ГАЗЕТА «ЖИТТЄВІ ІСТОРІЇ»
587Історії з життя
ЧИТАЙТЕ 20 АВТОРСЬКИХ ЕКСКЛЮЗИВНИХ ІСТОРІЙ
Останній штрих у ранковому макіяжі, і ось губи смачно потерлись одна об одну. Червона помада – то моя любов, навіть узимку. Куртка, теплий шалик на шию і заношені, але такі рідні, кольору стиглої вишні черевики пенсійного віку. Сумка, ключі, телефон – і я побігла у свій робочий день.
Частина 1
Автобусна зупинка, на диво, малолюдна. Тендітна дівчина в рожевій шубці з величезним коміром-каптуром і молода мамочка з двійнятами дошкільного віку, запакованими в яскраві комбінезони, від чого ті більше схожі на маленьких прибульців із зірковості Оріона, ніж на земних дітей.
Трохи осторонь стояв чоловік, у чорному пуховику, з під-якого виглядали не звичні для ока джинси, а ідеально випрасувані штани. Незнайомець був із тростиною в одній руці та з трубкою в іншій. Фетровий капелюх чорного кольору, з крислатими полями виклично доповнював образ, у якому вчувалась якась дивна суперечність.
Я чомусь залипла на незнайомця і почала не дуже пристойно розглядати деталі його вбрання. Дорога тростина з темного дуба, з позолотою на ручці, яка пантерою вигнулась під долонею пещеної руки. Трубка, яку незнайомець неспішно підносив до рота і з якої з насолодою втягував у себе густий тютюновий дим, оздоблена вітіюватим золотим візерунком, що забирав увагу в цей морозний грудневий день.
Від його образу віяло чимось дорогим і доглянутим, а ретельно підібрані речі, трохи старомодні, однак добротні, ніяк не мирилися із сучасним мішкуватим пуховиком, який здавався тут зайвим і недоречним.
У його поставі, у сповільнених, упевнених рухах, навіть у тому, як він одягнув капелюха – трохи грайливо набік, як тримав тростину – у всьому його образі відчувались шляхетність і справжня інтелігентність, не набута – вроджена.
Я не могла бачити його очей, та чомусь яскраво уявила, що вони бурштинового кольору, з чорним вкрапленням. Такі теплі і до щему знайомі.
Знайомі? Ні, я ніколи не бачила тут цього чоловіка. Ніколи за останні шість років. Саме стільки часу я п’ять разів на тиждень щоранку виходжу на зупинку й очікую свого 98-го, щоб дістатись до роботи.
Відчула, що незнайомець дивиться на мене. Точніше, на мою нічим не покриту голову. Та я вже звикла, тому що шапки й шалики – то для мене зайва річ, некорисна. Природа чи батьки, а може, то був спільний проєкт, обдарували мене розкішним волоссям. Його було так багато, що я ніколи, навіть у лютий мороз, не відчувала холоду. Зате відчувала непомірну для мене важкість шапки і завжди, ще з дитинства знімала її.
Раптом чоловік підійшов до мене настільки близько, що я вдихнула разом з морозним повітрям витончений запах дорогого тютюну і нарешті зазирнула йому у вічі. Мене огорнуло бурштиновим теплом, і я ніби опинилася в іншій реальності.
– Олесю, дорога, я впізнав тебе. Можливо, ти згадаєш, як ми домовлялися з тобою про нашу зустріч, і я впізнаю тебе, тому що ти будеш з непокритим волоссям, хоча всі інші з покритим? Пам’ятаєш?
Я ошелешено дивилась на людину, яка була для мене одночасно знайомою і незнайомою.
Я вагалась непристойно довго й тривожно і вже готова була сказати, що бачу вперше цього пана. Аж тут прибув мій 98-й, і ноги понесли мене до автобуса. Чоловік дивився на мене розпачливо, ніби заперечував неминучість розлуки, якої фактично не існувало.
– Ти ж обіцяла, Олесю, що ми обов’язково зустрінемося з тобою в іншому житті… Ти так часто це говорила! Адже я знаю, що це ти! Я впевнений! Я це відчуваю! Я впізнав тебе!
Двері автобуса зачинились, і жовтий перевізник забрав мене в моє інше життя, таке звичне і зрозуміле…
Частина 2
Ось уже котрий день робота не йшла, зовсім. Чи то я не йшла до своєї роботи? У будь-якому разі наближався кінець року: звіти, підсумки, якась колотнеча навколо. Та мої думки все повертали в той ранок, у якому я зустріла незнайомця, що за відчуттями був для мене близькою, рідною людиною.
Щоранку, вже втретє поспіль, я ретельно причепурююсь перед тим, як вийти з квартири, прискіпливо оглядаю себе, поправляю шалик і додаю виразності очам за допомогою туші з чарівним написом XXL EXTREME CURL. Потім ловлю себе на думці про незнайомця, і всередині з’являється якась незрозуміла злість, яка додає рішучості. Цієї ж секунди якась непереборна сила змушує мене надути підведені червоним губки і, струшуючи каскадом золотавого волосся, виганятися на автобусну зупинку, та з викликом оглядати напівсонну місцевість.
Та той, хто забрав мій спокій і звичну розміреність життя, так само хутко зник, як і з’явився. Легке розчарування закралось у моє серденько, і гординя, незмінна супутниця всіх живих істот на Землі, змушує мене вдавати: у мене все ОК!
Ось і останній робочий день перед Різдвом. Пригода з незнайомцем відійшла в небуття, стерлась серед звичайних та невідкладних клопотів, загубилась у тенетах справ.
Чомусь усі зимові вечори, притрушені снігом і легкою таємничістю, навертають до дитячих спогадів, коли віра у святого Миколая й дива була природною і не породжувала в душі ніяких заперечень чи опору.
Я поверталась додому, коли день уже розчинився у світлі вуличних ліхтарів, і смакувала ті особливі відчуття, які бувають лише на зимові свята: очікування дива, якась магія, що народжує внутрішнє хвилювання й дитяче захоплення. 98-й автобус зупинився, і я, замріяна, випурхнула в морозний сніжний вечір.
Раптом від стійки ліхтаря відокремилась постать, і переді мною з’явився той дивний чоловік у пуховику й капелюсі.
– Пане, ви що, переслідуєте мене?
– Ні, ні в якому разі!
Незнайомець нервувався, і це було помітно. Мені теж стало неспокійно, і я трохи підвищила голос, намагаючись приховати своє хвилювання.
– То чому ви з’явились так зненацька? Чекали мене тут? Ховаєтесь за стовп! Лякаєте своєю загадковістю!
– Я не хотів тебе… тобто вас лякати. Вислухайте мене, благаю! Іншого шансу в нас може й не бути!
– У нас? Ну, пане, чи все добре з вашим здоров’ям? Ми ж незнайомі! Я вас раніше ніколи не бачила і не знала…
Та на цих словах моє сумління ворухнулось теплим клубочком десь у сонячному сплетінні, і мозок видав: та ні, ти знаєш цього красивого, трохи дивакуватого чоловіка з очима бурштинового кольору із чорним вкрапленням. Ти любила колись ці очі! Їхній погляд зігрівав тебе, давав тобі сили й віру!
– Невже ти… ви нічого не відчуваєте? Навіть якщо допустити, що пам’ять не зберегла таких давніх подій вашого минулого життя, але ж відчуття… енергетична пам’ять несвідомого зберігає все!
– Що ви хочете цим сказати? Що я з вами була знайома в якомусь минулому житті? І ви з’явилися з минулого, тобто подорожуєте в часі, розважаєтесь і не даєте мені спокійно зустріти Різдво!
– Олесю, дорога моя дівчинко! Колись я з’явився у твоєму житті, бо був тобі дуже потрібний!
– Хм, мені? Потрібний? Чи не можете ви, пане, якось зрозуміліше розповідати і швидше, бо я вже починаю замерзати!
– Я можу не лише розповідати, а ще й показати, як усе відбувалось! Але мені потрібне оте застаріле верцадло, що стоїть у тебе… тобто у вашій бібліотеці.
Я згадала про батькову бібліотеку, закладену від верху до низу полицями з книгами, які дістались йому ще від його дідуся і якимось дивом збереглись, незважаючи на різні події, які пережила наша сім’я. Поміж численних полиць стояло величезне старовинне люстро на важких кованих ніжках, в овальній срібній рамі. Раритет і сімейна реліквія.
– Ага, то ви вже й до мене додому напросились? А звідки знаєте про те верцадло? Мабуть, саме час викликати поліцію!
– Олесю, ну як я можу докладно розказати і пояснити, коли ви не даєте мені ніякого шансу? Я маю докази! Ось, подивіться на цю тростину. Бачите пантеру? А тепер згадайте, де ви ще бачили таку саму фігурку? І не одну, а цілих три!
Я затерпла від несподіванки. Справді, на срібній рамі таких диких кішок із грайливо вигнутою спиною, але завмерлих у різних позах було аж три! З упевненістю можна було сказати, що робив їх один і той же майстер!
– То я знав тебе ще тоді, коли ти приміряла свою першу бальну сукню, і твоє відображення в цьому верцадлі світилось від щастя! І нам потрібно прийти до нього, щоб ти все згадала! Я певен, ти згадаєш! Дозволь до тебе звертатись саме так!
Я вагалась, бо запрошувати незнайомців у квартиру було дурістю, але щось підказувало мені, що з цією людиною я в безпеці.
Минуло ще кілька хвилин, аж поки я зрозуміла, що сніжинки залишаються на моєму волоссі крижаним шоломом, і мені нестерпно захотілось до теплої кімнати з пледом і духмяним чаєм.
– Ну гаразд, ходімо. Та, може, скажете, як вас називають?
– О, звичайно! Віктор, мене звати Віктор!
На цих словах пан простягнув мені свою руку, теплу й міцну, звільнивши перед цим її від пальчатки, і ніжно поцілував мою замерзлу долоню.
Мені здалось, що я вже це проживала, але не тепер.
Частина 3
Ми стояли перед древнім верцадлом, блискуча поверхня якого зберігала безліч таємниць, зображень і образів людей, які давно покинули цей світ, та їхня частинка назавжди залишилась у потойбіччі.
Віктор тримав тростину в лівій руці й повільно повертав її ручку з пантерою на кінці. Два повороти, два тріскучі звуки «тр-р-тр-р» – і свічадо змінило свій звичайний вигляд, покрилось рожевим серпанком, через який почали проявлятись якісь силуети і тіні. Мені стало лячно, та цікавість перемогла. Ще й Віктор усміхнувся, підбадьорливо і з розумінням.
– Не хвилюйся, ми просто глядачі. Це як подивитись фільм з нашою участю, але там ми в іншій реальності, свідомість активована зараз у цьому моменті, то й присутність тут.
Я мовчки кивнула, більше не змагаючись за здоровий глузд, і зосередилась на свічаді.
Рожеве полотно почало розходитись, утворюючи коло, яке стало схоже на екран чудернацького телевізора.
Я побачила зовсім юну дівчину, у сукні персикового кольору, із живими квітами в густих золотистих косах, завитих і гарно вкладених у зачіску. Дівчина граційно поправила довгі пальчатки і приборкала неслухняний кучерик. До неї підійшов чоловік, старший за цю юну пані, й елегантно привітався, ґречно вклонившись.
– Це ти, Олесю. І звати тебе Олександра. А вдома всі називали тебе Олесею. А це я тут, на цьому балі, я вперше побачив тебе. Тобі ледь виповнилось шістнадцять. Ти щаслива й задоволена, із чудової сім’ї. Та невдовзі твій батько залишить цей світ.
Картинка змінилась на сумну: багато людей прощається з паном, що лежить у розкішній домовині. Поряд убита горем панна і якась пані в чорному, бліда, огорнута невимовним смутком.
– Це твоя мама, пані Владислава, вдова пана Олексія, твого батька.
Я уважно вдивляюся в обличчя пані Владислави і починаю розуміти, що мені знайома ця жінка.
– У мене є її маленький портрет, ось цієї пані. Він вкладений у золотий кулон, який зберігається в маминій скриньці. І моя мама казала, що це її прабабця, тільки я не знаю, як її звати.
– То тепер знаєш: Владислава її звати. А далі виявилося, що ваш маєток закладений і, крім боргів та фамільних прикрас пані Владислави, у вас нічого немає. Але є ти, красива, молода й освічена панночка. І тебе посватав старий і досить бридкий, але багатий пан Кориткін. А ось і він, прийшов з візитом до вас. Та ти, дорога Олесю, навідріз відмовилася виходити за нього заміж. І твоя матуся відправила тебе до монастиря, перебуваючи в гнівному стані та в безвиході.
Утім, ми з тобою гарно затоваришували, ще до того, як помер твій батько. Навіть зустрічалися декілька разів на вечірках у місцевих панів, ходили до театру й на художні читання до пана Левкача, у якого збиралась місцева творча молодь. Ти вразила мене не лише своєю витонченою красою, а й допитливим розумом, знаннями і легкістю, яка притаманна тільки в юності.
Усе, про що розповідав Віктор, проходило переді мною на екрані, де одні дійові особи змінювали інших.
– То що ж було далі?
– Мушу зазначити, що ти вже й тоді не терпіла ніяких головних уборів, особливо капелюшків із зав’язками під підборіддям. І мені завжди хотілось піклуватися про тебе, прикрити голову. А ти сміялась і казала, що я тебе завжди впізнаю, навіть в іншому житті, бо ти завжди ходитимеш з непокритою головою!
– О, то ось воно що! А як я поживала в монастирі? Що далі було?
– Тільки-но я дізнався, де ти поділась і хто до тебе посватався, то відразу приїхав до жіночого монастиря. Та, бачиш, настоятелька цього монастиря була сувора і неприхильно поставилась до мене. Вона не дозволила нам зустрітись і не взяла до уваги ніяких аргументів, хоча я понад годину її вмовляв і розповідав про свої почуття до тебе. Потім я сказав, що бажаю взяти тебе за дружину і що готовий узяти шлюб хоч зараз. Після цих слів настоятелька пішла до тебе. Вона говорить тобі, що приїхав наречений і готовий хоч і зараз обвінчатися з тобою.
– Боже, оце інтрига! Чому ж настоятелька не дозволила нам зустрітись?
– Оберігала твій спокій – так попросила твоя мати. Та вона не назвала мене, а просто запитала, чи хочеш ти вийти заміж за свого нареченого.
Звичайно, ти подумала про пана Кориткіна, тому відмовила рішуче й безапеляційно. І потім, ось дивись, прийшла настоятелька і сказала, що ти будеш нареченою Бога, а не моєю. Я не можу передати тобі свого відчаю!
– Це сумно, мені не подобається такий кінець історії.
– Дорога моя Олександро-Олесю! Я шукав тебе безліч років, що губились у століттях життя. Я виглядав твоє золотисте волосся, задивляючись на жінок, нехтуючи бути осміяним і приниженим, невпізнаним і навіки самотнім. Я дізнався, що саме цієї ночі, перед Різдвом, коли світ народжує з пітьми світло, я можу обирати і залишитися тут, з тобою. Та лише за однієї умови – що ти мені повіриш. Повіриш серцем, що я той Віктор, який стояв біля муру і бачив тебе того дня, як ти стала монахинею. Я той, чиє серце розірвалось на маленькі шматочки від болю. Ти не бачила мене, але відчувала. Бо твоя рука рішуче зірвала апостольник з голови, і твої неймовірно красиві золотисті важкі коси впали на плечі. Ти вигукнула: «Вікторе, знайди мене! Я буду простоволоса, тоді як інші з покритою головою. Ти завжди впізнаєш мене!».
Я стояла і дивилася Вікторові просто в очі, теплий погляд якого обіймав мене ніжно любов’ю, пам’ять про яку зберігалась у нашому з ним несвідомому.
– Ти був потрібен мені, і ти прийшов… – прошепотіло моє серце, а сльози тихо покотилися щоками.
– Тепер ти потрібна мені, і я знайшов тебе… – почула я у відповідь…
Дякуємо за вашу передплату онлайн!
Якщо ви знайшли помилку в тексті, виділіть її мишкою і натисніть Ctrl + Enter
Життєві історії
61
Життєві історії
