ГІРКІ РОГАЛИКИ З МАЛИНОВИМ ВАРЕННЯМ

ГАЗЕТА «ЖИТТЄВІ ІСТОРІЇ»

20 вересня 21:50

Джерело: Газета «Життєві історії»

Історії з життя

ЧИТАЙТЕ 20 АВТОРСЬКИХ ЕКСКЛЮЗИВНИХ ІСТОРІЙ

Пік… пік… пік…

Ритмічний сигнал монітора вібрував у тиші реанімації, пекучим пульсом віддаючи у скронях зіщуленого чоловіка, що нерухомо сидів на білому стільці в білій палаті коло білого ліжка і невидючими очима дивився на білий апарат штучної вентиляції легень, який із моторошною байдужістю вдихав у неї повітря. Знову і знову. Монотонно. Замість неї.

Враз у нього перед очима постало заднє сидіння позашляховика, донечки в дитячих кріселках – старшій майже дванадцять, молодшій – незабаром рік. Він мав би дякувати всім богам, що дівчатка залишилися неушкодженими. Та пам’ять тут-таки змінила кадр і повернула до дружини Ольги. До її звички відмахнутися від ременя безпеки й загнати в паз замка заглушку, сміючись і кепкуючи, що це її привілей – бути розкутою жінкою. І в коханні, і біля коханого.

Чоловік слухав рівномірний механічний ритм апаратури і майже не чув. Мізки свердлила болісна думка: «Якби ж наполіг тоді… Якби змусив пристебнутися… Якби викинув у вікно ту кляту заглушку!».

Враз її повіки сіпнулися. Чи йому це лише здалося?

Він обережно взяв її холодну руку, нахилився і, долаючи тупий біль у поламаних ребрах, припав губами до знекровленої долоні.

– Почуй мене, кохана… – голос зрадницьки зірвався, перетворюючись на нерозбірливе хрипіння. – Я зроблю усе. Усе, що тільки зможу. Наші дівчатка будуть щасливі. Але прошу тебе… Благаю! Не змушуй мене виконувати цю обіцянку без тебе!..

Він проковтнув сльози і притиснувся щокою до її долоні.

За кілька годин Ольги не стало.

Монотонний писк, що мить тому тримав його прикутим до кожної секунди її життя, раптом змінився метушнею. У палаті забігали люди, залунали нерозбірливі команди.

Але його те більше не обходило.

Він дивився на неживе обличчя дружини і відчував, як душу розпирає пустка.

Як мізки сковує байдужість.

Як холод піднімається зі ступень, морозить ноги, розтікається у грудях, проникає у волосся.

Раптом свідомість вихопила фразу, яку сказала котрась із медсестер: «…Залишилося двійко дівчаток». Ці кілька слів його неначе розбудили. Їхні дівчатка. Річна крихітка і дванадцятирічна донька, які чекали на маму й не знали, що світ, у якому вони жили ще вчора, щойно назавжди змінився.

Так. Світ змінився. Але він зробить усе, щоб зміни були найменш болісними для цих рідних йому людей. Єдиних рідних, що залишилися в нього на цьому світі.

Минуло чотири довгі роки.

Маленька Катруся вже ходила до садочка.

Карина стала для молодшої сестрички не лише прикладом, а й майже другою мамою-нянькою, захисницею, незаперечним авторитетом.

Віктор невпинно працював. Він обіймав доволі високу керівну посаду. Купив квартиру в іпотеку і майже всю вже виплатив.

Усе, що міг, чоловік віддавав своїм дівчаткам: улітку возив їх до моря, восени вони блукали Карпатами, а інколи вирушали в мандрівки лісами, ставили намет десь на березі струмка, розпалювали багаття і засинали під тихе перешіптування листя.

Карина увесь свій вільний час віддавала сестричці: відмовлялася від гуртків, не зустрічалася з друзями і не звертала уваги на однокласників, які дражнилися, називаючи її «сеструнина мамця».

Віктор часто їздив у відрядження.

Фірма особливо добре оплачувала такі поїздки, і чоловік зазвичай погоджувався. Гроші означали для нього не просто достаток – вони були ще однією цеглиною майбутнього його дочок у тому житті, яке колись пообіцяв Ользі зробити щасливим.

Під час одного з таких відряджень Віктор познайомився з Ларисою – приємною, спокійною жінкою, яка працювала розпорядницею готелю. Між двома вже немолодими людьми сама собою проскочила іскра. Спершу вони просто розмовляли. Потім почали телефонувати одне одному, писати повідомлення, чекати кожної нової зустрічі.

Згодом Віктор порадився з дочками й запропонував Ларисі спробувати жити разом. У тієї дітей не було, тож вона, довго не думаючи, здала квартиру в оренду й перевелася до готелю тієї самої мережі в місті Віктора, оселившись у його будинку.

На подив батька, дівчатка прийняли її напрочуд тепло, і чоловік уперше за багато років дозволив собі подумати, що, можливо, життя, незважаючи на все, для нього ще не закінчилося.

Лариса була зовсім неконфліктною людиною. Вона не намагалася силоміць зайняти місце, яке їй не належало, не вимагала від дівчаток називати її мамою і тонко відчувала рани, які отримала родина і яких не слід торкатися.

Восени, коли Віктор повідомив, що його дівчаткам час збиратися у традиційну подорож до Карпат, Лариса вирішила, що до «дівчаток» належить і вона.

Але Катруся лише скривила губки й рішуче замотала головою. Карина мовчки стенула плечима.

Погляд Віктора розгублено заблукав між дочками та Ларисою.

– Розумієш… Це наша традиція. Ми завжди їздили втрьох, – промовив він якось невпевнено.

Лариса на мить завмерла, а потім засміялася.

– Так навіть краще, – запевнила. – А я тим часом присвячу час будинку. Давно хотіла трохи оживити другий поверх.

Коли Віктор із дівчатками повернулися додому, на них чекала приємна несподіванка. Верхній поверх змінився.

Над ліжечком Катрусі з’явилося ліпне панно: Мальвіна й Піноккіо весело розмовляли з черепахою Тортилою на березі маленького казкового озерця. А над столом Карини розкинулося ціле диво-місто – з вежами і вузькими вуличками, оповите рожево-блакитним серпанком, ніби щойно зійшло зі сторінок старої казки про Мері Поппінс.

Катруся захоплено заплескала в долоні.

Карина довго розглядала витвір, а потім тихо сказала:

– Гарно.

Для Лариси це прозвучало як гучні оплески.

За декілька місяців дівчатка готувалися до свята. Катрусі мало виповнитися шість років, а за три дні після її дня народження своє сімнадцятиріччя мала святкувати Карина. Різниця між сестрами становила одинадцять років і три дні.

Колись Ольга жартувала щодо цього:

– Наш татко трішечки прорахувався. Лише на три дні.

Віктор і зараз згадував, як тоді він весело у відповідь сміявся.

Карина тим часом готувалася до випускних іспитів. Попереду на неї чекали доросле життя, вступ, нове місто чи, можливо, навіть нова країна – усе те, про що в сімнадцять років мріють молоді з тривогою та захватом.

Лариса і Катруся намагалися їй не заважати. Вони увесь вільний час проводили разом: вдосконалювали англійську – її Лариса знала бездоганно. Ходили в шахову та підготовчу школу.

Лариса в сім’ю Віктора принесла і свої новинки. Кожної ранкової днини вони збиралися за столом у вітальні й смакували круасанами – рогаликами, які жінка готувала звечора, заморожувала в морозильнику і випікала перед сніданком в аерогрилі.

Для них з Віктором – із шоколадом. Для Карини – зі згущеним молоком. Для Катрусі – з її улюбленим малиновим варенням. Цього ритуалу сім’я намагалася дотримуватися щоденно.

Дівчатка збігали з верхнього поверху і займали свої місця за столом. Слідом за ними вмощувався Віктор, у повному параді – у костюмі та краватці. Нарешті з кухні випливала Лариса, за якою тягнувся шлейф пахощів свіжоспеченої здоби. Жінка розкладала по тарілках круасани, а чоловік чинно підводився й розливав у чашки ароматний свіжозварений чай. У такі хвилини Вікторові здавалося, що нарешті і в його дім постукало щастя.

А може, це Ольга з небес посприяла і звела його з цією доброю жінкою, яка, здається, зуміла стати матір’ю його дівчаткам?

Незадовго до дня народження сестричок дорослі почали помічати, що Катруся поводиться якось незвично. Дівчині було важко зранку прокидатися, вона стала млявою, почала втрачати інтерес і до шахової школи, і до улюблених ігор.

Лариса першою забила тривогу й запропонувала повести дівчинку до лікарні, щоб показати лікарям.

Повели. Показали.

Після огляду лікар призначив базові лабораторні дослідження – аналіз крові та сечі, біохімічні показники. За їхніми результатами причину такого стану відразу з’ясувати не вдалося. Лікар припустив, що слабкість і сонливість можуть бути наслідком перевтоми, емоційного навантаження або порушення режиму. Приписав курс вітамінів. Але Катрусі краще не ставало.

За загальною домовленістю Лариса залишила роботу і весь час проводила з Катрусею.

Дівчинка дедалі рідше спускалася до вітальні на їхні традиційні ранкові сніданки. Рогалики тепер приносили їй до кімнати, але навіть улюблена випічка з малиновим варенням уже не породжувала в Катрусі колишньої радості. Найчастіше вона їла, не встаючи з ліжка, а іноді Лариса сама відламувала маленькі шматочки круасана, вмочала в малинові цівки, що витікали з розлому рогалика, і несла дівчинці до ротика. Та мляво розтуляла губки, неохоче жувала й ковтала, наче через силу.

Віктор почав возити донечку до лікарів, у платні лікарні, до столичних знаменитостей. Ті оглядали, призначали додаткові обстеження, консультувалися між собою. Але переконливої відповіді ніхто не давав.

Стан дівчинки тим часом погіршувався. Згодом вона майже припинила вставати з ліжка.

Тоді Віктор домігся госпіталізації до сучасної дитячої лікарні, де Катрусю залишили у стаціонарі, щоб провели комплексне обстеження. Там її оглядали профільні спеціалісти, проводили розширені аналізи й потрібні дослідження, намагаючись нарешті зрозуміти, що відбувається з дитиною.

Лариса не відходила від дівчинки. Батько також намагався якомога довше бути біля донечки. Працював онлайн, інколи й договори підписував у коридорі клініки – документи зазвичай привозив його водій, з яким працював понад десять років.

Незмінними залишалися тільки їхні ранки. На цьому наполягала Лариса – це мало тримати сім’ю разом.

Увечері жінка ненадовго їхала додому, готувала рогалики й залишала їх у морозильній камері. А вранці Карина випікала рогалики в аерогрилі, заварювала свіжий чай, викликала Вікторового водія і везла до лікарні.

Для Катрусі – рогалик із малиновим варенням. Для Карини – зі згущеним молоком. Для Віктора й Лариси – із шоколадною начинкою.

Вони розміщувалися навколо лікарняного ліжка Катрусі й намагалися бодай на кілька хвилин удавати, що нічого не змінилося. Що це просто ще один ранок. Що попереду – звичайний день. І що зовсім скоро вони всі знову повернуться додому.

Того дня шофер Михайло привіз до лікарні цілу пачку договорів на підпис. Віктор переглядав документи машинально, майже не вчитуючись у цифри та пункти. Михайло якийсь час мовчав, а потім ніби між іншим сказав:

– Знаєте, Вікторе… У мене торік теж біда була. Теща зовсім занедужала. Лікарі вже казали дружині… ну, самі розумієте… радили готуватися до найгіршого.

Віктор повільно підвів на нього очі.

– І що?

– Та як вам сказати? – Михайло ніяково стенув плечима. – Хтось дружині порадив відвезти матір у Карпати. Там, високо в горах, живе одна бабуся. Людей приймає. Одні кажуть: знахарка, інші – що вона лікарка колишня. Чи так збіглося, чи вона справді щось знає… але теща після того оклигала. Досі ходить. Ще й нас повчає, як правильно жити.

Віктор хмикнув.

Це звучало безглуздо, майже образливо – після всіх лікарів, аналізів, обстежень, консультацій.

Але зерно надії вже впало в його виснажену свідомість. І почало проростати. Що слабшою ставала Катруся, то менш абсурдною здавалася ця ідея.

За декілька днів Віктор попросив у Михайла адресу, написав розписку про припинення госпіталізації під власну відповідальність, забрав медичну документацію доньки, ввів адресу в навігатор і вирушив гірськими дорогами в глиб Карпат.

Лариса сиділа на задньому сидінні, Катруся лежала в неї на колінах. Жінка підтримувала її голівку і гладила по волоссю. Лариса не сперечалася, лише іноді дивилася на Віктора, і в її погляді було стільки страху, що той не міг витримувати його довго.

Навігатор довго водив позашляховик витіюватими гірськими лабіринтами. Нарешті вивів на галявину неподалік сторічного лісу. Перед невеликим брусовим будиночком тихо сиділи люди.

Чоловік зупинив машину й озирнувся на Ларису:

– Здається, ми приїхали…

Жінка лише кивнула.

Двері в хаті відчинилися. На подвір’я вийшла сухенька літня жінка. У руках вона тримала мисочку із зерном і, не помітивши гостей, пішла годувати курку з півником. Птахи кинулися до старенької. Бабуся щось тихо промовила, усміхнулася і лише тоді повернула голову до машини.

Її погляд зупинився на Катрусі.

– Заходьте, – сказала тихо.

Віктор узяв доньку на руки й заніс до будинку.

Усередині не було нічого з того, що він очікував побачити. Ні пучків трав під стелею, ні дивних символів, ні моторошних свічок. Звичайна кімната. Стіл. Шафа. Старий диван. Лава.

Бабуся кивнула на лаву і запитала:

– Аналізи привезли?

Віктор мовчки простягнув їй папку.

Старенька надягла окуляри й довго переглядала виписки, результати досліджень, висновки лікарів. Потім уважно подивилася на Катрусю, попросила показати язик, оглянула білки очей, торкнулася її зап’ястя. Після цього підвелася й поклала окуляри біля папки.

– Дитину залишайте.

Лариса здригнулася:

– Як це – залишайте?

– Нехай побуде в мене.

Віктор недовірливо дивився на стареньку. Вона мигцем глянула, прочитала на його обличчі німе запитання й ледь помітно всміхнулася.

– Я не завжди була «бабою-волхваркою», як мене тут називають, – з усмішкою проказала. – Медичний університет закінчила ще за часів совдепії. А стажу… стажу набиралася, блукаючи поміж світів.

Лариса сиділа на лаві, притиснувши до себе Катрусю.

– Вікторе, не роби дурниць, – ледь чутно прошепотіла. – Будь ласка, не роби.

Враз оченята дівчинки заплющилися, і дитина знепритомніла.

Лариса немов заклякла, незрушно сидячи на лаві.

Знахарка підійшла, взяла дівчинку за руку, щось тихо проказала – і за кілька митей малі оченята розплющилися.

Батько поглянув на доньку, потім – на Ларису і, більше не вагаючись, залишив Катрусю в бабці.

Дорогою назад вони не розмовляли. Мовчали того вечора. Мовчали наступного дня. Мовчали третього. На ранок четвертого дня Лариса поставила посеред столу велику тацю з рогаликами-круасанами.

Для себе та Віктора – із шоколадною начинкою. Для Карини – зі згущеним молоком. На тарілочку біля порожнього стільця поклала круасан з малиновим варенням.

Потім розлила чай у чашки і мовчки подивилася Вікторові у вічі.

Чоловік повільно відсунув чашку й підвівся.

– Збирайся, – сказав рішуче. – Їдемо.

Позашляховик летів щодуху. Здавалося, він сам вибирав дорогу, сам знав усі повороти, сам спілкувався з навігатором.

Перед знайомим подвір’ям Віктор ледь не випустив кермо і не кинувся з машини. У дворі Катруся годувала птицю – курочку і півника.

Чоловік різко загальмував. Дівчинка підвела голову, подивилася й усміхнулася.

Обоє вискочили з машини й кинулися до дитини. Лариса підбігла першою і опустилася навколішки. Катруся кинулася до неї і повисла в неї на шиї. Віктор обійняв обох і тільки тоді зрозумів, що плаче.

На ґанок вийшла бабуся. Подивилася на щасливу трійцю, похитала головою і тихо сказала:

– Не час.

Але ті її не слухали.

Всю дорогу додому Катруся весело щебетала.

Розповідала, як вони з бабусею збирали в лісі лікарські рослини, зв’язували їх у невеликі пучки й розвішували сушитися. На горищі.

Як півник нарешті дозволив погладити себе. І не втікав.

Як кіт на ім’я Муркотун бив її лапою по руці. Але кігтів не випускав.

Вона говорила без упину.

Лариса притискала дівчинку до себе, ніби боялася, що варто лише послабити обійми – і все це зникне. А Віктор час від часу підсьорбував носом, намагаючись стримати сльози. Та солона рідина все одно стікала щоками, потрапляла на губи, і він уже не намагався з цим боротися.

Позаду сиділа його донька.

Вона сміялася.

Вона говорила.

Вона жила.

І тієї миті для Віктора цього було достатньо.

І знову вони снідали вчотирьох. Пили чай, їли свої звичні круасани й на кілька годин дозволили собі повірити, що все найстрашніше залишилося позаду.

На тарілочках лежали загорнуті в апетитні пахощі рогалики.

Для дорослих – із шоколадною начинкою. Для Карини – зі згущеним молоком. А для крихітки Катрусі – з малиновим варенням.

Згодом Віктор сидів звично у власному робочому кабінеті за робочим столом і проглядав щойно отримані робочі графіки. Його очі напружено вдивлялися в безодню комп’ютерного екрана, але нічого не бачили, крім затишного столу у вітальні, прикрашеного чотирма білими серветками і тацею сонячних круасанів посередині.

У ці хвилини Віктор зрозумів, що означає бути найщасливішою людиною на світі.

А опівдні зателефонувала Лариса – Катруся знову знепритомніла.

Швидку викликали негайно. Дівчинку доправили до дитячої лікарні. Після огляду черговий лікар викликав професора, який вів Катрусю раніше. Той, побачивши дитину, одразу наказав розпочати інтенсивне лікування.

Дівчинці прилаштували крапельницю, під’єднали до моніторингу життєво важливих показників.

У коридорі панувала напружена метушня. А для Віктора, Лариси й Карини світ знову звузився до одного лікарняного ліжка. Усі втрьох не відходили від Катрусі.

Наприкінці другої доби, надвечір, дівчинка розплющила очі й спробувала усміхнутися. І цього виявилося достатньо, щоб вони знову повірили.

– Завтра поснідаємо разом, – сказала Лариса. – Як раніше.

Віктор нічого не відповів, лише кивнув.

Увечері Лариса поїхала додому і приготувала тісто на круасани. Карина залишилася вдома до ранку, щоб спекти їх і привезти до лікарні ще теплими.

Наступного ранку вони знову були разом. Усі вчотирьох розмістилися майже по-домашньому: Катруся на ліжечку, вони поряд. Дівчинка тримала двома руками чашку з чаєм, Карина подавала рогалик Ларисі, та підносила його до ротика малечі, Віктор серветкою витирав з підборіддя крапельки малинового варення, а чергові медсестри стояли в коридорі й через скляне вікно на пів стіни розчулено спостерігали за дійством.

Вони дивилися на цю зворушливу картину – на людей, які серед лікарняних стін уперто намагалися зберегти свій маленький ранок.

Свій дім.

Свою сім’ю.

Свою надію.

З настанням нового ранку дівчинка підвестися не змогла.

Віктор не чекав довгих пояснень, не слухав переконань – не хотів знову чути слів, яких боявся найбільше. Він написав відмовний лист, загорнув дитину в лікарняне простирадло, поклав на заднє сидіння машини й кивнув Ларисі, щоб сідала поряд. Та вмостилася біля дівчинки і поклала її голівку собі на коліна.

Гірська дорога тягнулася нескінченно. До будинку бабусі вони дісталися вже поночі.

Чоловік вийшов із машини, обійшов її та обережно взяв Катрусю на руки. Вона на мить розплющила очі, подивилася повз нього і знову стулила повіки.

Двері відчинилися. На порозі стояла бабуся.

– Заходьте, вже чекала, – проказала й кивнула на диван. – Покладіть і їдьте. Я зателефоную.

Віктор кілька секунд стояв і дивився на Катрусю. Потім повільно нахилився, доторкнувся губами до її холодного чола й ледь чутно прошепотів:

– Тримайся, донечко. Ти мусиш жити…

І сам не зрозумів, кому він це сказав.

Їй.

Собі.

Чи, можливо, тому Богові, у Якого вже давно не вірив, але Якому в ці хвилини готовий був бити поклони.

Вони вийшли за двері.

І вперше Віктор не знав, повернеться по живу донечку чи вже приїде попрощатися з нею.

Бабуся зателефонувала за два тижні. Для Віктора, Лариси й Карини ці чотирнадцять днів розтягнулися в цілу вічність.

Коли машина під’їжджала до самотнього будиночка на узліссі, батько побачив доньку. Катруся сиділа на подвір’ї між складеними колодами й старанно плела вінок із польових квітів.

Віктор навіть не одразу повірив власним очам.

Дівчинка підвела голову й побачила машину.

– Татку! Мамцю! – закричала вона й кинулася їм назустріч.

Лариса першою вибігла з автомобіля. Потім – Віктор. Вони обоє обійняли Катрусю так міцно, ніби боялися, що, варто лише її відпустити, дитина зникне.

Після довгих обіймів чоловік відчинив багажник, витягнув дві великі валізи й поніс їх до будинку.

Бабуся стояла біля дверного косяка, схрестивши руки на грудях, спостерігала, як той переступає поріг, і чомусь не усміхалася.

Чоловік заніс валізи всередину. Бабуся пішла слідом.

Віктор вийшов з хати хвилин за десять. Він стояв на порозі, простягаючи бабусі гроші. Та хитала головою, навідріз відмовляючись брати.

– Будь ласка, візьміть… – наполегливо вмовляв.

– Якщо хочете віддячити, перекажіть гроші як благодійний внесок на рахунок будь-якої державної дитячої лікарні.

Віктор повільно опустив руку:

– Але ж…

– Для мене не потрібно, – повторила знахарка й зачинила двері.

Дорогою додому Віктор майже не розмовляв. Час від часу він через силу витискав усмішку, кидаючи погляд на дзеркало.

На задньому сидінні Катруся без упину щебетала.

Лариса раз у раз притискала її до себе, цілувала в щоку, у маківку, поправляла волосся.

А Віктор дивився на них у дзеркало заднього огляду й не міг скласти докупи те, що бачив, із тим, що щойно почув.

Того вечора Катруся багато розповідала. Ларисі. Карині.

Показувала їм дивну іграшку – мавпочку Чучхеллу, яку вони з бабусею змайстрували із сухих маківок, полину та кукурудзяного бадилля.

Вона сміялася. Жестикулювала. Перебивала сама себе.

Віктор сказав, що мусить ненадовго відлучитися у справах. І поїхав.

Наступного ранку Катруся збігла з верхнього поверху першою.

– Мамцю! Татку! Ходіть хутчіш! Я так засумувала за своїм малиновим круасаном! – весело прокричала дівчинка, розглядаючи на таці кілька м’яких булочок і рогаликів, частина з яких була полита шоколадом, частина – з білою помадкою, а два – притрушені цукровою пудрою.

Лариса усміхнулася і простягнула дівчинці смаколик, припорошений солодкою присипкою.

Віктор вихопив рогалика у неї з рук і неквапливо розламав. На білу серветку потекла блідо-рожева помадка.

Жінка здивовано підняла очі. Усмішка все ще трималася на обличчі.

Чоловік опустив рогалик на свою тарілку.

– Манюню, не впевнений, що тобі можна їсти таке солодке. Спершу отримаймо підтвердження у дієтолога, – спокійно проказав і простягнув дочці пухкеньку булочку, – поїж швиденько і йди наверх.

– А можна, я поїм у нашій кімнаті? І водночас погодую мавпочку Чучхеллу?

– Сьогодні можна. Ось візьми…

Віктор поклав на тарілку пухку здобу, провів поглядом малечу, глянув на старшу:

– Якщо поїла, також можеш іти. Нам треба поговорити.

Дівчина встала й пішла до кухні.

Чоловік підвівся, підійшов до шафки з барсеткою і витягнув з неї надламаний шматочок засохлого рогалика, потім аркуш з надрукованим текстом, засвідчений кількома печатками, й поклав поряд.

– Ларисо, ти нічого не хочеш розказати?

– Не розумію. Ти про що?

– Я вчора їздив до знайомого, який працює в криміналістичній лабораторії. Возив рогалика, що залишився в рюкзачку, з яким була в бабусі Катруся.

Обличчя жінки почало біліти.

Кров відхлинула від обличчя, а серце притишило ритм і не годне було гнати кров у мізки, від чого ті починали гудіти.

Вона повільно сіла на стілець.

– Як вважаєш, результати аналізу сьогоднішнього круасана суттєво відрізнятимуться від оцих? Можеш мені пояснити? – він вказав на роздрукований аркуш.

Лариса невпевнено простягнула руку, взяла аркуш і почала читати.

– Послухай, любий, я сама не розумію… Тому не можу пояснити…

Від слова «любий» очі Віктора запалахкотіли люттю.

– Поясниш. Але не мені.

Він узяв смартфон і тричі вдарив пальцем по екрану.