БЕРЕГИ

Незабаром Богдан уже втішався новим коханням. Навіть сам не очікував, що Віка так захопить його. Згадував Тоню лиш зрідка. Найчастіше це траплялося тоді, коли залишався з Вікою наодинці. Не міг уникнути порівняння. От і вправна вона коханка, вміє довести його до любовного шаленства, але однаково це не те – не те, що відчував він із Тонею. То було щось ніжно-пристрасне, якесь чудне поєднання гріховності та чистоти, після чого Богдан відчував себе наповненим силою, енергією, йому хотілося гори перевертати! Ночі кохання з Вікою давали Богданові задоволення, але водночас і виснажували його, тож наступного дня хлопець ходив напівсонний, втомлений.

За два роки Вікторія повідомила Богданові, що незабаром він стане батьком. Він зустрів те повідомлення без особливої радості, але й без спротиву.

– Що ж, треба вирішити, коли підемо подавати заяву,  – тільки й промовив.

Вікторія ображено стиснула вуста:

– Я сподівалась на іншу реакцію.

Почав виправдовуватися, хоч і не дуже щиро:

– Ну, вибач! Сьогодні в мене був важкий день, втомився. Звичайно, я дуже радий. Вітаю… нас обох.

І ось тут Богдана накрило. До найменших дрібниць раптом згадався йому вечір, коли він почув від Тоні таку саму новину. Чомусь саме тепер повернулася певність, що то була правда, а не вигадка дівчини, яка хотіла прив’язати його до себе. Очі Тоні… Вони не могли обманювати. Такі ясні, чисті, правдиві… А він… Він навіть не спробував дізнатися її адресу, поцікавитися, що з нею сталося. З нею, а можливо, з ними, адже дуже вірогідно, що Тоня все ж таки народила їхнє дитя.

Від того дня не мав Богдан спокою. Навіть у день весілля не міг повністю зосередитися на святкуванні. Вислуховував вітання, дякував, а мозок не припиняла свердлити думка: «Десь далеко живе мій син чи донечка, без моєї підтримки, без моєї турботи. Який він (вона), на кого схожий? Чи має все потрібне?».

Погляд зупинявся на маленьких дітях гостей, і Богдан уявляв на їхньому місці свою дитину. Почувався чужинцем  на власному весіллі.

– Ти де?

Богдан без розуміння подивився на Вік­торію. Що вона має на увазі?

– Ти ж не тут, не зі мною поруч. Не чуєш, про що запитую. Тобі байдуже і до мене, і до нашого свята. Поводишся так, ніби тебе змусили йти до вівтаря.

– Тобі здається. Просто погано спав, тому, мабуть, маю кепський вигляд.

Деякий час Богдан намагався бути уважним із нареченою, з гостями, але давалося йому це вкрай важко.

– Синочку, я така рада за тебе… за вас!  – мати обійняла його.

«Авжеж, рада, – подумав Богдан, ледь стримуючи роздратування. – Сім’я Віки – це не Зінаїда Гнатівна з її десятком курочок і зі злиденними статками, які бісили тебе і через що ти паплюжила і її, і Тоню. Заможним сватам ти готова під ноги стелитися».

Батько Вікторії – лісничий. Чи потрібно щось пояснювати? У районному містечку його будинок чи не найкращий, а їздить чоловік не якимись допотопними «жигулями», а іномаркою.

– Шануватимеш мою донечку – купатимешся в розкоші! – промовив під час сватання, виголошуючи тост за майбутню сім’ю.

Однак не забув попередити:

– Образиш – начувайся! Ми, Сіраченки, своїх кривдити не дозволимо!

Богдан, згадавши ту сцену, мимоволі скривився, ніби скуштував кисле яблуко. До чого були ті погрози? Не за багатством він же погнався, коли почав зустрічатися з Вікою. Хіба знав тоді, хто її батько? Сподобалася йому дівчина, добре їм було удвох. То вже пізніше хлопець довідався, що вона не з бідняцької родини. Так, мала золоті прикраси, дорогий одяг, але Богдан спочатку на те мало звертав увагу – йому в око впали її стрункі ніжки та вабливі груденята. А статки… Його родина також не бідує. Мати не лише про колгоспне добро дбала – про себе також не забувала. Бички, фураж, збуті незаконно, матеріали для ремонту ферми та стаєнь теж частенько опинялись не там, де мали б бути, і купка купюр, схована в надійному місці, все збільшувалась і збільшувалась.

То був час, коли країна переживала кризу, люди ледь встигали звикнути до цін, як вони вже дерлись угору. Та завдяки спритності Галини Анатоліївни їхня сім’я утрималася на плаву у важкі 90-ті, тож Богдан не відчував себе нерівнею Віці.

Незабаром у пари народився син, і молодий татусь трохи заспокоївся, поглинутий новими турботами. Якось вони з Вікторією приїхали в село на уродини маленької племіннички. Варто сказати, що своєї мрії стати виноробом Богдан так і не здійснив: тесть допоміг організувати виробництво меблів, яке виявилося доволі прибутковою і більш надійною справою. Тож у подарунок везли для новонародженої виготовлене у власному цеху дитяче ліжечко. Та брат зустрів Богдана зі стурбованим виразом обличчя:

– Мені потрібно тобі дещо сказати. Ходімо до сусідньої кімнати, – запропонував одразу після привітання.

Богдан здивувався з тієї таємничості, але попрямував за Вадимом.

– Тоня повернулася в село.

Хлюпнуло в Богданове серце ніжністю його першого кохання, того, що пахло молодим літом, дурманило витонченим жасминовим ароматом, у якому він купався до самозабуття. Мовчав, поринувши у спогади, забувши на якусь мить про брата.

– І що ж… вона? Сама? З чоловіком? – голос не слухався Богдана, тремтів, як у маленького хлопчика, що не вивчив параграфа.

– Не сама… – Вадим зам’явся, вочевидь, не знаючи, як піднести новину. – З донькою приїхала. Твоєю.

І поквапився пояснити:

– Тут сумнівів не може бути: вона неймовірно схожа на тебе, а ще більше – на нашу матір. Така сама кучерява русявка, очі твої, ніс, навіть хода. Тонина мати сама розповіла сусідці: від тебе завагітніла Тоня, але, коли ти запропонував їй позбутися дитини, вирішила не накидатися собою, а просто зникла з твого життя.

– Мати знає? Наша? – уточнив для певності.

– Знає! Хіба в селі щось приховаєш? Уже декілька днів перемивають кісточки і Тоні, і тобі, і всьому нашому сімейству.

Богдан зітхнув:

– І що мати?

– Ти нашої матері не знаєш? Знову поливала Тоню брудом, звинувачуючи її в усіх гріхах. Мовляв, сама не знала, від кого нагуляла дитя, бо інакше розповіла б тобі, то вже одружилися б у такому разі.

«Отже, я сам посприяв розлуці з Тонею, – із запізнілим каяттям подумав Богдан. – А все могло б скластися по-іншому, якби не моє боягузтво. І не потрібно було б зараз вдавати із себе закоханого в жінку, яка чужа душею, з якою насправді єднають лише родинний бізнес та спільне ліжко».

Чоловік спробував згадати якісь розмови з Вікою, де було б оте розуміння, яке ріднить, єднає, але не зміг: розрахунки, постачальники, замовники, конкуренти, ціни – і так день за днем, місяць за місяцем… У тій круговерті навіть син опинився на другому плані: про нього дбали дружина, няня, теща. Його мати – ні, бо що може дати «малоосвічена селючка» їхній дитині? Ці випадково почуті слова стали лакмусовим папірцем, який остаточно показував фальшиву сутність душі Вікторії.

– Він хоче влітку відвезти на місяць малого в село, – скаржилася дружина своїй матері. – Мовляв, нехай побуде на свіжому повітрі, поласує натуральними овочами, фруктами, а не отією хімією із супермаркетів.

– А ти що?

– А я не можу свою дитину довірити тій селючці! Чого Єгорчик там навчиться? Та й умови, відверто кажучи, у Богданових батьків не найкращі…

Він рішуче зайшов у кімнату.

– Селючка – кажеш? Навіщо ж ти виходила заміж за її сина?

Заскочена зненацька Вікторія розгублено застигла на місці. Дивлячись на розгніване обличчя чоловіка, вирішила вдатися до перевіреного методу: найкращий спосіб захисту – це напад!

– Скажеш, я вигадую про умови? Хіба сам не бачиш тієї антисанітарії, яку твоя мати розвела в кухні? Варто Єгорчикові поїсти бабусиного борщику, як він починає скаржитися на біль у животику. А оті млинці із жирною сметаною! То ж отрута для малої дитини!

Вікторія почала згадувати все, чим не догодила їй Галина Анатоліївна, починаючи чи не від першого дня, коли стала невісткою. Та мати її зупинила. Найменше Ганна Миколаївна хотіла, щоб шлюб її доньки опинився під загрозою руйнації. Рік тому в сімейне гніздо повернулася її молодша донька з двома діть­ми, і хоча вони з чоловіком не бідували, їхній сімейний бюджет уже суттєво відчув наявність зайвих утриманців. Довелося жінці відмовитися від багато чого, бо мусила дбати про двох онуків і доньку, яка ніяк не могла оговтатися після розлучення. Бракувало ще одну доньку з дитиною посадити собі на шию.

– Заспокойся, кажу тобі! Які ти маєш претензії до Богдана? Хіба він поганий батько чи недбайливий чоловік? Працює від рання до смеркання, аби ви з Єгорчиком ні в чому собі не відмовляли. Чи Богдан винуватий, що його мати не встигає всьому дати лад? Та й ніде правди діти: у селі, якщо мати велике господарство, не так легко дотримуватися ідеальної чистоти. Тобі допомагає няня, щотижня приходить прибиральниця, а Галина Анатоліївна сама порається і в будинку, і в господарстві: куховарить, консервує, пече і худобу пантрує. Адже знаєш: Богданів батько останнім часом частенько хворіє, тож помічник із нього ніякий.

Ганна Миколаївна, на відміну від своєї пещеної доньки, добре знала ціну торбам, які надсилали зі свашиного господарства. Запечена птиця, ковбаси, м’ясо, сир, молоко, картопелька – з усім тим не мала проблем, завдячуючи «селючці». Втратити це було б справжньою дурістю!

Віка нарешті усвідомила, що перегнула палицю. Видушила із себе:

– Вибач, можливо, я й справді надто різко відреагувала…

Богданові теж не хотілось більше з’ясовувати стосунки, однак якась тупа байдужість накрила його. Були в ній і розчарування у шлюбі, і нехіть щось кардинально змінювати у своєму житті, і злість на свою нерішучість.

«От і тоді я повівся як справжній тюхтій», – подумав із жалем.

За декілька днів усе ж таки наважився на зустріч із Тонею. Дружині вирішив нічого не казати, бо чудово розумів, як вона відреагує. Але, зрештою, хіба він не має права побачитися зі своєю донечкою, яка не винна в тому, що колись вони з Тонею не порозумілися між собою, тож придбав дорогі іграшки, цукерки і вирушив у дорогу.

– Бабуся з мамою картоплю збирають на городі, – дзвінким голосочком проспівало русоголове дівча, уважно розглядаючи його через невисокий паркан.

«Моя!» – промайнуло в голові. В очі одразу ж упало русяве волосся із золотистим полиском, що хвильками опускалося на плечі дівчинки. Та кучерявість і йому, і вже їй, його доньці, передалася від його матері. Однак не лише волосся переконало Богдана в батьківстві: погляд, усмішка, вуста, оця манера тримати голову трохи нахиленою до лівого плеча, коли слухаєш когось, – у всьому впізнавав себе. Не знав, як краще вчинити: попросити дівчинку покликати матір чи спробувати дізнатися від неї якісь подробиці?

«Ні, щось робити без згоди Тоні не варто, – вирішив. – Ще розгнівається, і тоді я вже назавжди втрачу їх».

– Як тебе звати? – запитав.

Вона повагалася.

– Взагалі-то, мама забороняє мені розмовляти з чужими, але ви здаєтеся мені незлим. Ви ж добрі? – запитала довірливо.

Богдан усміхнувся.

– Божено! Ти з ким там розмовляєш?

Із-за рогу будинку до них прямувала Тоня… Ніби й не було між ними шести років розлуки: така ж тонкостанна, і ще вродливіша, ніж була. Впізнала його. На мить зупинилася, але потім рішуче попрямувала до воріт.

– Ти що тут загубив? – сердито запитала, не вітаючись.

– Тебе з донечкою, – само злетіло з вуст.

І було на його обличчі стільки щирого каяття, що гнів Тоні мимоволі змалів, а потім і зовсім зник, ніби розсипався пилом серед зеленого споришу, який пишно стелився подвір’ям.

– Мамо, можна я піду бавитися до Іванки? – голос дівчинки обох повернув до тями.

– Я тут подарунки привіз для неї, – квап­ливо промовив Богдан.

– Навіщо? Як мені пояснити дитині, чому чужий дядечко вирішив її ощасливити?

– Я саме для того і приїхав, щоб обговорити цю… проблему.

Гірко усміхнулася на його слова.

– Авжеж, проблему… Для тебе ще тоді це було проблемою. Але, як бачиш, я тебе звільнила від неї і думаю, що й зараз не варто щось змінювати.

Богдан і сам зрозумів, що вжив не зовсім вдале слово.

– Вибач. Так, Божена – не проблема, вона – моя донька, і я хочу… хочу бути в її житті, підтримувати доньку, як тільки зможу.

Відблиск гніву знову промайнув на обличчі Тоні.

– Тебе не було тоді, коли нам із нею було неймовірно важко. Тепер у нас усе добре! Божена має батька, який про неї піклується і дуже любить. Вона, до речі, його також. Отож, Богдане, не руйнуймо її надійного маленького щастя.

Краєм ока чоловік помітив, що за ними вже спостерігає цікава сусідка.

«Матимуть сільські кумасі привід для пересудів, – подумав із прикрістю. – Це ж і матері перекажуть, доведеться вислуховувати цілу лекцію про мою безвідповідальність. Потрібно було приїхати пізно увечері.

– Тоню, може, все-таки зустріньмося у зручнішому місці й поговорімо спокійно?! Я не знімаю із себе провини, але й ти тоді зникла раптово, не даючи мені змоги щось вирішити. І про те, що ти народила дитину, я теж не знав.

– Не знав, бо не хотів знати, – стояла на своєму Тоня, але Богдан так благально дивився на неї, що, трохи повагавшись, вона все ж таки погодилася на його пропозицію.

– Гаразд, тоді завтра о восьмій на нашому місці. 

Голос Тоні зрадливо затремтів: не минулося, не забулося те, що так міцно колись єднало її з цим уже чужим, але таким до болю близьким і, незважаючи на величезну образу, бажаним чоловіком. Здавалося б, усе було добре в її теперішній сім’ї, однак себе не обманеш: Борис – то тиха пристань, де вона знайшла захист і підтримку, а Богдан… Кохання до нього, хоча й сховане в найпотаємнішому куточку серця, не згасало ні на мить. Тоня й досі пам’ятала чи не кожне слово, промовлене до неї, усмішку, подаровану їй, доторк його ніжних і водночас вимогливих рук, коли пригортав її до себе.

Тоня одразу ж пошкодувала про свою обіцянку. «Не піду нікуди!» – дала собі слово. Однак увечері ноги самі понесли її до заповітного місця. Йшла поспіхом, щоб якнайшвидше подолати шлях до колишнього колгоспного саду, який у парі із зоряним небом був свідком їхнього з Богданом юного кохання. Вдивлялася в далечінь, очікуючи побачити там позашляховик Богдана. Та на польовій дорозі жодних слідів від коліс не було видно.

«Можливо, він прийшов пішки, щоб не привертати до себе зайвої уваги?» – подумала, крокуючи між яблуневими рядами.

За годину поверталася, так і не дочекавшись зустрічі. Сірі сутінки густішали, намагаючись поглинути тендітну постать молодої жінки. Їй хотілося загубитися, розчинитися в них назавжди, тільки б не відчувати того гострого болю, від якого страждала вкотре зраджена її душа.

«А чого ти, зрештою, очікувала від того, хто радив убити власне дитя? – запитувала себе. – Що тепер він залишить свою сім’ю і повернеться до тебе з донечкою? А сама ти що ж робиш? Що скажеш чоловікові, який підтримав тебе у скрутну годину? Як в очі йому поглянеш?»

У той час, як розчарована і розгнівана (насамперед на себе за те, що знову повірила Богданові) Тоня поверталась додому, він на шаленій швидкості мчав у місто.

Після вчорашньої розмови і домовленості з Тонею Богдан приїхав до батьків. Мати здивувалася:

– А ти де взявся? Чому так пізно? І не попередив про свій приїзд. А чому сам? Знову Віка знайшла причину, аби не приїхати? Гоноровою стала – спочатку такою не була.

«Авжеж, не була», – погодився з нею подумки Богдан. Віка в перші роки знайомства і справді була щирою, довірливою, приязною до його батьків. Тепер гордує тими, хто має менші статки, ніж вона, у кого руки мозолисті від праці, а не те що в неї – білі, пещені, з довгими нігтями, які нагадують Богданові пазурі звіра.

– Були справи в районі, тож вирішив заскочити додому. Дуже втомився, хочу відпочити, вечеряти не буду – не голодний.

Він і справді був ситий отим натхненням, яке отримав від зустрічі з Тонею. Хотілося якнайшвидше дочекатися наступного вечора. Заснув, ледь торкнувшись подушки.

Вранці повідомив батькам, що залишиться до вечора. Вийшов надвір, роздивляючись, де потрібні його руки. Але вже за годину почув тривожне материне:

– Богдане, Віка телефонує.

Стривожився, взяв слухавку стаціонарного (мобільних іще не було) телефона.

Спершу почув схлипування, а вже потім жахливе повідомлення:

– З Єгорчиком нещастя! Він упав з високої гірки. Зараз ми в лікарні. Він непритомний.

Всю дорогу Богдан картав себе: «Мабуть, це Божа кара за мою двоєдушність. Потрібно було чесно розповісти про все Віці, про те, що хочу побачити свою доньку, і спробувати спокутувати свою провину перед нею». Однак зараз він має думати насамперед про сина. Богдан лише тепер збагнув, що не запитав Віку, у якій саме вони лікарні. Поїхав в обласну, де було травматологічне відділення.

– Ні, з таким прізвищем у нас пацієнтів немає, – повідомили Богданові в реєстратурі.

Тоді помчав додому, щоб запитати в тещі, у якій саме лікарні його син.

Заміський будинок, який Богдан придбав рік тому, зустрів його безтурботним дитячим сміхом. Єгорчик кинувся батькові назустріч. Богдан підхопив сина на руки і за звичкою хотів підкинути його високо, але вчасно отямився, згадавши про лікарню. Тримаючи дитину на руках, запитально поглянув на Віку. Помітив, як у тієї враз забігали очі, і зрозумів: його обманули. Мабуть, хтось – чи не братова дружина? – розповів Віці про приїзд Тоні з дитиною. Однак подробиці Богдана не цікавили. Вагомим залишався тільки сам факт брехні та спекуляція сином! І хоча він не був забобонним, але повідомлення про нещастя, що трапилось із сином, вважав неприпустимим цинізмом.

– Богданчику, я боялася… – Віка хотіла підійти до нього, обійняти його, пояснити.

– Геть! – чоловік зупинив її порухом руки. – Бачити тебе не хочу!

Він промовив ці слова спокійно, але з такою твердістю, з таким металом у голосі, що Вікторія не лише зупинилася, а й відступила крок назад.

Та навіть тоді, коли двоє людей повністю розчаровуються одне в одному, вони не завжди знаходять у собі сили для розлучення і продовжують іти однією дорогою. Їм недобре разом – вони ледве терплять одне одного, однак будинок, придбаний спільними зусиллями, діти – це таки міцні кайданки, які не кожен здатен розірвати. А Богдана тримав ще й бізнес, де значна частка належала дружині. Тесть, якому вона поскаржилася на невдячного чоловіка, одразу нагадав йому про це:

– Щось ти, зятю, почав носом крутити! Тож нагадаю тобі: ображати її не дозволю! Ти прийшов до нас не голий, але і ваш будинок, і ваш бізнес – то не лише твоя заслуга, тому добре все зваж, перш ніж вчиняти якусь дурню.

Богдан чудово усвідомлював, що після розлучення з Вікою йому доведеться все розпочинати з чистого аркуша. Чи пощастить знову розпочати нову справу? Знайти надійних людей? Запитань було багато, а от відповідей на них – жодної. І чоловік змирився. «Хіба ж не усі так живуть? – міркував. – Хто в наш час довіряє комусь повністю? Якщо рідна мати знехтувала моїми почуттями, то що вже говорити про чужих?» «Чужою» вважав дружину, і що дов­ше вони співіснували разом, то глибшою ставала прірва між ними.

Наступного дня Богдан знову поїхав у село, щоб пояснити колишній (?) коханій, чому не прийшов на зустріч, але до нього знову вийшла тільки її мати:

– Забудь сюди дорогу! Ти вже раз зіпсував моїй дитині життя, а тепер хочеш зіпсувати його і своїй доньці. Дай їм нарешті спокій! Немає їх тут. Сьогодні вранці поїхали. І ти, Богдане, повертайся до своєї сім’ї.

Жінка неквапливо пішла до будинку. Зачинила за собою двері, а Богданові здалося, що то вона назавжди затулила йому вхід до іншого життя, де він міг знову відчути себе щасливим.

Та події, що сталися згодом, змусили Богдана забути про власні душевні страждання. Раптово помер тесть. Здавалося б, з’явився шанс без шкоди для себе позбутися осоружного шлюбу, однак виявилося, що Іван Кирилович заборгував чималеньку суму.

– На що він позичав стільки грошей?! – обурювався Богдан, сердито зиркаючи на заплакану Ганну Миколаївну, яка прийшла до нього по допомогу.

– Хіба ж я знаю? Тані допомагав і діткам її. І вас також не обділяв, – нагадала Богданові про нове авто, подароване з нагоди п’ятиріччя шлюбу.

– Я не просив того подарунка, – огризнувся Богдан. – Та й їздить цим автомобілем здебільшого ваша донька….

– А хіба ви не одна сім’я? Втім, мене попередили, що якщо вчасно не віддати борг, то і в тебе будуть неприємності.

– А я тут до чого? – здивувався Богдан.

Ганна Миколаївна знизала плечима:

– Ой, Богдане, ніби ти не знаєш, як це робиться! Ти ж не хочеш, щоб твій цех раптом згорів чи щось інше з ним трапилося? Краще владнати справу з цими людьми полюбовно.

Це був час, коли слово «рекет» торкнулося чи не кожного українського підприємця. Зумів вирватися з лещат злиденності – ділися з тими, хто має силу відібрати зароб­лене у слабшого. Втім, жертвами бандитів не завжди були безневинні люди: нерідко в їхні сільця потрапляли ті, хто й сам не в зов­сім чесний спосіб надбав свої статки. Іван Кирилович належав до останніх. Богдан усе ж спробував викрутитись. Та вже незабаром у його кабінеті пролунав дзвінок:

– Не варто з нами жартувати. Ти ж не хочеш, аби твій синок одного разу раптово зник? Чи щось погане трапилося з твоєю дружиною? І не затягуй часу: відсотки зростають.

Богдан довго не міг оговтатися після тієї розмови. Тож, коли випадково зустрівся зі своїм колишнім одногрупником, який зумів облаштуватися в Канаді, вирішив, що доля посилає йому шанс. За рік Богдан уже працював на будівництві у Вінніпезі. Нелегкими були ті канадські заробітки. В Україні Богдан мав сите, забезпечене життя. Так, доводилося добряче крутитися, але він почувався господарем. Неодноразово в чоловіка виникало бажання повернутися додому. Каявся, що не чинив спротиву тим, хто обібрав його до нитки. Бо коли Богданові озвучили суму боргу з нарахованими відсотками, він зрозумів, що мусить продати своє підприємство. Схема відома: тебе заганяють у глухий кут, змушуючи обирати між поганим варіантом і ще гіршим. Богдан вкотре спасував. «Слабак! Тоню втратив, бізнес втратив. І все тому, що боягуз, який не здатен на гідний справжнього чоловіка крок»,