СИМПАТЮЛЯ

ГАЗЕТА «НАЙКРАЩІ ЖІНОЧІ ІСТОРІЇ»

Ірина ОМЕЛЬЧЕНКО

21 червня 11:00

634

Джерело: Газета «НАЙКРАЩІ ЖІНОЧІ ІСТОРІЇ»

Історія з життя

Передплата онлайн: https://peredplata.ukrposhta.ua/

Ще в п’ятницю батьки поїхали до міста торгувати на ринку, то на ці вихідні, як майже і завжди, господиня в обійсті – Настя. Вона навчається у старших класах, зовсім доросла, беручка до роботи, тож батьки знають, що вона все виконає. З такою господинею можна не хвилюватися.

Окрім Насті, у сім’ї ще троє дітей: двоє синів-близнюків і найменша Олечка. Брати вчаться в середніх класах, а Олечка – лише в початкових. Сім’я дружня, працьовита. Батьки люблячі й уважні, все – для дітей. І діточок своїх так виховують. Останнім часом батьки все розпитують, де Настя хоче навчатися, куди планує поїхати після закінчення школи. Дівчина завжди відповідає, що ще нічого не вирішила, вона взагалі ще не знає, чи вступатиме до вишу, чи працюватиме. Де працюватиме? Цього теж іще не вирішила. Взагалі, вона б хотіла трохи пожити в місті, роздивитися, десь попрацювати, а потім уже щось вирішувати.

Та батьки воліють почути конкретніші плани на життя. Вона їм усе киває на односельчанку Галю, яка поїхала до міста, роздивилась, а тепер працює продавчинею у великому торговельному центрі. На що батьки їй завжди відповідають, що Галя відразу поїхала зі села не сама, а зі своїм нареченим Максимом, вони почали жити вдвох, тепер побралися, чекають дитину. І що Настя на це може сказати? Хлопця в неї немає, якось ніхто не припав до душі, та вона в місті не пропаде. Вона кмітлива і працьовита. Он які гарні квіти виростила, батьки торгують і ними. Отож уже вміє заробляти. Проте батьки нічого не бажали слухати й казали: «У селі ти – на наших очах, а в місті – сама». Із такими невеселими думками дівчина нагодувала худобу, птицю, взяла сапку та – на город. Перед тим заглянула в кімнату до хлопців. Авжеж, кудись побігли: чи то з друзями десь завіялись, чи ще десь. Взагалі-то, звечора обіцяли, що підуть рибалити, от вона подивиться на них, а що вже скаже, як прийдуть без риби! А таке частенько бувало, бо ж не рибалять, а купаються та засмагають із друзями.

Молодшої будити не стала: «Мала ще, нехай відпочиває, он як солодко посапує, ще встигне попрацювати». Коли Ольга прокинеться, то зготує сніданок. І вони разом поїдять. Настя сапала на городі десь із годину, як почула позаду чиєсь посопування. Озирнулась. Так і є: мала встала і прийшла допомагати.

– Ходімо до хати, Олю. Зараз поснідаємо, а потім знову до праці, – відклала сапку, взяла сестру за руку, і пішли додому.

Їла дівчинка, як завжди, погано, тож довелося спочатку вмовляти, а потім пригрозити батьками. Мовляв, якщо не їстиме, то батьки нічого не привезуть, що гірше – насварять і покарають. Після сніданку працювали ще в садку. Добряче натомились, а ще ж Насті треба зготувати обід. Щоправда, цього разу хлопці потішили і не підвели. На подвір’ї смачно пахло рибою. Поїли, а в малої вже очі злипаються, тож повела в кімнату вкладати відпочити. Дивилась занепокоєно: обличчя червоне, шкіра розпашіла, мабуть, на сонці перегрілася. Та батьки не Олю, а її, Настю, сваритимуть. Вона ж старша, то мала дивитися за сестричкою. Повернулась у кухню, а хлопців уже й нема. Звісно ж, у них свої справи, а в неї своїх справ немає і бути не може. А ще залишили свої мобільні, щоб вона їм не могла зателефонувати та нагнати додому. Єдине, що втішило Настю, – риби багато, тож на вечерю їй лише салат приготувати. Зателефонувала подруга, цікавилася, чи Настя піде на дискотеку в сусіднє село, але ж не залишить вона сестру саму. От якби хлопці були. Та де їх шукати? Відмовилась, а потім сама себе жаліла. Вона ж молода, любить своїх рідних, однак їй хочеться іншого життя. Не може вона ввесь час товктися в садибі. Набридла ця буденність, важка праця. Добре, хоч мала не захворіла, а перед вечерею хлопці таки прибігли, приготували салат, посмажили картоплю, то вона трохи перепочила.

У неділю вранці все повторилося, щоправда, сестричку залишила в хаті: мала ще, нехай телевізор дивиться, іграшками бавиться. Батьки повернулися перед обідом: швидко розпродали все, мати ще й у перукарню встигла. Готували обід удвох. Настя поглядала на матір: іще ж молода, така вродлива, а як змарніла від важкої праці. Он руки які натомлені… Ні, вона житиме якось по-іншому… Не знає як, проте по-іншому. А що «по-іншому» може бути не краще, а гірше, значно гірше, цього ще не розуміла.

За обідом було гамірно та весело: кожен розповідав свої новини. Батько зголосився готувати вечерю разом із синами: вони наготують такої смаженини, що їхні дівчатка пальчики облизуватимуть. Увечері мати відпустила Настю до подруги, та дівчина в гостях була недовго: вона втомлена й подруга теж. Поскаржилась їй, а та лише головою похитала:

– А в мене що, по-іншому? Село – то село. Як хочеш жити заможно, то вихідних немає. Ти скаржишся на менших братів, а в мене он старший, та різниці нема. На городі ніколи не допомагає, працюю я, а мотоцикл восени купують йому, бо вже парубкує, до дівчат приглядається. А мені добре, як нову сукню куплять. Така наша жіноча доля, – зовсім по-дорослому сумно проказала подруга.

…Минув час. Уже й випускний. Літо Настя провела вдома, а восени вирішила-таки поїхати до міста. Хай батьки проти, не дозволяють, а вона потай поїде. Гроші? Гроші в Насті були. Про те, як вони їй дісталися, згадувала зі соромом. Не стало бабусі в сусідньому селі. Старенька відкладала гроші, Настя знала, де вона їх ховає. Тож, коли бабусі не стало, Настя – до схованки. Залишила небагато, а левову частину забрала собі та сховала. Виправдовувала себе тим, що зараз у будинку буде багато людей, то вона їх сховає, а потім віддасть. Настя і собі відкладала зароблені гроші, то разом із бабусиними була чимала сума. З такими грошима і в місті можна гарно влаштуватись. Вона поїде, влаштується, а потім покається та все розповість батькам. Заробить і гроші віддасть. Отак себе заспокоювала.

Восени таки поїхала, зателефонувала батькам ще з дороги. Вони сварили, наказували повернутись, та де там слухатися молодій та розумній? У місті насамперед поклала гроші до банку, собі залишила зовсім трохи: вона і з ними влаштується! Весь день ходила містом. Настя навіть не здогадувалась, яке воно велике, а основне – чуже. Вона нікого не знає, її ніхто не знає. Нікого Настя не цікавить. І де шукати ту роботу, де ночувати? Повернулась на вокзал, треба поїсти, а шматок у горло не лізе: що ж робити далі, де ночувати? Змарніла дівчина сиділа на лавці й думала, що треба, мабуть, повертатися додому.

– Чого така зажурена, маленька?

Дівчина підняла голову. Поряд стояла симпатична молодиця.

– Думаю, що робити далі, куди йти, – відповіла.

– Чому ви, молоді, такі безпечні? Нікого ніколи не слухаєтеся. Як таку молоденьку, гарну дівчину могли відпустити саму? Та що вже вдієш: усі ви однакові, всі поспішаєте жити. Ходімо зі мною, я працюю у привокзальному кафе. Власник шукає офіціантку, то, може, візьме тебе.

Настя погодилась. Власник, непривітний кремезний чоловік, уважно роздивлявся паспорт Насті.

– Що вмієш?

– Добре готую, прибираю.

– Це всі вміють. Та що з тебе взяти… Працю-ватимеш за харчі, спатимеш у комірчині. Якщо люди дадуть чайові, твоє. А тепер до роботи. Побачу, яка ти моторна та працьовита.

Весь вечір дівчина подавала, прибирала й отримала копійки. А хто що дасть у привокзальному кафе? Та вибирати ж ні з чого. Не ночувати ж на вокзалі, а повертатися додому відразу та ні з чим соромно. Увечері зайшла у брудну комірчину без вікон. Побачила старий тапчан, засмальцьовану подушку. Ні постільної білизни, ні шафи. Комірчину вимила, білизну постільну купила. Та все згадувала свою затишну кімнату у великому гостинному батьківському будинку. Мамі й татові телефонувала регулярно, розповідала, що працює поки офіціанткою, а далі буде видно. Батьки стомилися лаяти та просити повернутися додому. Настя працювала важко, щодня «від першого до останнього клієнта», гроші мала невеликі, ще й не завжди. Власник кафе поводився зневажливо: сам зі села, а звертався до Насті не інакше як «селючка»: «Обертайся швидше, селючко, бо викину. Нема чого патякати з цими міськими злиднями».

«Злиднями» називав Мирославу та Ганну, яка свого часу привела Настю в кафе. Жінки народилися та виросли в місті, обидві мали вищу освіту. Роботи за фахом не знайшли, тож довелося працювати тут. А що робити? Мирослава розлучена, двійко дітей, аліментів вистачає лише на тиждень, а Ганна – мати-одиначка з маленькою донечкою. Власник лише купував і привозив продукти. До того ж працював за принципом: менше платити, більше купити. Коли жінки скаржились на погану якість продуктів, він завжди казав: «Це ви працюєте в кухні, тож із будь-чого повинні вміти зробити “цукерочку”, а як не вмієте, знайду інших!». Із жінками завжди був брутальним, принижував їх, казав уїдливо: «От бачите, ви з освітою, а за мною лайно прибираєте!». Ніколи не допомагав розвантажувати продукти, жінки все робили самі. Настя була впевнена, що він її імені навіть не запам’ятав, бо все «селючка» та «селючка», а як сторонніх немає, то ще гірше…

Дівчина намагалася не зважати. Вона чи не відразу знайшла контору, що спеціалізувалася на купівлі-продажі нерухомості, тож навідувалась туди регулярно. Поки грошей не розтринькала, треба купити житло. Бо ж ціни ростуть. На ті гроші, що мала Настя, вибір був невеликий. Мабуть, узагалі нічого б не купила, якби не допомогла Ганна. У сусідньому будинку продавали однокімнатну квартиру на першому поверсі. Помешкання було занедбане, потрібно робити капітальний ремонт, міняти труби, сантехніку. А сам будинок – занедбана хрущівка. Власник декілька років жив за кордоном, про квартиру не дбав, бо не думав повертатися до міста. Та навіть на цю квартиру в Насті не вистачило б грошей, якби власник не поспішав повернутись за кордон. Тож купила й одразу переїхала.

Так-сяк полагодила сантехніку, побілила, пофарбувала стіни, поклеїла найдешевші шпалери. Нічого, вона згодом заробить на кращу оселю. А поки ліпше синиця в руці, ніж журавель у небі. Настя має власне житло. Он деякі десятиріччями збирають кошти. Тож правильно використала бабусині гроші. Тепер вона шукатиме іншу роботу. Настя підшукувала собі місце продавчині, та поки не могла нічого знайти. Була згодна і на прибиральницю. Треба лише знайти магазин неподалік квартири, бо непевно почувалася у великому чужому місті, де нікого не знала. Запитувати соромилася, спілкувалася та радилася лише з Ганною і Славою, але в жінок своїх проблем вистачало.

Одного дня в кафе стався скандал. Відвідувачі поскаржились, що їжа несмачна, порції малі, а ціни зависокі. Кремезний грізний чолов’яга тицяв власникові під ніс тарілку з картоплею: «У країні що, вже й картоплі немає?! Що це за порція – декілька шматочків, ще й за таку ціну? Це де у світі є така порція?! Ми повертаємося з-за кордону, то там за такі гроші картоплі дадуть чи не уп’ятеро більше! Ще й до картоплі покладуть!». Власник же хоробрий лише із беззахисними жіночками, тож одразу віддав гроші, хутко почепив вивіску «Зачинено» і накинувся
на бідолашних жінок не тільки з лайкою, а й із кулаками… Ганна та Слава прикривалися тацями, а Настя, щоб не потрапити під гарячу руку, вибігла в коридор, подумки обурюючись: «Покидьок! Та на мене батьки не підіймали руки…».

Швидко забігла до його кабінету. Настя ж там щодня прибирала, тож бачила, де він тримає гроші… Швидко все зібрала, навіть копійки вибрала з кишені куртки і вибігла в коридор, де на неї накинувся
власник, хотів схопити Настю за волосся, але дівчина вивернулась, боляче копнувши його в коліно. Той закричав: «Ах ти ж мала шльондра!». Поки хазяїн розтирав ногу, жінки вибігли на вулицю і дали собі слово ніколи більше сюди не повертатися.

Настя почувалася спокійно, адже ніхто не бачив, як вона брала гроші. І взагалі, вона їх заробила і давно відробила, бо ж від господаря ніколи не мала й копійчини. Кабінет був відчинений, то поки хазяїн бив жінок у кухні, туди міг зайти хто завгодно. До того ж він зачинив лише вхідні двері, а інші, що вели у службові приміщення, були відчинені. А це ж вокзал, отож усе може бути. Хіба в них уперше зник виторг? Нової її адреси він не знав, а жінки не видадуть. Настя була впевнена, що він навіть імені її не пам’ятає, не те що прізвища.

Вдома перерахувала гроші – негусто, проте з’явилася нова думка. Може, йти працювати не продавчинею і не прибиральницею, а здобути якусь професію? Надумала піти на курси манікюру. Це ж можна заробляти не лише в перукарні, а й приймати клієнтів удома чи до них приходити. Клієнток вистачатиме, тож із заробітками має бути все гаразд. Дівчина влаштувалась на курси, навчання давалося їй легко, ще й навчилася робити педикюр. Руки в Насті були вправні, тому чи не відразу влаштувалась у невелику перукарню поблизу свого будинку. Сусідкам робила манікюр за пів ціни, то працювала й у вихідні. У перукарні познайомилася з Павлом, він прийшов постригтися. Почали зустрічатися. Хлопець був теж зі села, приїхав до міста в пошуках роботи. Брався до будь-чого, аби платили. Павло винаймав кімнату, проте невдовзі переїхав до Насті. Настрій у дівчини був чудовий: вона в місті, є квартира, непогано заробляє, а тепер і не самотня.

Стосунки з хлопцем були непогані. Неговіркий Павло працював багато, тож удома волів полежати й відпочити. Про почуття теж не казав, та Настя й не тягнула за язик: він приглядається, вона теж. Улітку зібралася до батьків, Павла запросила із собою, та хлопець одразу відмовився: багато роботи, та й ще не на часі. Дівчина не наполягала. Поїхала сама, бо дуже засумувала за батьками, братиками, сестричкою, селом. Накупила подарунків, узяла гроші, вона пам’ятає про свій борг – негарний учинок, а точніше, крадіжку. Всієї суми ще не назбирала, та хоч частину віддасть. Приїхала, а села не впізнати. Багато нових людей, будівель. Та що там село – рідних не впізнати. Батьки ще більше схудли та посивіли. Брати такі вже красені-велетні, готуються йти до війська, а як виросла сестричка! Дівчина цілувалася з ними, обіймалася. Прийшли сусіди. До Насті підійшов високий худорлявий хлопець. Усміхнувся.

– Може, і мене поцілуєш? Як давнього друга?

– Мишку, який же ти став… – лише промовила дівчина.

Тож обіймалися й цілувалися: це ж її однокласник Мишко, відслужив у війську, повернувся додому, працює в райцентрі. Місяць провела серед своїх. Засмагала біля озера, ходила до лісу. Мишко завжди намагався бути поруч, запрошував у кафе, словом, залицявся. Декілька разів намагався обійняти її, поцілувати, та Настя пручалася. Вона ще нічого не вирішила. До речі, скупим на почуття хлопець не був, вона йому ще у школі подобалась, а от тепер іще дужче. У них так багато спільного, можуть з’явитися і спільні подальші плани. Настя розгубилася. Мишко їй подобався, та вона живе з Павлом, і той їй теж небайдужий. Не знала, що й робити. До речі, нікому й словом не прохопилася, що купила квартиру, живе з чоловіком.

А як це розповісти? Батьки відразу поцікавляться, де взяла гроші. Ні, вона ще не може їм усе розповісти, от заробить та віддасть усі гроші, от тоді каятиметься. Про Павла теж змовчала, бо почнуть питати, хто такий, чому сама приїхала… Тож лише сказала, що разом зі знайомою дівчиною винаймають кімнату. Поїхала із села, коли Мишко був у місті на роботі. Батько підвіз до автовокзалу, посадив в автобус. Ледве влізла: рідні надавали харчів. Дорогою додому думала: може, треба було все розповісти батькам і не бути такою суворою з Мишком? Він увесь час намагався бути поруч, а як не було змоги, то телефонував щогодини. А Павло – лише двічі на тиждень. На серці було якось неспокійно. З Павлом розмовляла вранці, був на роботі, зустріти не міг. Довелось узяти таксі, бо ж стільки торбин, а ті консервації важчі за гирі. Таксист хотів допомогти все занести, проте Настя відмовилась. Нащо їй сторонні люди у квартирі? До того ж Павло на роботі. Притягла сама. Зайшла до кімнати. На столі – великий букет квітів, біля вази біліє аркуш – записка. «Вибач, Настуню… Я знайшов роботу в іншому місті. Не казав тобі, бо не хотів псувати відпочинок. Увечері зателефоную. Павло». Настя розгублено сіла на тахту. А дівчина в автобусі планувала, як готуватиме обід, як вони ввечері ласуватимуть домашньою смакотою, а потім… Чому так? Чим вона завинила? Чи не сподобалась одразу? А може, просто використав її: нащо сплачувати за квартиру, якщо є хазяйновита дівчина з житлом? А може, спочатку придивлявся, а потім вирішив: не його? Плакала, різні думки лізли в голову, проте жодної позитивної. Хотіла зателефонувати, але схаменулась. Ні! Нехай усе скаже сам. А чи зателефонує взагалі? Зателефонував. Настя відразу відчула: нетверезий.

– Так, Настю. Трохи випив. Розмова важка. Ти мені вибач. Я справді знайшов роботу. Зараз уже далеко. Не обманюватиму тебе. Я довго думав, мабуть, ми таки не пара. Як пояснити, як таке взагалі можна пояснити, не знаю… – каявся Павло.

– Хай буде так, як ти вирішив. Прощавай, – сухо промовила.

Насті було неприємно та боляче. Це ж її перший чоловік. Ніби й просив пробачення, а відчуття таке, що її викинули, як використану серветку. Не спала ночами, плакала. У перукарні все не подобалося,
дратувало та нагадувало про Павла. Вони ж тут і познайомились. Власниця непривітна, все перевіряє, щоб Настя та інша майстриня не поклали собі зайвої копійки до кишені. Але яка копійка, як клієнтів обмаль, та й ті небагаті? Якби жінки не підробляли у вихідні, то взагалі б нічого не мали. До речі, Мишко теж не телефонував – мабуть, відчув себе скривдженим. А в Насті вільного часу не було: вона почала часто їздити до середмістя. Там великі салони краси, тож заходила, просилась на роботу. Втім… Без знайомств – нікуди. Але дівчина вперто шукала роботу, відмовляли раз, то приходила вдруге. Одного разу менеджерка зглянулась і повела до директорки:

– Пані Лідіє, в нас зараз немає прибиральниці, то, може, візьмемо дівчину? Вона працює, закінчила курси. Вміє робити манікюр.

Директорка уважно розглядала дівчину: молода, охайна, привітно усміхається. Погодилась. Посада прибиральниці – це не те, що цікавило Настю, та з чогось треба починати. Приходила на роботу першою, йшла останньою. Усім намагалася догодити, допомогти, приглядалася до роботи майстрів, їхнього ставлення до клієнтів. Підлабузнювалась, лестилась. Насті це не подобалось, але що вдієш? Особливо уважною була до Тетяни, яка привела її до директорки та замовила за неї добре слово. Довго просила і нарешті таки вмовила, що зробить їй манікюр. Тетяна уважно розглядала свої нігті: а таки ж непогано. Руки в Насті ніжні та вправні, то коли захворіли відразу дві майстрині, Настю попросили замінити їх. Спочатку зробила манікюр директорці. Сподобалось. Коли одна з майстринь пішла в декретну відпустку, Настю оформили на її місце.

Дівчина тішилась: клієнтура багата, немає черг, усе за записом, а чайові… То не привокзальне кафе й не маленька перукарня в передмісті. Її досвідчена напарниця не дивувалась, звикла. Казала Насті:

– А чого ти дивуєшся? Хіба вони заробили ці гроші?! Вони ж їх украли. Порядні люди до нас не ходять. Подивись на нашу клієнтуру: це ж крадії, шахраї, хабарники, корупціонери… Як же я їх ненавиджу! Якби не висока зарплата, то не залишилась би ні на хвилину. А до нас ставляться як до бруду під нігтями. – Жінка ще довго злостилась, а Настя мовчала. Вона тут новенька і так довго шукала цю роботу. Тож триматиметься за неї і мовчатиме, щоб не вилетіти. Усміхалася, відверто лестила, догоджала всім…

У салоні познайомилася з паном Юрієм. Чоловік солідний, статечний. Один раз зробив манікюр у Насті і більше ні до кого не записувався, лише до неї. Насті це дуже лестило, у неї поступово з’явилася постійна клієнтура. Пан Юрій був віку її батька, проте вигляд мав значно молодший. У нього була сім’я, він не приховував цього. Почав відверто залицятися до Насті, а вже компліменти, а чайові… Напарниця одразу попередила:

– Гляди, Настю, щоб біди не було. Він неабиякий бабій. Може, тобі краще взагалі піти з роботи? Бо можна втратити все й одразу.

Настя образилась. І чого б це вона мала піти? Напарниця їй просто заздрить: уже не молода, живе без чоловіка, от і казиться. А Настя молода, моторна та розумна. От вона вже й сантехніку поміняла, про нові труби потурбувалась. Про себе теж не забула: прикупила норковий піджак. Може, не треба було на роботу одягати? Он дівчата як косяться. Хоча куди ж його одягати, де вона буває? Поки молода, хочеться похизуватися.

Якось увечері поверталася додому, біля неї зупинився джип. З автівки вийшов водій пана Юрія та чемно запросив підвезти. Дівчина розгубилась: у них так не заведено, вона сама дійде. Аж тут з машини визирнув пан Юрій:

– Не бійся, сідай. Не вкушу.

Настя сіла в автівку. Пан Юрій одразу поклав їй на коліна букет троянд:

– Це тобі, симпатюлько.

Дівчина розгубилася ще більше. Не знала, як поводитися, зіщулилась.

– Не бійся, дурненька. Усе буде так, як ти захочеш. Як сама побажаєш. Їдьмо до ресторану. Ти ж після роботи, тож голодна. Посидимо, потанцюємо, розважимось…

Настя ще нічого не відповіла, а Юрій уже дав знак водієві.

Дорогою чоловік не дав дівчині й слова сказати: сипав компліменти, розповідав анекдоти. У ресторані дівчина була вперше, тому почувалася скуто, ніяково. Юрій помітив це і запитав:

– Уперше тут?

Настя розгублено прошепотіла:

– Узагалі вперше в ресторані.

Чоловік розвеселився ще більше. Сам зробив замовлення, частував, не забував підливати в келих. Танцювали, він розважав дівчину розповідями про свої мандри. А де тільки не побував – об’їздив усі континенти. Настя слухала і нишком озиралася, соромилася, що так скромно одягнена, наче Попелюшка. Чоловік це помітив.

– Чого нервуєшся? Чого соромишся? Ти тут найгарніша та наймолодша з усіх присутніх жінок. Чого нітишся? Це вони хай тобі заздрять! А хочеш, підемо в номер? – запитав.

Ресторан був при готелі. Вже значно пізніше Настя дізналася, що і готель, і ресторан належать панові Юрію. Настя ще більше зніяковіла.

– Ні!

Пан Юрій не наполягав, підвезли її додому. Настя попросила, щоб висадили раніше: нащо їй сусідські балачки? Чоловік відверто веселився:

– Яка ж ти ще маленька та зовсім дурненька.

Дівчина довго не могла заснути, згадувала, розглядала квіти: на такий букет їй треба працювати чи не пів року. Заспокоїлась лише на ранок. За декілька днів пан Юрій зателефонував:

– По тебе заїде водій.

Настя погодилась. А чому ні? Вона так довго сама. Цього разу водій теж підвіз її додому, проте… вже вранці. Коли Настя прокинулась, то чоловіка не було поруч. На тумбочці поряд із ліжком – невеличка коробочка та записка. Дівчина боязко розгорнула аркуш: «Тобі, симпатюлю. За чудову ніч». Настя відчинила коробочку, а там – гарний золотий ланцюжок. Довго сиділа в ліжку, приміряла, милувалась. У неї ніколи не було золотих прикрас. Потім їй подали сніданок у ліжко, наче в кіно. Невже це з нею?! Вночі пан Юрій був таким уважним. Розпитував, хто вона, що хоче, про що думає, чого прагне, багато розповідав про себе. Спочатку зустрічались часто, потімпочали бачитися значно рідше. Поки що Настю все влаштовувало, адже рожевих окулярів на носі давно не мала. Йому приємно, а їй теж непогано, особливо матеріально. Згодом чоловік запросив на відпочинок за кордон. Настя з радістю погодилась: вона ніколи не була за кордоном. Поїхали в Туреччину. Настя була в захопленні, вона вперше побачила море. Який готель, ресторани, сервіс! Останній тиждень провели у Стамбулі, гостювали у приятеля Юрія. А вже будинок у нього! Сходинки в саду просто в море.

А крамниці, ринок – очі розбігаються. Ні в чому собі не відмовляла: прикраси, речі, гарний килим. Не забула про сім’ю: батькові та братам – гарні джемпери та сорочки. Матері – золоті сережки та сукню, а вже малій – багато одягу та різних дрібниць. Долетіли добре, от тільки ще в літаку Насті було якось млосно. Мабуть, задуха… До виходу на роботу залишалося ще декілька днів, думала поїхати до батьків, привезти їм подарунки, розказати про подорож. Може, вже й розповісти про гроші, квартиру. Може, Мишка побачить.

Однак почувалася погано: нудило, якась слабкість. Трохи полежала вдома. На роботу вийшла тиха, скромно одягнена. Вони ж з Юрієм не афішували своїх стосунків. Напарниця декілька днів уважно поглядала на Настю, а потім тихо порадила піти до аптеки та купити тест. Настя вдала, що ображена припущенням подруги, проте… Як сама не здогадалася перевірити?

Пішла до аптеки. Зробила тест. Вагітна. Де вже й поділися ця впевненість та відчуття захищеності, добробуту. Настя добре розуміла, що дитини треба позбутися. Пан Юрій іще на початку стосунків Насті усе чітко пояснив. Та й він їй не потрібен. Тут усе зрозуміло: секс і гроші.

Як же тепер лячно – це ж операція. А якщо потім не завагітніє? І нема з ким порадитись. Настя була зовсім розгублена, навіть не розгублена, а розчавлена. Чомусь їй завжди здавалося, що з нею такого ніколи не станеться, от просто не може бути. За декілька днів Юрій призначив побачення, тоді перелякана дівчина все йому і виклала. Той не переймався:

– Не хвилюйся, мала! Усе зробимо за вищим розрядом.

Уранці Настя прокинулась у готельному номері, все було як завжди: обслуговування, сніданок. От тільки відвезли її не додому, а в лікарню. Спочатку Настя думала, що її лише обстежать і призначать дату, а як виявилось, робитимуть аборт уже.

Настя плакала та просилася:

– Дайте хоч декілька днів.

Почала пручатись, лаятись, спробувала втекти. Водій дивився співчутливо, але не допомагав. Охоронець же міцно схопив її за лікоть та злісно прошипів в обличчя:

– Жити хочеш, стерво?

Лікарі взагалі не звертали уваги на її плач та поведінку. Добре заплатили, тож вони все зроблять, як має бути. Привезли Настю додому. Водій у квартиру не заходив, зайшов лише охоронець, кинув Настю на тахту, на стіл поклав гроші і сказав:

– Дякуй, що жива залишилась, тому тримай язик за зубами і не патякай, бо все ще може повернутись по-іншому! – У дверях озирнувся і вже іншим тоном мовив: – І звідки ж ви, такі дурепи, беретесь?

Більше Настя не бачила ні його, ні водія, ні пана Юрія. До речі, чоловік навіть не зателефонував. Він узагалі не почувався винним, адже за все заплатив. Вона в нього не перша й не остання. Таких симпатюль багато, і вони повинні добре розуміти, де їхнє місце в таких стосунках. І не плутати свої мрії та думки з реаліями життя. У Юрія тепер нова симпатюля, нові враження та пригоди. Він багата та впливова людина і має на це право, бо ж заробив і за все сплачує. Всю ніч Настя не спала. А зранку зателефонували з роботи, повідомили, що повернулася з декрету майстриня, то Настя вільна. Напарниця недарма попереджала, що можна втратити все й одразу. Тож дівчина себе заспокоювала: вона молода, гарна, здорова, а тепер уже й… досвідчена. У неї попереду ціле життя, все в неї буде по-іншому.

Декілька днів лежала, краще не ставало, тож викликала таксі й поїхала в лікарню. Ускладнення, сильна кровотеча. Поклали до лікарні, а потім удома доліковувалась. Настя старанно лікувалася, виконувала всі настанови лікаря: вона хоче в майбутньому сім’ю, дітей. Гроші закінчились, та почувалася Настя вже краще. Треба шукати нову роботу. Вона згодна працювати і у скромній перукарні. Досить з неї лицемірства, улесливості, підлабузництва, приниження. Йшла вулицею і задоволено мружилась: нічого не болить, сонечко сяє, все добре, а буде ще краще! Аж раптом почула: «Он де ти, шльондро! А я знав, що тебе зустріну! Смердюча крадійко! Зараз ти за все отримаєш!». Настя ще й слова не сказала, як власник привокзального кафе міцно схопив її за руку, заштовхав у найближчий під’їзд і сильно вдарив в обличчя. Другий удар був ногою в живіт. Дівчина відразу знепритомніла, отямилась уже в лікарні. Одразу попросила медсестру зателефонувати батькам.

Вони примчали наступного дня. На Настю було страшно дивитися: тіло – суцільний синець, а на душі… ще гірше. Зробили декілька операцій, вийшла з лікарні на милицях. Лікарі казали, що пощастило. Якби в під’їзд не вийшла жінка зі своєї квартири і не побачила Настю, то невідомо, чим би все закінчилось. У лікарню приходив і слідчий, але дівчина сказала, що не бачила нападника, відразу знепритомніла, то розповідати їй нічого. Батькам же відразу в усьому зізналася. Несила тримати це в собі. Вона винна, то й спокутує. Щоправда, про Павла та Юрія розповіла лише матері і просила нічого батькові не казати.

Настя хотіла їхати в село разом із батьками, та ж їй треба ще так багато лікуватись, а які ліки та лікарі в селі? Спочатку Настю доглядала мати, а потім Олю перевели до міської школи і вона почала допомагати сестрі.

Оля встигала все: гарно вчилася, гляділа сестру, ще й квітник розбила під вікнами. Настя все думала, де і як підзаробити, бо гроші танули, як сніг на сонці. Занесла в ломбард золоті прикраси, за пів ціни продала норкову шубку. І зрештою надумали вони з Олею розводити та продавати квіти. Але ж треба їх іще виростити, а потім – щоб купили. Сестричка підтримувала і казала:

– Усе буде добре, все буде гаразд, от ти ходиш уже без милиць. Нехай з ціпком, а ми ще походимо на лікувальну гімнастику, то ти в мене не лише без ціпка бігатимеш, а на танці підемо.

Настя сміялася, а ще їй було дуже соромно перед сестричкою. Вона все собі й тільки собі, а мала он як дбає про неї. Їй би погуляти, а вона з Настею до лікарні, в аптеку, на процедури… І соромно не тільки перед Олею, а й перед батьками, братами. Коли батьки їхали, у квартиру зайшла тільки мати. Батько залишився в автівці. Настя поцікавилася:

– Що, він не хоче мене бачити, не пробачив?

Тоді мати сказала, що батько не хоче її хвилювати. Вони завітали на вокзал, батько зайшов у кафе, віддав гроші власникові, а потім заїхав тому в пику. Мати бідкалась:

– Якби ж я знала. Він же мені казав, що лише гроші віддасть, а викотились на привокзальну площу. Добре, що люди розняли та поліції поблизу не було.

Настя заціпеніла. Ще бракувало, щоб батька скалічили.

Сім’я для неї готова на що завгодно, а от вона хотіла все лише для себе й одразу, думала лише про своє життя, про свій добробут та комфорт, крала гроші, спала з чоловіками, яких не кохала. Грішниця вона… Сама за все повинна відповідати. І що вона за людина, якщо свою молодість, своє життя ладна була віддати за гроші, коштовні цяцьки, імпортні ганчірки?.. І що тепер має?

Минали роки. Брати у війську. Оля закінчує школу та мріє вступити до університету. Хоче бути біологом. Настя ходить уже без ціпка. Ще трохи накульгує, та лікарі запевняють, що бігатиме, ще й танцюватиме. А танцювати все ж хочеться…

Дякуємо вам за передплату газети онлайн