ЗНАХІДКА З МИНУЛОГО

– Та я… та ми… Думали, що ви давно за кордоном, ніхто до хати не приїжджав, тому…

– А заповіт вже не вважають документом?

– Коли то ще було… Я тоді ще під стіл пішки ходив, коли померла ваша бабуся. В нас заповіту нема, тому подумали…

– Будете думати в тюрмі, там часу на роздуми вдосталь, – Олена грюкнула дверима й пішла в напрямку хати. Чомусь не хотіла навіть на подвір’я ступити, пішла до Люди.

Сусідка неабияк зраділа, обіймала як рідну дитину. Вмовила Олену залишитись на декілька днів, поки не «наведе лад».

Наступного дня Люда з чоловіком поїхали на ринок продавати свою продукцію, залишили Олену «на господарці». Як вдячна квартирантка, Олена ретельно вимила кухню, бо розуміла, що подруга просто не має часу на таке прибирання, пройшла вогкою ганчіркою у двох кімнатах. Очі вловили старий альбом з фотографіями, такий великий, важкий, у грубій обкладинці, яка від часу покрилась сірим нальотом порохів. Олена розгорнула на першій сторінці й поморщила ніс – запах затхлості аж очі виїдав. Точна ознака того, що цей альбом давно не бачив людських
рук.

– У цій родині живуть, аби заробити копійку, а не розглядати старі фото, – важко зітхнула.

Почала гортати картонні сторінки, перекладені цигарковим папером, щоб фото не торкались одне одного. Впізнавала батьків Людмили, її молоду, декілька весільних фото і з десяток фото ще малих дітей подруги. Дійшла до останньої сторінки, зауважила, що обкладинка альбому трохи продерта, а під нею якісь аркуші шкільного зошита в похилу лінійку. Теперішні діти уявлення не мають про такі зошити, а раніше на таких невмілі пальчики виводили перші палички й карлючки. Олена, як вчителька, без задньої думки зацікавилась тим аркушем і витягнула його з-за обкладинки. Розгорнула і відчула, як земля йде з-під ніг.

Впізнала свій почерк, свої сльози, які капали на аркуш, коли писала цього листа тому, кого кохала найбільше у світі, від кого носила під серцем дитинку. Їздила до бабусі в село, закохалась у найкращого хлопця, і це було взаємним. Він пішов до війська, так і не дізнавшись, що юна Оленка чекає від нього дитинку. Сергія відправили служити в далекий Нагорний Карабах, де вільнолюбні горці вели нерівну боротьбу з російськими окупантами. Сергія і ще таких, як він, тодішня клята влада направила на боротьбу проти «бандитів Кавказу».

У перших листах Оленка не сміла писати коханому про свій стан. Не розуміла у 17 років, що цим потішила б хлопця у важку хвилину. Чекала кращого моменту. Аж коли бабуся побачила зміни в Оленці, примусила зізнатись у своєму «гріху» і відразу порадила написати все Сергієві. Оленка писала листа, плакала, просила поради, боялася гніву батьків, а ще більше боялася втратити дитинку від коханого. Написала листа, планувала ввечері віднести його на пошту, але приїхали батьки. Тому попросила Люду віднести важливе посилку до пошти. Як Оленка чекала відповіді! До 31 серпня не їхала із села. Другий курс педагогічного училища, це не перший – могла й спізнитись. Просила бабусю дати їй знати, коли надійде від Сергія лист. Не було. Дивно, що не було… Ну не вислала Люда цього листа, але ж Сергій міг сам написати! Олена Юріївна таїла лють на подругу, а ще більше – на хлопця, який більше їй не писав. Сльози лились струмком. Навіть не уявляла, що скаже подрузі. А що казати? Нічого не змінити, до того ж промайнуло 30 років. Хотіла поставити листочок на місце, але намацала там ще щось. Витягнула схожий аркуш. Дивно, почерк ніби її, але не пам’ятає, щоб писала і тисячі разів перекреслювала. Цікавість взяла гору, жінка почала читати. Що більше вникала в суть, то більше не хотіла вірити. Хтось, копіюючи її почерк, писав листа Сергієві, в якому йшлося про те, що Оленка вагітна і виходить заміж за хлопця з міста. Видно, що речення плутались, слова написані з помилками, тобто це була чернетка! Хтось від імені Оленки написав її коханому відверту брехню! І цей хтось має конкретне ім’я – Люда! Бо тільки їй Оленка довірила цього листа.

Олена Юріївна пригадала той страшний день, коли мама потайки сказала батькові страшну річ: «З армії у відпустку приїхав Сергійко. З дівчиною». Оленку забрала швидка. Дитинку вона втратила, жодній живій душі не зізналась, хто б мав бути татком. Хоч батьки здогадувались. Про це знала одна-єдина душа, та, яка розкрила листа.

Олена Юріївна поспішила вийти з цього дому. Назавжди. Залишила листи на відкритому місці ненавмисне. Просто надто спішила. Не хотіла дочекатися Люду, яка зруйнувала троє життів. Який був у неї мотив – Олені тепер байдуже. Зайшла в сільську раду, староста зблід. Олена на диво спокійно: «Їдемо до нотаріуса, взнаємо, що треба для того, аби дім моєї бабусі перейшов у спадок переселенцям. Ні, не цим, що живуть. Тим, хто має троє діток. Город і господарські будівлі теж. І побажання новим власникам – покласти між сусідами трьох-метровий паркан».

Увечері приїхала додому, викликала таксі і чи не вперше поїхала до чоловіка на дачу. Загладжувати свою провину до того, кого допустила до свого тіла, але не могла відкрити серце. Напевне, настала на те пора.