ПІДКОРЮВАЧ ВЕРШИН

– Та знаю.

Анна дивувалася словам Сергія Миколайовича. Дахами в їхньому готелі ще ніхто з гостей не лазив.

– Отож він вибрався на дашок веранди і звідти поліз по стічній трубі наверх. Хлопці побачили відразу, бо це було якраз під час вечірнього обходу території. Ми за ним на дах веранди вилізли. Хлопців поставив з покривалом чатувати його, щоб, якщо зірветься, могли впіймати. А також відправив Олега і ще трьох на дах.

– І що ти думаєш? Доліз наш п’яний бідолаха до дев’ятого поверху. Заса­пався дуже, але доліз. І труба витримала. На совість зроблена, не інакше, – Миколайович засміявся і продовжив свою розповідь:

– Там на даху хлопці мої його підхопили й витягли. А він, переляканий, протверезів уже. Спустили бідолаху назад у номер. Чоловік цей задубів, бо був лише у футболці та спортивках. Я йому каву замовив і залишив біля нього Саню. Те чудо перепросило, а потім заснуло. От така історія!

– Сергію Миколайовичу, що ж робити тепер? Ну як так можна?! Людина поважна, серйозна, а таке утнула!

– Анно, я служб ніяких не викликав, щоб розголосу про цей цирк не було. Дівчатам твоїм теж наказав не базікати, не пліткувати, щоб увесь готель не гудів про цей випадок. Думав, тобі доповім, а ви з крівництвом самі вирішуйте, куди його – в «чорний список» чи лише попередження. Але номер цей не давайте більше цьому чоловікові. Бо якби був дощ і мокра слизька труба, вбився би вже!

– Дякую, Миколайовичу! Зрозуміла тебе, про рішення своє повідомимо. Ти вже додому?

– Та яке там додому?! Потрібен я ще тут до обіду. Справи є. Ну, я пішов. Вдалого дня тобі, Анно Олександрівно! І не супся так, – на прощання начальник служби охорони підморгнув Анні та швидко покрокував до виходу.

Щойно за ним зачинилися двері, як задзвонив телефон. То були портьє, які ще досі чекали її.

– Дівчата, про нічні пригоди доповів Миколайович. Вирішую і наберу вас.

– Анно, тут іще одне – до 214­го дружина телефонує. Вже разів п’ять дзвонила. А він спить, мабуть, слухавки не бере. Можна нам її на тебе перемкнути, керівника вимагає, знервована така.

– Та вже перемикайте, – видихнула вкотре за цей ранок менеджерка відділу бронювання.

Потім Анна поспілкувалася з дружиною нічного дебошира Черняковського. Вона розповіла, що подружжя вчора ввечері дуже посварилось і після того чоловік припинив брати мобільний. Анна пообіцяла, що переповість про дзвінки панові з 214­го. І також тактовно змовчала про пригоди вночі. Адже до обов’язків персоналу готелю також належить зберігати таємниці гостей, навіть від їхніх дружин.

Що ж, тепер треба вирішити, що з цим усім робити далі. З цією думкою менеджерка пішла до кабінету керівника готелю та своєї безпосередньої начальниці.

Ірина Олександрівна була в доброму гуморі. Вислухавши історію гостя з 214­го 2номера, лише всміхнулася і стенула плечима:

– Анно, дорогенька моя, що ти хочеш? Час складний, і кожен дуріє по­своєму. Мені іноді теж буває так сумно, що хоч на стінку лізь. Але я поки тримаюся, – засміялася керівниця, а в очах її промайнула ледь помітна тінь смутку, туги за чимось відомим лише їй. – Не відмовляти ж людині в гостинності через один неприємний випадок. Ти як вважаєш?

– Ірино Олександрівно, я теж такої думки. Думаю, що треба просто замінити гостеві його постійний номер і коректно попрохати більше не лазити по дахах.

– Анно, от і чудово! Ми зрозуміли одна одну, – усміхнулась керівниця.

У номері 214 було тихо. Чоловік атлетичної статури, високого зросту лежав у ліжку, закутавшись пухкою білою ковдрою до самого підборіддя. Голова розколювалась, усе тіло нило, мов від виснажливого тренування, мучив сильний голод і дуже хотілося кави. Сьогодні йому потрібно було швидко з’їздити на завод по документи, повернутись до готелю, зібрати речі й здати номер. І після обіду їхати додому, до дружини, звітувати керівництву про проведену ревізію.

Від згадки про дружину стало тоскно. Адже саме з учорашньої їхньої сварки, яка була за останній тиждень не першою, почались усі ті події, про які він хотів забути. Саме після її обіцянки піти від нього і ще купи болісних слів чоловік спустився в бар готелю. Випив трохи, потім іще… Випив багато, але алкоголь його наче не брав, Сергій не відчував себе сп’янілим. Прийшов у свій номер – і почалось. Крутив у голові ту розмову, її претензії та обвинувачення. Мовляв, удома не буває, живе лише роботою, уваги їй не відводить, а можливо, завів коханку. Стандартний список. Але цього разу жінка не просто виголошувала свої образи і невдоволення, а дійшла висновку, що їй таке подружнє життя непотрібне. Марина була налаштована вкрай серйозно. Кидала слухавку, передзвонювала і знову кричала і кидала. А основне – з’ясування їхніх стосунків ніяк не могло почекати його повернення додому.

От так Сергій і опинився на даху. Мабуть, таки сп’янів. Чомусь згадалась юність і заняття в гуртку скелелазіння. Ось так лізеш собі догори й ні про що не думаєш. Перші два поверхи проліз за мить, а потім злякався. Неочікувано спала думка, що він зараз упаде, вб’ється і не зможе повернути дружину. І тоді їхньому шлюбу точно буде кінець. От з цією думкою чоловік і ліз догори, бо спуститись назад, на дашок веранди, було нереально. Залізти на дах йому допомогли охоронці, сам, може, й не подужав би. Учора Сергій випив кави і швидко провалився у важкий сон. А сьогодні дуже соромно. Мабуть, уже весь готель гуде про його нічний подвиг. Якщо Марина дізнається, то для неї він стане ще й буйним алкоголіком, який лазить по дахах. Жахіття! Ну чого його туди понесло? На це запитання в Сергія не було відповіді. Можливо, треба звернутись до когось, до психолога, мабуть…

З цими думками Сергій прийняв душ, вдягнувся, закинув телефон і документи в робочий портфель і рушив в управління заводу. Вирішив не йти на сніданок і навіть не здавати ключі портьє, бо соромно потрапляти людям на очі. Дорогою випив кави в маленькій кав’ярні та з’їв несмачний учорашній бутерброд.

Швидко залагодивши справи, Сергій повернувся до готелю. Тепер треба швидко зібрати речі, здати номер і вшитися звідси. Сергій мав крихітну надію, що адміністрація готелю не повідомлятиме про нічну пригоду в його контору, яка сплачувала рахунки за проживання. О, як же йому соромно за вчорашнє! А ще треба з Анною, менеджером, зустрітись, забрати документи для бухгалтерії. Ця жінка точно знає, що він утнув. І мабуть, шокована. Звісно, шокована, це ж неадекват і сором.

Річ у тому, що чоловік був неймовірно відповідальною та порядною людиною, цінував добрі ділові та особисті взаємини. Тому за цей дурний випадок Сергієві було по­справжньому соромно. Картаючи себе за це, він спустився до стійки реєстрації у фоє готелю, повідомив дівчат­ портьє, що виїжджає, та почав чекати менеджера з документами.

Анна завчасно приготувала всі потрібні документи панові з 214­го та чекала, коли він збереться виїздити, щоб поговорити з ним. Його дружина телефонувала ще двічі. Її запевнили, що все добре і її чоловік виїхав у справах із готелю, має от­от повернутися й тоді йому передадуть усі її повідомлення.

Сергій сидів на маленькому диванчику і крутив у руках телефон. Виявив тільки тепер, що він був вимкненим увесь день. Мабуть, уночі сіла батарея, а Сергій не зауважив. Хотів увімкнути його і переглянути пропущені дзвінки та повідомлення, аж тут злегка скрипнули двері по той бік фоє і з’явилася менеджерка. Він піднявся назустріч Анні.

– Добрий день! Як відрядження? Всі справи залагодили? – мовила привітно менеджерка.

– Добрий, Анно! Так, роботу на заводі я поки завершив. Але відрядження своє вдалим назвати не можу. Знаєте ж про мої подвиги нічні й навіть не сварите! Анно, дуже мені перед вами соромно, – сказав ніяково чоловік.

– Знаю, Сергію, але не сваритиму. Лише хочу вам запропонувати інший, кращий номер на наступні відрядження, де не буде спокуси вилізти на дах, а також дуже прошу вас нарешті зателефонувати дружині. Вона вас із самого ранку шукає і дуже переживає.

– А ви їй?.. Ну, про ніч… – чоловік був здивований і дуже знічений.

– Ні, про ніч ми вашій дружині нічого не сказали. І це добре, що все закінчилося щасливо. Дуже прошу вас більше не лякати так наш персонал. Домовились?

– Дякую вам, Анно. Просто не знаю, що на мене найшло. Ідіотський вчинок дорослого чоловіка, який на мить згадав юність, – ніяково усміхнувся Сергій.

– Сергію, «у кожного свої причини лізти на стіну», як каже наша шанована керівниця. Але обійдімося надалі без екстриму в стінах готелю. У мене є кращий варіант для таких випадків. Просто йдете до ресторану після сьомої вечора, там грає чудовий джазовий колектив. Сідаєте біля вікна, слухаєте неймовірну музику і замовляєте теплий напій та «Наполеон» від шефа.

– Невже це допоможе від туги та суму? – запитав Сергій з усмішкою.

– Може, й не допоможе, але смак життя точно дасть відчути і ризикувати ним після такого зникне бажання, – сказала доброзичливо Анна і підвелась, щоб іти.

– І, будь ласка, хоч що б там було, зателефонуйте дружині! Добра вона у вас, не змушуйте її переживати так довго.

– Дякую, Анно! За гостинність і розуміння. Зараз же зателефоную.

Вони попрощались. Сергій сів в автівку та увімкнув телефон у зарядний пристрій. На екрані з’явилась заставка, а потім почали одне за одним вилітати повідомлення про пропущені дзвінки. Їх було чимало.

Сергій глянув, що лише від Марини було 22 пропущені виклики. Одразу набрав її номер.

Дружина відповіла миттю. Спочатку сварила його за те, що він подівся десь на день. А потім плакала, казала, що ніч не спала і відчувала щось не те. Дуже боялася, що з чоловіком може щось трапитись. Дурне передчуття, яке не давало їй спокою. Про те, щоб розлучитися, не було й мови. Щось у жінці змінилося за цей час, поки вони не розмовляли.

Сергій дивувався таким змінам. Сказав Марині правду, що кохає її, дуже сумує за нею, втомився і хоче додому. Лише приховав, що дерся вчора на дах дев’ятиповерхового готелю і таки видерся. В іншому разі її передчуття були б небезпідставними. Та нащо її нервувати. Він лише запропонував дружині хоч інколи їздити в його відрядження разом. Адже ввечері після роботи він вільний. От і матимуть більше часу побути вдвох. Здалося, що Марина дуже зраділа такій пропозиції. І почала планувати вголос наступну їхню поїздку.

Минуло декілька тижнів. Якось надвечір Анна зазирнула до ресторану по своє замовлення, торт «Наполеон» для неї та її чоловіка. Роззирнулася залом і побачила приємну картину. Сергій Черняковський з дружиною за столиком біля вікна п’ють каву, слухають джаз, смакують «Наполеоном» і радіють нагоді бути разом.

Як же добре хоч інколи відчувати смак життя, аромат квітня і радість весни! Адже саме від цього нам хочеться жити щасливо, а не лізти на стелю.