РУДА ПОДРУЖКА

– Юху-у! Це теж мені подарунок? – Маринка жваво вхопила обнову.

– Він замалий для тебе, – весело озвалася мама Оля, визирнувши з кухні.

– Це для цуцика, доню, – лагідно промовив татусь. – Кожен з нас має своє місце для сну і відпочинку. Тож і твоєму новому товаришеві ми його облаштуємо. Саме тому я і придбав цей лежак юхтового кольору.

Тато заніс обнову в дитячу кімнату і поклав біля ліжка.

– Якийсь незвичний колір… Я такого не знаю… Але він нам із цуциком подоба­ється! – радісно вигукнула Маринка.

Цуцик ніби зметикував, що вже має своє законне місце в помешканні, і чимдуж забіг на лежак та ретельно обнюхав.

– Про колір мені розповіла продавчиня, Маринко. Юхтовий – це помаранчево-коричневий, – озвався тато, з цікавістю спостерігаючи, як цуцик вивчає нову річ. – Недарма ж він померанський шпіц, майже помаранчевий.

– То я зватиму песика Юхтиком, – зметикувала дівчинка. – Юхтик! Юхтик! Ходи до мене!

Цуценя наче зрозуміло Маринку, завмерло і допитливо дивилося на неї.

– Певно, таки Юхтик! Поглянь, він озивається на кличку, – у дитячу кімнату зайшла мама Оля. – А тепер… нумо їсти святковий пиріг!

– А тортик є? – замружила одне око Маринка.

– Ох і хитруха ти, доню! Вісім років уже, а як малеча поводишся! – тато підхопив доньку на руки.

Цуценя миттєво відреагувало й загавкало, жваво бігаючи довкола них.

– Ого! Який захисник! Віднині він охоронятиме тебе, – тато посадив Маринку на ліжко.

Песик підбіг до ліжка й заплигав на зад­ніх лапах, наче хотів переконатися, що з дів­чинкою все гаразд.

– Юхтик теж заробив смачний обід за вір­ну службу, – усміхнулася мама.

– Таке мале, а таке кмітливе! – зауважив татко.

Наступного тижня Маринка була заклопотаною доглядом за Юхтиком, тож на прогулянки в парку часу не залишалося. Та й мама з татом не могли погуляти з донькою, а без них Маринці поки не можна було на територію парку.

Надворі буяв урожаями серпень, тож мама Оля після роботи й під час вихідних щось консервувала, а чоловік їй охоче допомагав. Та коли нарешті остання банка томатів уже красувалася на підвіконні, тато покликав Маринку:

– Доню, ходімо на прогулянку! У песика сьогодні закінчився карантин, тож надягай повідець – і гайда до парку.

Дівчинка почала весело збиратися. Їй, звісно, кортіло повихвалятися Юхтиком у дворі перед подругами. Бо вони ще не бачили його, оскільки святкували день народження напередодні в дитячому кафе, а не вдома. Тож Маринка дуже чекала прогулянок з песиком та дівчатками і вже хотіла попроситися у двір… Та раптом згадала:

– Мамо! Я ж давно не бачила білочки. Треба їй віднести горішки.

– А й справді, донечко, ми геть забули про твою руду подружку, – погодилася мама Оля і простягнула Маринці пакетик з ласощами.

На прогулянці дівчинці було незвично, бо Юхтик тягнув повідець навсібіч, а разом з ним і її. Тому, добряче набігавшись, Маринка сіла на лавку.

– Зморилася, доню? Звикай! Тепер твої прогулянки з Юхтиком будуть активнішими, – тато Олег присів поруч і обійняв донечку. – Нумо, я побуду з песиком, а ти навідай білочку.

Маринка охоче схопилася і побігла до сосен, де зазвичай частувала руду подружку. Але хоч як гучно вона кликала білочку, та не з'являлася. Дівчинка в розпачі опустила руки з горішками, аж раптом на сосні замиготіло щось руденьке.

– Агов! Білочко! Я тут! – присіла щаслива Маринка.

Почастувавши подружку, дівчинка з татом і Юхтиком повернулися додому. А згодом Маринка пішла в парк з мамою. Поки вона гуляла з Юхтиком уздовж озера, мама Оля читала на лавці книжку. Та невдовзі донька прибігла зі сльозами:

– Мамо! Я годувала качок, а Юхтик вирвав повідець і втік від мене!

– Тихо-тихо, доню, ходімо пошукаємо його, – підхопилася мама.

Вдвох вони розпитували всіх, кого зустрічали, поки гукали Юхтика, та його ніхто не бачив.

– Це я винна, що він загубився, – рюмсала Маринка. – Треба було міцніше тримати повідець!

– Так, Юхтик у нас активний, – зітхнула мама.

Та зненацька до них підбігла білочка. Вони саме були на тій галявині, де дівчинка зазвичай годувала її. Руда поласувала горішками, а потім поплигала за сосни, на яких зазвичай її виглядала Маринка.

– Дивно! Вона не підіймається на дерево… – розгублено промовила мама Оля.

– Ходімо за нею! – дівчинка наче щось відчула.

Аж ось попереду завиднілися кущі, з яких чулося тихе скавучання.

– Це ж наш Юхтик! Білочка привела нас до нього!

– Так, доню! Бачиш – повідець заплутався в кущах, тож наш песик не зміг далеко втекти, – полегшено промовила матуся.

Так білочка допомогла Маринці знайти песика, і відтоді вони затоваришували втрьох. Щоразу, коли дівчинка приносила гостинці білочці, Юхтик підбігав до кожної сосни на галявині й весело гавкав. Згодом руда подружка спускалася поласувати горішками. А потім вона бавилася з песиком, тікаючи від нього та повертаючись.

– Такого я ще не бачив! – радісно вигукнув тато Олег. – Це якась дивина, щоб шпіц потоваришував з білкою!

– У нашої дівчинки щире серце. Це вона їх познайомила, – задоволено промовила мама. – Але не баріться! Сьогодні до нас у гості приїдуть дідусь із бабусею. Вони теж хочуть познайомитися з Юхтиком!

А згодом настав вересень, і Маринка знову пішла до школи. Проте у вихідні вона охоче брала на прогулянку Юхтика і йшла до парку, де на них чекала руда подружка.