«Я ПРОБАЧИЛА ЙОМУ, АЛЕ НЕ ЗАБУЛА…»

– Нащо вам чуже горе?..

Та якось сусідський хлопчина почув, що старший Сашко називає Катерину тіткою. Отже, вона йому не мама. Тоді їхнє невеличке село загуло: що ж це за доля така? Двоє схожих, мов близнята, хлопчаків, проте один називає мамою, а інший – тіткою.

Докинув хмизу в багаття й візит статечного чоловіка, який приїхав новими «Жигулями», однак жінка не пустила його навіть на подвір’я. Але він повіз хлопців до магазину і накупував їм усіляких гостинців.

Минуло ще з пів року, коли все таємне стало відомим: розповіла жінка свою долю односельчанці.

…Катерині було вісімнадцять, коли в село, де вона жила, приїхав із сусіднього до рідні гарний юнак – Олександр. На дискотеці запрошував дівчину танцювати, провів додому. А за декілька місяців прийшли свати. Одружилися. Поїхали жити до його батьків, бо ж у Катерининих підростало ще двоє менших сестер. Та й батьки частенько любили випити зайву чарчину.

Упродовж перших років молодята жили, як голуб з голубкою. Єдине, що турбувало, – не приносив лелека їм дитини. Олександр дедалі частіше приходив додому напідпитку. На докори дружини вже, не вибираючи слів, говорив:

– У селі всі п’ють…

Минуло чотири роки подружнього життя, коли Катерина завагітніла. Жінка все вибирала слушну нагоду, щоб розповісти чоловікові про це, хотіла, щоб він тверезо оцінив цю довгождану новину. Вже й зібралася, та сталося непередбачуване…

…П’яний Олександр увірвався в будинок і почав кричати:

– Пам’ятаєш, як ти мені говорила, що нам треба вдвох поїхати до лікарів на огляд?! Отож знай: у мене все гаразд, а ти бездітна. Тепер я вже знаю. Краще б із сестрою твоєю одружився…

Катерина сіла на стілець, обій­нявши живіт: вона боялася, щоб через почуте не знепритомніти… А потім Катерина збагнула, про що говорить її п’яний чоловік: вона не раз чула, що Олександр випивав із її меншою сестрою, яка торгувала у крамниці. Подейкували, не лише випивав… Отож ста­лося те, що могло статися...

Після тієї розмови з чоловіком Катерина хотіла їхати світ за очі, але куди? Повернутися до батьків і разом із сестрою, в якої вже й живіт було видно, виховувати дитину вона не могла...

– Якось воно буде, – мовила Катерина та й залишилася в чоловіковому помешканні.

Відтоді вони жили, мов чужі люди. А коли чоловік помітив, що дружина частенько їздить у районну лікарню, до того ж її живіт округлився, одного вечора, прийшовши тверезим, що бувало вкрай рідко, попросив у Катерини пробачення і сказав, що припинить пити. З пів року держав слово, а потім як почав святкувати народження первістка, нечасто увечері його можна було побачити тверезим упродовж декількох років.

Марина, Катеринина сестра, теж назвала сина Олександром. Але дитину більше доглядала бабуся, ніж мама: покотилася молода жінка, як кажуть, на саме дно, злигалася з якимось тюремником та й поїхала геть. Коли хлопчик був у першому класі, постало питання про позбавлення Марини материнських прав. Отоді невиліковно хвора мати Катерини почала просити її забрати Марининого сина на виховання, щоб він не ріс у сиротинці.

– Не можу я, мамо, – спробувала заперечити Катерина.

– Я тебе дуже прошу, то ж наша кров. Мені й на тому світі спокою не буде, якщо я знатиму, що моє внученя у притулку житиме. Мені недовго залишилося, пообіцяй, що не залишиш Сашка.

Катерина, дивлячись на хвору матір, не могла їй відмовити. З другого класу молода жінка вже мала двох синів. І чоловік припинив пиячити. Здавалося, все почало налагоджуватися. За декілька років вони зробили ремонт у будинку, взяли в кредит машину. Аж раптом повернулася зі своїх мандрів Марина. І Олександр не втримався від спокуси відвідати колишню коханку. Сам Катеринин батько розповів їй про це. Ось цього вже Катерина пробачити не могла. Залишила чоловікове помешкання та й поїхала в стару хатину батькової сестри.

– Уже не раз приїздив чоловік і просив мене повернутися, а я, щоправда, вже не можу, – мовила Катерина. – І зла на нього не тримаю. В душі, здається, йому пробачила, а забути не можу…