть Ctrl + Enter
Життєві історії
Життєві історії
Життєві історії
