«Я ПОВЕРНУСЯ В НАШ НАЙКРАЩИЙ ДЕНЬ»

(Продовження)

Ірина бачила, як мучився Мар’ян. Розуміла його почуття.

– Їдь додому. Ми дамо собі раду, – промовила якось. – Якщо зможеш, приїздитимеш до сина. Завжди будемо тобі раді.

Але минуло ще майже два роки до того часу, коли Мар’ян нарешті придбав квиток у своє минуле. Відчував, що Ніна здогадувалася про причину його зволікання із приїздом і вже не вірила різним поясненням. В останньому листі жінка повідомила, що діти збирають кошти на поїздку до нього. Цього Мар’ян допустити не міг, тому вирушив у дорогу.

Рідне обійстя зустріло його бідністю. Чисто прибране подвір’я, побілена хатина і навіть паркан, майстерно сплетений з лози, – все свідчило про те, що тут живуть працьовиті люди, однак… Їхня праця не принесла їм статків – лише пригладила оту злиденність, яка визирала з кожного кутка. Мар’ян порівнював усе це з життям у місті, куди закинула його доля і яке на той час непогано забезпечували всім потрібним, та із жалем усвідомлював: тут, у його рідному селі, мало що змінилося. Так, з’явилися нові хати, але вкриті вони, як і раніше, сніпками очерету. Ті ж самі розбиті дороги, запилюжені влітку і грузькі від болота тепер, восени, коли майже щодня їх поливають листопадові дощі, а сонце не встигає висушити на них глибокі калюжі. «Який дивний збіг! – подумав Мар’ян. – Такої ж днини вісім років тому я залишав рідне село. Тоді також було холодно, вітряно і так само в сірому небі стривожено кричало гайвороння».

Коли чоловік прощався з Іриною, не обіцяв їй повернутися. Але й речей усіх своїх не забирав. Узяв лише найпотрібніше. Жінка уникала його погляду, ніби боялася прочитати в ньому присуд собі. Не запитувала в Мар’яна про його наміри. Поклала перед ним зібрану валізу.

– Там подарунки для твоїх дітей і дружини, – сухо повідомила.

Мар’ян мав їхати через столицю, тому планував їх придбати саме там, але так навіть краще. Поглянув на Ірину вдячно:

– Іро…

– Не потрібно зайвих слів, – вона зупинила його. – Я не маленьке дитя – все розумію.

Мар’ян поцілував сина, який спав у ліжечку. Чоловік не будив його, довго дивився на миле личко. «Я не залишу тебе, не зре­чуся», – заприсягся Мар’ян подумки.

Ось так чоловік і їхав, з невизначеністю в душі, не знаючи, куди, в якому напрямку поверне його доля, до якого берега приб’ється його човен.

Довго стояв перед колись рідним подвір’ям. Усе ніяк не наважувався зайти, неначе боявся ступити на землю, яка раптом займеться під його ногами і спопелить його за відступництво, за зраду. Аж тут відчинилися двері, і в них з’явилася худенька постать малої дівчинки.

«Марійка, – здогадався Мар’ян. – Донечка». Здогад відгукнувся щемливим теплом у грудях. Дівчинка неквапливо прямувала до хвіртки. Намірилася запитати, що йому потрібно, і раптом упізнала того, кого бачила лише на світлині, яку мати берегла як святиню.

– Татко! Нарешті ти приїхав! – кинулася до нього з криком.

Мар’ян пригортав дівчинку, а за її спиною вже бачив жінку, яка прямувала на той крик з городу. Ніна, його Нінуся… Змарніла від важкої сільської праці, але все така ж гарна, якою він запам’ятав її в день трагічної розлуки.

Незабаром зі школи прибігла Кат­руся, яку він залишив зовсім маленькою. «Це ж їй було стільки рочків, як тепер Олежикові», – Мар’ян ледь не висловив уголос раптову думку, але вчасно зупинив себе. Ще так і не вирішив, що розповість про себе, а про що промовчить. Розумів: не винний у тому, що його діти росли без батька, але вже точно буде його провина, якщо осиротить найменшого сина. Як має вчинити? Як розв’язати цей заплутаний вузол безболісно для кожного з близьких йому людей? І чи це можливо?

Павло і Михась навчалися в районному містечку, оскільки в селі старших класів не було, і Мар’ян у глибині душі навіть зрадів їхній відсутності: нехай спершу порозуміється з дружиною, а вже потім постане перед майже дорослими синами.

Вечір непомітно підкрався до втомлених денними турботами хат. Нарешті розійшлися гості, цікаві до небувалої пригоди, бо й справді таке нечасто трапляється. На довгих вісім років роз’єднали сім’ю прислужники кремлівського ката. І таких зруйнованих сімей, скалічених доль – мільйони. Однак навіть тепер, коли тиран лежить у могилі, залякані жорстокими репресіями люди бояться відкрито називати його ім’я. То добре, що він уже мертвий, але ж його слуги-пси живі. Хто знає, як іще все може повернутися? Можливо, тому й Мар’ян скупий на відвертість, не розповідає про пережите в тих страшних катівнях, не засуджує радянської влади, яка викреслила з його життя найкращі роки?

Мовчить Мар’ян. Дивиться, як стелить постіль Ніна. Дві подушки поряд, вишиті синіми волошками…

– Я вийду надвір. Хочу побути на свіжому повітрі.

Довго сидів на східцях перед хатою. «Завтра про все розповім, – вирішив. – Сьогодні такий день…».

Мар’ян повернувся в будинок, обережно ліг скраєчку ліжка. Відчував, що дружина не спить. І йому сон не поспішав дарувати спокій, а от ранок, якого чоловік боявся, наближався невблаганно.

Ніна слухала його, ледь стримуючи ридання і… гнів.

– Зрозумій мене, – благав Мар’ян. – Та жінка врятувала мені життя. Якби не вона, я помер би в тому таборі від запалення легень. Хто там нас лікував? А Ірина передавала мені ліки, їжу. Думаєш, від тієї баланди, якою нас годували, я одужав би? Сконав би, як і сотні інших.

Ніна мовчала, а Мар’ян здогадувався, що цієї миті подумки вона, мабуть, бажає йому найгіршого, бо ж він так підло відплатив їй за чекання, за вір­ність.

– Я щодня молилася за тебе. Діти молилися… Ми чекали того дня, про який ти говорив, і вірили, що ти повернешся до нас.

Мар’ян дивився на застигле в розпачі обличчя колись коханої жінки. Так, колись, бо тепер у його серці була лише велика жалість до неї, але не те, від чого воно займається палкою пристрастю. Сибірські морози та важка підневільна праця понищили полум’яний цвіт його першого та, мабуть, і останнього кохання, бо почуття до Ірини – то скоріше вдячність за її людяність до нього, за те, що стала його порятунком у тому пеклі.

– Нінусю, ви тут усі разом. Підтримаєте одне одного… А Олежик там сам. Іще зовсім маленький… Йому зараз особливо потрібен батько, –Мар’ян намагався виправдати свою зраду.

Ніна заплющила очі. Не хотіла бачити чоловіка, який завдав їй нестерпного болю. Раптом ніби ожила:

– Привозь того хлопчика сюди. Роститимемо його, як свого. Не бійся, я не ображатиму Олежика, – поквапилася запевнити.

Мар’ян вибачливо усміхнувся:

– У нього ж матір є. Він – єдине її дитя.

Ніна враз скипіла:

– Отже, їдеш до неї?! Вона – мати однієї дитини від тебе, а я народила тобі чотирьох, однак ти їдеш до неї...Чому, Мар’яне? Хіба це справедливо?!

– Але я пояснював тобі. Олежик іще зовсім маленький…

– А Марійка, яка змалечку не знала твоєї ласки? А Катруся, Павлик, Михайлик, які зростали в холоді та нестатках? Їм ти нічого не заборгував? Ти навіть не уявляєш, скільки нам довелося пережити.

Посипалися на голову Мар’яна звинувачення, і він опускав її під їхнім тягарем усе нижче і нижче.

Важкою була розмова із синами. Ніби й Мар’янові це були діти, бо ще й схожі на нього, але водночас і чужі, бо не розуміли його, бачили в ньому лише зрадника.

Ірина зраділа поверненню Мар’яна. Ні про що не розпитувала: з його вигляду зрозуміла, що нелегкою була зустріч із родиною. Після приїзду чоловік здебільшого мовчав, а Ірина й не набридала Мар’янові своєю увагою. Тішилася, коли він бавився з Олежиком. У такі миті похмурість зникала з обличчя Мар’яна, і жінці здавалося, що він забував на деякий час про залишених в Україні дітей та про колишню дружину.

Не забував. Не було жодного дня, аби не мандрував у минуле. Побачить у парку сосни – згадає ті, які росли наприкінці їхнього городу, що ту­лився майже до самої річки. І здається Мар’янові, що там, в Україні, вони стрункіші, пишніші і навіть зеленіші.

Купує на новорічне свято мандарини для Олежика, а сумління одразу ж запитує: «А чи їли ці заморські ласощі Марійка, Катруся...