УКРАДЕНІ ДОЛІ

Два незнайомі юнаки зі скинутими сорочками на плечах зупинилися поруч. Ганна зашарілася від пильного погляду одного з них, поквапливо натягнула на себе халатик.

Розговорилися, виявилося, що обидва хлопці приїхали у відпустку в гості до родичів.

– Набридло міське життя, захотілося сільської екзотики, – пояснив один із них, Володимир. – А тут ще й поталанило зустріти таких красунь…

Хлопці, одурманені пахощами трав, квітів, виглядом симпатичних дівчат, не скупилися на компліменти. Ганнуся не розуміла, від чого більше мліла – від них чи від щедрого липневого сонця. Її сердечко то завмирало, то тріпотіло від незнаної досі насолоди.

Домовилися, що зустрінуться ввечері в клубі.

Це був найдовший день у житті дів­чини. Ганна встигла допомогти матері попорати господарство, навіть спробувала взятися за улюблене вишивання, але руки чомусь погано слухалися, і дівчина закинула розпочатий візерунок. Переміряла весь святковий одяг, змінила декілька разів зачіску, однак вечір не наставав, а, мабуть, десь ледве повз запиленими сільськими дорогами. І якби Ганна знала, що саме він їй принесе, то не чекала б його з таким нетерпінням і не поспішала б на ту бажану зустріч.

Розчарування і ненависть

Хлопці вже чекали на дівчат біля клубу, щоб разом зайти всередину, звідки лунала музика. Як справжній джентльмен, Володимир оплатив квиток Ганнусі (дівчина переможним поглядом окинула публіку, яка стояла на східцях, мовляв, бачите, цей красень платить за мене – вважайте, він мій!), і вона першою попрямувала до зали. А там… Там в оточенні колишніх однокласників і однокласниць стояла Дарина. І хоча Ганна не бачила за спиною виразу очей Володимира, вона відчула (так справді буває), що цієї миті втратила його для себе назавжди. Це було зрозуміло з того, як хлопець раптово замовк, зупинився, а також… із Дарининого погляду, спрямованого на них.

У Ганнусі того вечора була справжня істерика. Дівчина прибігла додому, зриваючи із себе прикраси, кричала, що не хоче жити, що ненавидить Дарину, себе, Володимира, весь світ… Але минув день, другий, поступово сердечний біль стихав. Спокою не давав лише гнів на злодійку: знову, знову стала на її шляху!

І мати, і донька затаїли образу і на Дарину, і на Володимира, хоча хлопець далі, ніж безвинні компліменти, й не заходив.

Заміж «на зло»

А вже коли почали говорити про одруження родички, Ганнуся квапливо прийняла залицяння місцевого хлопця і все-таки вийшла заміж на тиждень раніше від сестри. А Катря замість того, щоб зупинити доньку від нерозважливого кроку, з розумінням поглянувши на неї, підтримала її:

– Правильно чиниш! Не завжди Дарині бути в передовиках. І нічого, що Аркадій не перший парубок у селі, зате не ледащо, у батьків одинак – усе, що вони нажили, згодом вам дістанеться.

Та не тішило все це Ганнусю. Коли музики в день весілля ступили на батьківське подвір’я і нелюбий наречений став поруч, їй захотілося плакати від якогось важкого передчуття, а сонячний травневий день здавався похмурим та безбарвним. Запальні веселі мелодії розбивалися на дрібні скалки, ледь торкнувшись зледенілого серця дівчини.

Вагітність Ганни теж не додала світла в їхні сірі сімейні будні. Навіть від того, що і в цьому вона обійшла Дарину, не отримала мстивого задоволення. Байдужість надовго паралізувала почуття молодої жінки, і тільки зрідка у свідомості неприємно ворушився черв’ячок сумніву: «Щось не те, не так я роблю, не туди йду».

«Чому все найкраще – їй, а мені цей тягар і мука?»

Справжнім ударом стало народження хворої дитини. Ганна слухала лікаря, який намагався пояснити причину невтішного діагнозу її донечки, і нічого не розуміла. До чого тут несумісність крові? Вони ж із чоловіком абсолютно здорові люди, не п’яниці, то чому їхня дитина має бути розумово відсталою?

Були відчай і біль, жалість до себе та гнів на неї… Дарину, яка за декілька місяців народила здорового сина.

«Господи, за що ж ти так жорстоко ка­раєш мене? – не раз кричала Ганнина душа, особливо коли на очі потрапляло маля суперниці, яке вже бігало, щебетало щось своє, дитяче, тимчасом як її Олечка лише сиділа і, крім нерозбірливого мугикання, не промовляла нічого. – Чому все найкраще – їй, а мені цей тягар і мука?»

Для Дарини час минав швидко, бо вона і працювала бухгалтеркою в селищній раді, і вдома лад наводила, а для Ганни дні тягнулися довго, обплутані павутиною безнадії. Вона змушена була доглядати хвору доньку, бо чоловік затримувався як не на роботі, то в барах із друзями – додому не поспішав: хвора дитина дратувала Аркадія, хоч він і шкодував її. У постійних клопотах жінка запізно звернула увагу на деякі ознаки свого особливого стану, а це була друга вагітність, не бажана для неї.

Афера з дітьми

У лікарні сказали, що позбуватися дитяти запізно, а от шанси народити його здоровим у Ганни все-таки є.

Тим часом і Дарина готувалася вдруге стати матір’ю.

Свою другу доньку Ганна народила недільного ранку. Коли показали новонароджену, жінці здалося, що вона побачила на маленькому личку такий самий бездумний погляд, як в Олечки…

У пологовому відділенні санітаркою працювала двоюрідна тітка Аркадія. Ввечері вона зайшла до Ганни.

– Уявляєш, в обід привезли Дарину, – повідомила вона. – Нещодавно також донеч­ку народила. Це ж треба, щоб ви одного дня потрапили сюди, ото збіглося!

Хвилиною раніше Ганна сама собі не повірила б, що їй могло таке спасти на думку, але вже наступної миті, не усвідомлюючи наслідків, вона з благанням кинулася до тітки.

– Тітусю, ріднесенька, допоможи мені, врятуй мене від біди, бо я не витримаю ще однієї напасті! Поміняй наших дітей!

І, побачивши переляк та здивування в очах жінки, поквапилася пояснити:

– Я відчуваю, що й ця дитина нездорова. Мені страшно, дуже страшно ще раз зіткнутися з цією бідою. Моє життя й так подібне до пекла, я тебе дуже прошу, витягни мене з нього, і я молитимусь за тебе повсякчас, щоднини! Інакше пропаду…

Мабуть, надзвичайно переконливі слова знайшла Ганна для тітки, бо пізно ввечері, коли чергові медсестри чаювали після робочого дня, у дитячій кімнаті зрадливо тремтливі руки літньої санітарки поміняли місцями в ліжечках два сповиточки, а заодно й бирочки з прізвищами, прикріплені до них.

Кожному з нас Бог визначив, коли, де і ким ми маємо бути народжені. На жаль, трапляється й так, що втручаються в людські життя інші сили і руками отаких санітарок змінюють, перекроюють, крадуть їхні долі.

Рідні-нерідні діти

Минали роки. Дівчатка підростали, і, якби не родинні зв’язки, природа, найімовірніше, викрила б злочин, який стався в пологовому будинку, бо дуже схожі на своїх мам народилися донечки. А так усі вважали, що кожна вдалася у свою тітку. От тільки Дарині та Володимирові довелося поїздити лікарнями: їхня Іринка була напрочуд хворобливою, мала проблеми з обміном речовин, що було причиною зай­вої ваги. І що тільки вони не робили (спеціальні дієти, вправи, ліки) – ради не було: дитина набирала кілограми, всупереч усім зусиллям. Ставши підлітком, Іринка почала соромитися через це, ховалася у своїй самотності.

Таїса ж розквітала що не рік, як свого часу її справжня мати. Ганна пишалася і її вродою, і тим, що щороку на шкільних лінійках звучало їхнє з Аркадієм прізвище як батьків найкращої учениці. Пишалася цією дитиною, але не любила її – не могла сама перед собою це визнати. Навіть не здогадувалася, коли мало не на колінах благала тітку про обмін, що не знайде у своєму серці тепла для нерідної дитини. І дівчинка відчувала цю чужість, помічала холодність у її погляді, коли намагалася пригорнутися до неї.

Шило з мішка таки вилізло

Напередодні випускного вечора у школі сталася подія, яка змусила загудіти село тривожним вуликом. Від хати до хати розносилася приголомшлива новина:

– Ви чули, виявляється, дівчата не на тіток схожі, а на своїх матерів!

– І Бога не побоялася, на такий гріх наважилася, – коментували вчинок Аркадієвої тітки.

Судили Ганну, співчували Дарині та Володимирові, і всі намагались спрогнозувати, що ж буде далі, як родини виходитимуть із цієї складної ситуації.

Правду про давні події розповіла та, яка власними руками за мить перетасувала долі дівчаток, ніби карти. Усі роки її терзали докори сумління за свій необдуманий учинок, жінка картала себе, що послухала нерозумну племінницю. Коли ж важко захворіла, побоялася стати перед Вищим судом з таким тягарем, тому покликала священника та Дарину. Запросила і свідків, бо вважала, що, можливо, доведеться обманутій жінці судитися за свою дитину, тож нехай будуть про всяк випадок.

Що відчувала Дарина, дізнавшись, що всі ці роки виховувала чужу дитину? Ні, не почала менше любити Іринку – дитина назавжди стала невід’ємною частинкою її життя. Але вже не могла викинути з думок, із серця вкрадену кровиночку. Виявляється, недаремно її рука неодноразово тягнулася до світло-русявої голівки дівчинки, яка в дитинстві інколи прибігала побавитися до них. Траплялося це нечасто, бо Ганна чомусь (тепер зрозуміло, що було причиною) не дозволяла доньці довго затримуватися в сусідів.

– Он за Олею дивися, – докоряла, незважаючи на те, що нянька була меншою за старшу безпорадну сестру.

Коли Таїса підросла, обов’язків з догляду збільшилося, і домашнє завдання їй доводилося готувати пізно ввечері, коли Оля засинала. Дарина знала і про це, тому шкодувала дівчинку, яка не мала, вважай, повноцінного дитинства та безтурботної юності.

Тепер же ще й гнів на Ганну терзав її серце.

– Я їй покажу, як красти дітей! – не йшла, а бігла Дарина додому. – Ти диви, до чого додумалася! А я ж помічала, що недолюб­лювала вона Тасю, таке гарне, таке добре нещасне дитя…

Та коли прийшли з Володимиром додому і побачили Іринку, яка, нічого не пі­дозрюючи, почала розповідати про шкільні справи, задумалися: як вона сприйме цю новину? Чи не відчує себе непотрібною їм, якщо вже одного разу рідна мати викинула її із сім’ї? Вирішили, що розмову перенесуть на інший день, нехай випускний вечір мине у спокої.

Та нетерплячі язики свідків зробили свою справу, і наступного дня, мабуть, у кожному сільському дворі всі обговорювали ту саму новину.

На шкільне свято прийшов майже весь сільський люд. Ганни не було, і коли Аркадія запитали про неї, пояснив, що вона погано почувається. Усі з розумінням переглянулися: мабуть, таки соромно жінці з’являтися людям на очі.

І як тепер жити далі?

Хоч як старалися музиканти, але не змог­ли захопити веселощами учасників свята. Сум’яття, настороженість витали в повітрі, здавалося, ще трохи – і це напруження гучно вибухне.

Красуня Таїса була в центрі підвищеної уваги однокласників, непримітна Іринка сумно стояла біля батьків. Дарина порівнювала, згадувала себе, свої шкільні роки, зустріч з Володимиром, Ганнусю і починала розуміти, чому та наважилася на такий страшний учинок. Звісно, сестра не мала права чинити так жорстоко з нею, з її дитиною, зі своєю, але на якусь мить Дарина відчула відчай зневаженої жінки, її безпорадність перед ударами долі.

«Що ж робити, щоб не завдати болю дітям, щоб вони не зневірились у житті, не озлобилися проти нього, як колись Ганна?» – шукала правильну відповідь і не знаходила її, боячись припуститися помилки, зруйнувати щось важливе.

Що принесе завтрашній день героям цієї історії? Тут не позаздриш ні Ганні, яку злоба завела у глухий кут, ні Дарині, яка, засліплена власним щастям, колись не звернула уваги на чуже страждання, ні дівчаткам, які стали водночас знаряддям помсти і заручниками чужої волі. Чи існує безболісний вихід із ситуації, що склалася?

Життя не перепишеш. На жаль, у ньому трапляються помилки, яких не виправиш. Із ними доводиться змиритися і нести їхній тягар до скону. У кожного своя ноша, своя міра відповідальності, але найважча і найбільша вона все ж таки в того, хто бездумно чи з поганим наміром руйнує людські долі, привласнюючи на них право…