ТИ НЕ САМА…

– Та ми вдома з дівчатами, – пом’явшись, відповіла молода жінка.

– А родина, батьки? – не хоче вгамуватися Ксенія.

– З татом ми добре ладнаємо, він телефонує іноді, переважно на свята. У батька давно інша сім’я, діти.

– А мама?

– Мама померла, давно, мені тринадцять років було.

Клубок застряг у горлі в Ксенії. Ось воно – недолюблена, недоласкана дитина, виросла, як трава на вітрі. А Катруся раптом, ніби не в змозі більше тримати все всередині, почала розповідати, спокійно, вголос проговорювати всі кроки цієї біди.

– Мені п’ять виповнилось, як мама дізналася свій діагноз. Тато відразу на заробітки поїхав, щоб на лікування заробити, та так і працював до самого кінця. Мама вісім років боролася, операцію зробила, трохи часу виграли, а потім знову. Ми із сестрою намагалися не засмучувати батьків. Надія на рік від мене старша, завжди розумниця і відмінниця, а я так, як вийде. Так завжди було, я звикла, що гірша. Як школу закінчили, Надія до університету вступила. А я зустріла свого першого чоловіка. Він не подобався моїй сестрі. «Пихатий, зарозумілий егоїст», – влучно охарактеризувала вона його. А я вважала, що це – заздрість. Не було поруч такої людини, яка б примусила мене думати на перспективу. Чоловік був категорично проти мого навчання, казав, навіщо йому дружина, яка весь час на заняттях. Незабаром у нас донька народилася. Я думала: ось він, вихід з темних буднів. Сенс і радість життя. Не так сталося, як гадалося. Він засумував, почав зникати. Взагалі, банальна історія.

Кожна наступна фраза Катерини кидала Ксенію Михайлівну то в жар, то в холод. Хотілося притулити її до себе і гладити по голові, як маленьку. Ксенія стримала свій порив.

– А сестра, у тебе є рідна сестра?!

Катруся помовчала, зам’явшись.

– Мені соромно, – нарешті промовила вона. – Надія мала рацію, говорила це тому, що любила мене. Кличе мене в гості, а я навіть меншої доньки їй не показала. Як я зараз прийду?!

Тут Ксенія розгнівалася, згадала, що вона керівник.

– Ну, ось що, люба, сама хочеш – спілкуйся, хочеш – ні, а дітей родини позбавляти не маєш права. Дай їм шанс, а потім самі вирішать. Різдвяні свята такі, магічні, дива відбуваються усюди. І ми на роботі збираємося 26-го, приходь обов’язково, хоч з людьми познайомишся ближче, бо сидиш, не підводячи голови, нікого не знаєш. Вважай, що це розпорядження від твого безпосереднього керівника. І про навчання подумай, ще не пізно. Існує безліч варіантів…

***

Надія клопотала в кухні, помічників мала багато, бо приїхали на Різдво брати чоловіка з родинами. Дітлахів повна хата. Святково накритий стіл завмер в урочистому очікуванні. Дзвінок у двері, хтось із дітей побіг відчиняти.

– Цьоцю Надю, це до вас…

– Привіт, Надійко, не проженеш несподіваних гостей?! – Катерина, почервоніла від свіжого повітря чи від хвилювання, невпевнено глянула на сестру.

– Боже мій, Катрусю, нарешті, радість велика. Заходьте швиденько, роздягайтеся, знайомтеся! Старша донька як ти, копія, дивлюся: стоїть дві Катрусі.

Всі полегшено усміхнулися. Катерина майже не спала вночі, не знаючи, як учинити.

– А це що за янгелятко, як звуть тебе, квіточко?

– Я – Ангелінка, – великими очима дивилася дівчинка на маму й таку схожу на неї тітку, які обійнялися і чомусь заплакали-засміялися одночасно.