МАЙОР

Звісно, з таким прізвиськом треба не впасти обличчям у багнюку. От і змайстрував Микита легеньку вишукану бричку, щоб у ній їздити, та почав навчати Майора кінських хитрощів – ходити запряженим. Скакун завжди підкорявся сильному й вимогливому господареві, сердився лише тоді, коли той стримував його бажання бігти на повну силу.

Хоч і не так часто, однак подружжя виїжджало в місто: Олександра торгувала, а Микита вів бесіди з чоловіками про те, що коїться у світі та в країні. До хутора вісті не так швидко доходили, тож цікаво було довідатися останні новини. Наговорившись про політику, переводили мову про свої господарські справи. Не обійшли увагою й Майора.

– Що це в тебе за кінь, Микито? На сільського не схожий. У містах на таких панів возять. Чи, може, й ти до тих панів найнявся? – жартували чоловіки, пильно роздивляючись жеребця.

– Ноги в нього занадто тонкі, дивися, щоб не поламав, коли плуг тягатиме.

– Та цур тебе, – штовхав його співрозмовник.

– Чи ти його не годуєш? – кепкував інший з Микити, навіть не підозрюючи, що сипле сіль на рану. Але той тримався гідно, відповідав на їхні жарти:

– Були б кістки, а м’ясо наросте.

Майор не розумів, про що гомонять люди, однак відчував, що про нього, пофиркував і позирав вологими з фіолетовими вогниками очима на тих, хто занадто голосно сміявся.

Нарешті повернулася Олександра: добре побазарувала, продала і сметану, і масло, і яйця; на отримані гроші купила дівчатам тканину на сукні, ще трохи й залишилося – заховала в гаманця за пазухою.

Скакун біг легко і швидко, щоб залишити гомінке місто, яке йому зовсім не подобалось. Зовсім інше – шлях… Тупотять копита, і серце б’ється їм у такт, задаючи певний темп бігу та диханню. А навколо – тиша й ні душі…

Аж раптом Майор пересмикнув вухами і вловив далекий цокіт копит. Невдовзі почув їх і Микита, озирнувся.

– Хто це? Наче ж своїх хуторян і не бачив на базарі… – трохи занервувався. Олександра помітила це – інстинктивно склала руки на грудях, прикриваючи гаманець.

– Микито! Хто там?

– Та, мабуть, теж хтось із базару, – заспокоїв дружину, але озирнувся ще раз: побачив, що переслідувачів двоє і що вони намагаються наздогнати їх.

«Погано, – подумав Микита, – до хутора більш ніж пів дороги, а попереду – ліс…»

Серце закалатало, і тієї ж миті крізь тупіт копит почув різке: «Стійте! Стріляти будемо!».

Олександра вчепилася в рукав:

– Микито! Тож уркагани!

Чоловік відпустив повіддя і лише крикнув:

– Нумо, Майоре!

А кінь, мабуть, і сам зрозумів, що небезпека, до того ж пролунав постріл і щось просвистіло над вухом. Тож дав волю своєму давньому нестримному бажанню – бігти на повну силу. Він мчав на такій швидкості, що здавалося, летить над землею. І скоро вже не було чути тупоту переслідувачів. Розбишаки залишились далеко позаду. А Майор біг, і біг риссю, залишаючи за спиною і лісок, і дорожні стовпи, і ставок, за яким недалеко хутір. Зупинився лише біля дому, пересмикнув вухами, потрусив шиєю та підняв голову.

– Спасибі, друже! Врятував, – поплескав господар коня по шиї. Чоловік був скупий на ласку, та ще й не встиг повністю отямитись, проте відчув, що в душі щось зламалося – це тріснула його неприязнь до Майора. Відтоді Микита змінив своє ставлення до тонконогого жеребця.

А якось трапилась ще одна пригода: коли повертались із гостей, ненароком звернули не на ту дорогу і потрапили до німецької колонії. Поселення мало бездоганно чепурний вигляд: у дворах з охайними будиночками серед газонів і квітників були прокладені доріжки, якими бігали діти, одягнені, наче ляльки: дівчатка – у сукнях із фалдами і в капелюшках зі стрічками, а хлопчики – у дивних штанцях до колін. У кінці двору було помітно добротні споруди для зерна та худоби. Все це свідчило про заможність і порядок.

Помітивши путівників, декілька чоловіків підійшли до них, з акцентом запитали, чи потрібна якась допомога. Дізнавшись про негаразди подорожніх, заспокоїли: хутір Григорівка зовсім недалеко, покажемо напрямок. А самі очей не спускають із Майора: і де селянин такого коня знайшов? Не стримавшись, підійшли ближче, прискіпливо оглядаючи Майора з усіх боків, і закивали головами:

– Зер гут! Зер гут! Чудовий рисак! Де ж ви його використовуєте?

– Як де? – поважно відповів Микита. – У господарстві.

Незручно було зізнаватися, що насправді він жаліє коня і до роботи не запрягає.

– Не можна! Загубите коня! Він для іншого призначений, – схвильовано захитали головами німці. – Продайте його нам, добре заплатимо.

Та Микита гордо відповів:

– Не можу! Я його аж із Таврії привіз, тесть подарував.

Олександра здивувалась: яка муха вкусила Микиту? Ще недавно гадав, як позбутися Майора, і раптом – гроші пропонують, а він… А німці знову за своє:

– Продайте, Микито Яковичу. Заплатимо, скільки скажете. Він же в нас нагороди братиме на змаганнях.

Однак це ще більше розпекло Микиту, і він стояв на своєму:

– Ні! І все.

Німці зрозуміли, що нічого не вдіють.

– Тоді хоч дозвольте наших племінних кобил до вашого жеребця приводити.

– Чому ж ні? Це зовсім інша річ. Залюбки, я і станок спеціальний для цієї справи змайструю.

На цьому й зійшлися.

Невдовзі з’явилися біля Микитиного порога колоністи з кобилою, схожою на Майора. Він почув її, голосно заіржав – і все було як треба. Німці поїхали задоволені, заплатили щедро – зерном і грішми. А згодом привели ще одну лошицю. Микита й не сподівався, що на Майорі можна буде так заробляти, повеселів. Та ненадовго…

То були 1920-ті роки, розпочалася колективізація. Всіх змушували працювати в колгоспах, здавати туди свою худобу. Микита ж мав уперту вдачу: «В колгосп не піду, худоби всієї не віддам. Працювати звик сам на себе». Та худобу всю забрали, а його записали в куркулі – чи то за вперту вдачу, чи, може, заздрісник-сусід доніс, що у жнива наймали вони робітника на допомогу. Тож і записали їх в експлуататори та куркулі. Ото згадали про це, неначе ярмо повісили. Ще й із хати вигнали, переселили в маленьку занедбану хатину, де мешкав самотній дід Макар. Старий доживав свій вік і вже ні про що не турбувався. Здивувався, коли «активісти» змусили його йти в будинок Микити: «Хто ж за цим усім буде доглядати? А землю обробляти? В мене немає ні сил, ні бажання…».

А Микита з Олександрою часу не гаяли і «новій» хаті дали лад: полагодили, двір прибрали. І тільки-но город почали саджати, як прийшла ще одна біда: постанова вислати Микиту на Соловки – як куркуля. Олександра залишилася сама з дітьми. Як же тепер без чоловіка, без коней? Гнідко і Майор тепер у колгоспі. «Хоч би годували як слід, – піклувалася подумки Олександра. – А що з Майором буде? Невже і його у плуг?»

А ввечері прибігла Марочка – подружка донечок, зашепотіла озираючись:

– Там, у полі за хутором, ваш Майор лежить – слабкий, мабуть, на ноги впав. Біля нього нікого. Хоч би води хто дав.

Дівчата вмить за відро – бігти, та Олександра зупинила: нехай хоч стемніє, бо ще хтось побачить у лиху годину. Ледве дочекалися, коли ніч упаде на землю, побігли за Марочкою. Майор лежав серед зораної холодної землі, завалившись набік. Але, побачивши дівчат, упізнав, хотів підвестися, та тільки здригнувся й ледве підняв голову.

– Майорчику! Любий! – одна припала до шиї, інша гладила по голові. Місяць на небі грався в жмурки з хмарами, і, коли тікав від них, його бліде сяйво вихоплювало з темряви тьмяні очі коня. Вони запали й були напівзаплющені. Колишній красень тепер перетворився на безсиле створіння.

Павло підніс Майорові води, кінь потягнувся до неї і з жадобою випив, та від пучка сіна відмовився. Що робити? Як допомогти? На що сподіватися? Хіба що на наступний день.

Хлюпаючи носами, Павло з сестрами побрели додому. Довго не могли заснути, згадували, як водили коня на річку, де він любив гарцювати, розплескуючи перлини води, як заплітали в гриву стрічки, як годували ласощами з рук. Майор брав їх дуже обережно, ледве торкаючись теплими м’якими, неначе оксамитовими, губами долонь. А інколи заглядав у кишені, відшукуючи там шматочок житнього хліба або моркви.

Коли не знаходив, піднімав передню ногу і схиляв голову: «Будь ласка». Так його навчив Павло.

Хіба ж можна було все це забути і змиритися з тим, що Майор гине? Наступний вечір не приніс втіхи, ніхто не турбувався про коня, наче не потрібний він у колгоспі. Господарі забрали б, та не можна – куркулі. Ще усіх вивезуть на той Сибір проклятий. Так і загинув Майор.

Дівчата ридали, Павло, насупившись, мовчав. Видно, така його доля, – намагалась розрадити дітей Олександра.

– Краще б призи в Німеччині брав, – відказав Павло і стрімко вийшов з хати, щоб не бачили, як із його очей скотилися сльози, неначе крапельки роси з пелюсток улюблених бабусиних квітів – майорів.