Життєва історія
Біля старенької хатини, що майже рік стояла пусткою, одного ранку сусіди помітили легковика, з якого молода жінка виносила свої валізи, а надвечір вантажівка привезла диван, сервант та стіл. Ще за декілька днів на подвір’ї мукала корова.
До приїзду в село нової сім’ї, можливо, й не проявляли б такої особливої уваги, якби не одне незрозуміле питання: чому двоє синів цієї жінки, які навчаються в п’ятому класі, мають однакове ім’я? Хоча мама їх називала Сашко-старший і Сашко-молодший. Та й по батькові обоє Олександровичі.
Сашки були майже однакового зросту та дуже схожі між собою.
Катерина за місяць впорядкувала стареньку хатину. Жінка майже ні з ким не спілкувалася.
В односельців створювалося враження, що вона не хоче ні з ким розмовляти, бо ж не від добра, мабуть, поселилася в чужу пустку.
…Вечоріло. Центральною дорогою від автобуса йшла молода жінка, яка була добряче напідпитку.
– Де тут «благодєтєльніца» живе?.. Та, яка приїхала нещодавно з двома хлопцями? – спитала в когось на вулиці.
Їй показали на край села. І та попленталася у вказаному напрямку.
Уже й ніч вступила у свої права, а в Катерининому дворі було чутно крики її нежданої гості. Та погрожувала Катерині і підпалом, і вбивством. А наступного дня вранці поїхала із села.
– Що це в тебе, молодице, таке коїлося? – спитав сусід, уранці виганячи худобу. – В нас вулиця тиха, не звикли ми до таких криків та матюччя.
– Я теж не звикла, але, як кажуть, світ широкий, а немає, де подітися…
– Хто ж тобі спокою не дає?
– Нащо вам чуже горе?..
Та якось сусідський хлопчина почув, що старший Сашко називає Катерину тіткою. Отже, вона йому не мама. Тоді їхнє невеличке село загуло: що ж це за доля така? Двоє схожих, мов близнята, хлопчаків, проте один називає мамою, а інший – тіткою.
Докинув хмизу в багаття й візит статечного чоловіка, який приїхав новими «Жигулями», однак жінка не пустила його навіть на подвір’я. Але він повіз хлопців до магазину і накупував їм усіляких гостинців.
Минуло ще з пів року, коли все таємне стало відомим: розповіла жінка свою долю односельчанці.
…Катерині було вісімнадцять, коли в село, де вона жила, приїхав із сусіднього до рідні гарний юнак – Олександр. На дискотеці запрошував дівчину танцювати, провів додому. А за декілька місяців прийшли свати. Одружилися. Поїхали жити до його батьків, бо ж у Катерининих підростало ще двоє менших сестер. Та й батьки частенько любили випити зайву чарчину.
Упродовж перших років молодята жили, як голуб з голубкою. Єдине, що турбувало, – не приносив лелека їм дитини. Олександр дедалі частіше приходив додому напідпитку. На докори дружини вже, не вибираючи слів, говорив:
– У селі всі п’ють…
Минуло чотири роки подружнього життя, коли Катерина завагітніла. Жінка все вибирала слушну нагоду, щоб розповісти чоловікові про це, хотіла, щоб він тверезо оцінив цю довгождану новину. Вже й зібралася, та сталося непередбачуване…
…П’яний Олександр увірвався в будинок і почав кричати:
– Пам’ятаєш, як ти мені говорила, що нам треба вдвох поїхати до лікарів на огляд?! Отож знай: у мене все гаразд, а ти бездітна. Тепер я вже знаю. Краще б із сестрою твоєю одружився…
Катерина сіла на стілець, обійнявши живіт: вона боялася, щоб через почуте не знепритомніти… А потім Катерина збагнула, про що говорить її п’яний чоловік: вона не раз чула, що Олександр випивав із її меншою сестрою, яка торгувала у крамниці. Подейкували, не лише випивав… Отож сталося те, що могло статися...
Після тієї розмови з чоловіком Катерина хотіла їхати світ за очі, але куди? Повернутися до батьків і разом із сестрою, в якої вже й живіт було видно, виховувати дитину вона не могла...
– Якось воно буде, – мовила Катерина та й залишилася в чоловіковому помешканні.
Відтоді вони жили, мов чужі люди. А коли чоловік помітив, що дружина частенько їздить у районну лікарню, до того ж її живіт округлився, одного вечора, прийшовши тверезим, що бувало вкрай рідко, попросив у Катерини пробачення і сказав, що припинить пити. З пів року держав слово, а потім як почав святкувати народження первістка, нечасто увечері його можна було побачити тверезим упродовж декількох років.
Марина, Катеринина сестра, теж назвала сина Олександром. Але дитину більше доглядала бабуся, ніж мама: покотилася молода жінка, як кажуть, на саме дно, злигалася з якимось тюремником та й поїхала геть. Коли хлопчик був у першому класі, постало питання про позбавлення Марини материнських прав. Отоді невиліковно хвора мати Катерини почала просити її забрати Марининого сина на виховання, щоб він не ріс у сиротинці.
– Не можу я, мамо, – спробувала заперечити Катерина.
– Я тебе дуже прошу, то ж наша кров. Мені й на тому світі спокою не буде, якщо я знатиму, що моє внученя у притулку житиме. Мені недовго залишилося, пообіцяй, що не залишиш Сашка.
Катерина, дивлячись на хвору матір, не могла їй відмовити. З другого класу молода жінка вже мала двох синів. І чоловік припинив пиячити. Здавалося, все почало налагоджуватися. За декілька років вони зробили ремонт у будинку, взяли в кредит машину. Аж раптом повернулася зі своїх мандрів Марина. І Олександр не втримався від спокуси відвідати колишню коханку. Сам Катеринин батько розповів їй про це. Ось цього вже Катерина пробачити не могла. Залишила чоловікове помешкання та й поїхала в стару хатину батькової сестри.
– Уже не раз приїздив чоловік і просив мене повернутися, а я, щоправда, вже не можу, – мовила Катерина. – І зла на нього не тримаю. В душі, здається, йому пробачила, а забути не можу…
Якщо ви знайшли помилку в тексті, виділіть її мишкою і натисніть Ctrl + Enter
Життєві історії
Життєві історії
Життєві історії

