ЖИТТЄВІ ІСТОРІЇ. ГАЗЕТА «ЖИТТЯ»
565Історія з життя
Їм дали декілька хвилин на прощання. Так і сказали: «Маєте дві хвилини. У нас іще багато роботи, тож ніколи чекати, поки ви тут милуватиметеся». Ніна відразу кинулася до чоловіка, припала до його грудей:
– Мар’янчику, як я житиму без тебе? Що робитиму з малими дітками?
Рясні сльози пропекли його сорочку, важким болем лягли на серце. Чоловік поглянув на піч, звідки переляканими очима на нього дивилися Катруся, Павлик і Михайлик. «Ніби ластів’ятка у гніздечку», – подумав сумно. Поклав руку на голову дружині, погладив, намагаючись заспокоїти її, як малу дитину:
– Маєш думати не про себе, а про них, тому тримайся. Не можна впадати в розпач. Я обов’язково повернуся. Чуєш? Там з’ясують, що я ні в чому не винен, і відпустять мене.
А сам розумів: якщо вже взяли, то скоро не випустять. Хіба мало таких випадків? Уже другий рік поневіряється тими буцегарнями його приятель. І за що? За те, що під час зборів правління колгоспу виступив проти, аби весь посівний матеріал пішов на хлібозаготівлю. Чоловікові приписали «контрреволюційну діяльність» і запроторили його до в’язниці. А навесні пшениці ледь вистачило, щоб засіяти половину потрібної площі, і голова колгоспу об’їздив усі сусідні господарства, слізно благаючи поділитися зерном, бо за невиконання плану покарання тепер уже чекало на нього. Це було ніби замкнуте коло, з якого не існувало виходу. Хоча ні, влада знайшла той вихід: щоб поповнити посівний фонд, у селян забирали останні рештки зерна, прирікаючи їх на голодну смерть. Але кого хвилювало те, що у країні з найродючішими землями від дистрофії помирали маленькі діти, що від виснаження масово хворіли дорослі й також передчасно покидали цей світ?
Мар’яна часто обурювали вбивчі дії радянської влади, яка ніби навмисно все робила, аби знищити український народ, але все оте лише в думках чи пошепки з дружиною обговорював, бо страх поплатитися волею, а то й життям переважав відвагу. Нічого доброго не вийшло з того, що його батько опирався колективізації. Відправили його до Сибіру, де й підірвав він своє здоров’я, заготовляючи ліс. Змушували батька працювати понад силу, а годували так, що непритомнів від голоду. В неповних сорок років він попрощався із життям. Мар’ян пам’ятає, як гірко плакала ненька, отримавши від нього першого й останнього листа майже за два роки після того, як батька вивели з хати, зв’язавши йому мотузкою руки за спиною.
– Аби нічого дурного на думку не спало, – так пояснив один із міліціонерів, які прийшли по батька.
І ось тепер сумна історія знову повторилася. Уже його, Мар’яна, оголошено ворогом народу, зрадником батьківщини, і, мабуть, на нього чекає ще страшніше, ніж на батька, покарання.
– Твоє щастя, що закінчилася війна, бо розстріляли б тебе на місці, – не шкодуючи ні діток, ні приголомшеної бідою дружини, сердито вичитує його червонопогонний начальничок.
Ніна із жахом дивиться на пихаті обличчя стражів порядку, боїться зайвим словом і навіть жестом їх розгнівати. Тільки ще міцніше тулиться до чоловіка, прагнучи востаннє відчути його тепло і поділитися з ним своїм, щоб зігрівало воно Мар’яна в тій невідомій, важкій і небезпечній дорозі.
– Усе, досить! Розпустили тут нюні, – нетерпляче кидає один із міліціянтів і відриває Мар’яна від Ніни.
Жінка кинулася услід за чоловіком, але її грубо відштовхнули назад, у кімнату:
– Геть!
– Мар’янчику! – розпачливий зойк полинув за ним, боляче проштрикнувши груди.
– Чекай на мене! Я обов’язково повернуся! Чуєш?! Хай би що сталося, я повернуся до вас!
Дорога до районного центру була довгою і важкою. Понад двадцять кілометрів розбитої та розгаслої після нещодавніх дощів ґрунтівки. Доправляли Мар’яна на судилище підводою, бо в перші післявоєнні роки автівка була нечуваною розкішшю. Лише вище керівництво могло дозволити собі користуватися тими комфортними засобами. Чоловік мав час обміркувати своє непросте становище. Мар’яна звинувачували у співпраці з німцями. Він справді працював залізничником під час окупації, але ж не із власної волі!
Мар’ян – машиніст, ця професія напрочуд важлива в обороні. Тож такі працівники мали бронювання від мобілізації. Чоловік перевозив військову техніку, людей. Коли ж фашисти наблизилися до їхньої станції, отримав від керівництва місцевої підпільної організації завдання: залишитися поки що в тилу тилу, щоб виконувати їхні розпорядження. Не міг Мар’ян не погодитися, бо незадовго до війни став комуністом. Хоча зовсім того не прагнув, бо ніколи не забував про долю свого батька, яку сплюндрували комуністичні кати. Однак його далекий родич, який працював у райкомі партії, наполегливо радив Мар’янові:
– Якщо хочеш мати спокійне життя, то роби так, як я скажу. Про пригоду з батьком забудь. То минулося, а тобі потрібно думати про себе і про майбутнє своїх дітей. Ти ж, сподіваюся, розумієш, що для них, як для дітей «сина ворога народу», будуть зачинені всі дороги до вишів. І до нормальної роботи також, як і тобі. А в тебе за плечима – школа фабрично-заводського учнівства, підеш спочатку учнем на паровоз, потім помічником, а там і машиністом станеш. Знаєш, яка там зарплатня? На неї можна жити, а не виживати, як у селі. Але на такій відповідальній роботі мають працювати лише ті, кому довіряє партія. А кому вона довіряє? Правильно! Своїм!
Тоді у членстві кпрс був дефіцит саме робітників і селян, тому проблем з отриманням пропуску в комуністичний рай не виникло. Навіть батька зрікатися не довелося, що практикували в таких випадках.
Мар’ян слухав і розумів, що його родич має рацію. Так, у чомусь він зраджує рідну людину, бо ж має намір долучитися до тих, хто її вбив, але й справді, що мав удіяти? Протестами не нагодувати діток, яких на той час Мар’ян мав уже двійко.
Усе складалося доволі непогано. От тільки сім’ю перевезти в місто поки що не вдавалося, бо з малолітніми дітьми на квартиру не дуже квапилися брати. Тож родина чекала на службове житло. Аж тут раптом ця клята війна розпочалася. З Мар’яном сконтактували ті, хто мав усіляко шкодити ворогові в окупації.
– Виходиш на роботу, як того вимагають окупанти. Нам потрібен транспорт, щоб мати змогу передавати в партизанський загін зброю, їжу, одяг, ліки, – такою була настанова керівництва.
Мар’ян призупиняв потяг у лісі, через який пролягала залізнична колія, і скидав запаковані речі, а інколи зупинявся взагалі, якщо це був надзвичайно цінний вантаж або ж потрібно було забрати поранених. Не лише ризикував власним життям, а й наражав на небезпеку рідних, яких фашисти могли б розстріляти як співучасників злочину проти фатерлянду.
Коли радянська армія звільнила їхній район від загарбників, Мар’яна мобілізували до війська. Запитань до нього не виникло, бо зв’язковий, з яким чоловік працював, підтвердив його участь у підпільній роботі.
Мар’ян зустрів закінчення війни у Франції. Повернувся додому, знову влаштувався на роботу в депо. У сім’ї народилася донечка Катруся. От-от дружина з дітьми мала переїхати до Мар’яна в місто, аби не доводилося йому щоразу долати шлях додому і назад. Хоча і зміг уже чоловік придбати велосипед, але чим він допоможе в люту зиму чи у дощові осінні дні?
Життя потроху налагоджувалося. Аж одного разу той самий родич викликав Мар’яна на розмову. Чоловік помітив насторожене занепокоєння в погляді родича.
– У тебе є якісь документи, які підтверджують, що ти виконував розпорядження підпільників, а не із власної волі пішов на службу до німців? – розпочав той одразу з найважливішого запитання.
Мар’ян був спантеличений:
– Які? Ніхто мені на руки нічого не видавав. Можливо, щось зберігалося в райкомі?
Родич розчаровано зітхнув:
– Отже, ніяких. Тоді чекай на неприємності.
Це було м’яко сказано, бо вже наступного дня для Мар’яна почалося те, що поступово перетворилося на справжнє пекло. Чоловіка без попередження відсторонили від роботи. На запитання про причину його звільнення начальник зміни тицьнув вказівним пальцем уверх:
– Вказівка звідти! Щось непевне за тобою числиться.
Мар’ян їхав додому, не знаючи, як пояснити дружині, чому повернувся завчасно. Навіщо їй зайві хвилювання (вчора він дізнався, що Ніна знову при надії)? А раптом це випадковість і наступна поїздка відбудеться за планом? Але ота кнопочка в серці, яка відповідає за тривогу, сигналізувала: «Ні! То лише перший дзвіночок, готуйся до значно більших проблем».
Однак про арешт Мар’ян не думав. Сподівався, що викличуть його дати пояснення в райком чи навіть у міліцію, але щоб одразу кайданки на руки… Ніби він якийсь небезпечний злочинець! Хіба Мар’ян мав намір тікати чи десь переховуватися? Залишався вдома, порався в господарстві. Тепер, сидячи на підводі, яка везла його в невідомість, чоловік радів (хоча було це й не зовсім доречно в його становищі), що за час вимушеної відпустки підлатав паркан, перекрив новими сніпками клуню, поправив дах на хаті й заготовив дровець на якийсь місяць-два. Роботою намагався пригасити тривогу в душі, але відчував, що треба готуватися до довгої розлуки з рідними. Намагався переконати себе, що все буде добре, однак надія за кожним кілометром шляху меншала, а інколи й зовсім залишала його. «Якщо ці круки вже вчепляться в когось, то не випустять зі своїх пазурів», – міркував, краєм ока спостерігаючи за своїми конвоїрами. Ті сиділи з обох боків від Мар’яна, притискали його своїми ситими тілами, неначе й справді боялися, що він вирветься і втече від них. Куди? У чисте поле, з кайданками на руках?
Одразу розстріляють, а на нього ж чекають дружина і дітки. Нехай за роки, а він таки має до них повернутися. І щоб якось підтримати себе, набратися мужності й терпіння, Мар’ян починає уявляти своє повернення. Шкода, що він не бачитиме, як будуть рости, дорослішати його сини і донечка, що він не візьме на руки новонароджене маля, але вони обов’язково знову будуть разом. І той день, коли він переступить поріг рідної домівки, стане для Мар’яна та його сім’ї найщасливішим!
«Аби тільки всі залишилися живими, аби дружина змогла вистояти у двобої з труднощами», – міркує чоловік, бо його Ніночка неймовірно тендітна, не має тієї сили, яка потрібна в сільському житті. Вона гарна куховарка, вміє дати лад у хаті, і дітки в Ніни завжди доглянуті, чистенькі, а от вергати важкі мішки і виконувати іншу роботу, яку жінки в селі тягнуть нарівні з чоловіками, – то не для неї. Мар’ян з ніжністю згадує маленькі, але невтомні руки коханої, завдяки яким їхня скромна хатина подібна до віночка. Ніна дуже любила вишивати. Тими вишивками були прикрашені і фіранки з дешевої тканини, і простирадла на ліжку, і одяг дітей. Мар’янові Ніна також вишила комірець на сорочці, от тільки носив він її здебільшого вдома, хоча й мала вона святковий вигляд. Одягнув одного разу на партійні збори, то парторг, покосившись на той чудовий український орнамент, вичитав йому:
– Навіщо це одягати? Ти на що натякаєш? У нас єдина нація – радянський народ, а ти хочеш цим відокремитися?
Спочатку Мар’ян не повірив власним вухам: невже цей чоловік серйозно говорить? Але, побачивши в очах партійця роздратування і навіть злість, усвідомив, що той не жартує. Страх чимось розгнівити вище керівництво та позбутися вигідної посади доводив людей до абсурду: вже й народна вишивка комусь здавалася ознакою націоналізму, за яку в той час активно переслідувала радянська влада. Сьогодні Мар’янові ще раз довелося переконатися, що для слуг цієї влади немає нічого святого. Один із тих, хто проводив обшук у його хатині, зневажливо подивився на Нінині вишивки:
– Не на те, що треба, витрачаєш час! Мабуть, на полі чи на фермі так не стараєшся?
Ніна змовчала, не виправдовувалася. Ледь стримала себе, коли той після обшуку демонстративно витер руки вишитим рушником. Що шукали – не казали, бо, мабуть, і самі не знали.
Важко було на душі в Мар’яна. Що на нього чекає? Чув він про тортури у в’язницях, про жахливі умови, в яких перебувають засуджені. Варто сказати, що пекло для них починалося вже з дороги до місць позбавлення волі. Не лише його татка поглинула ненажерлива пащека радянських катівень. І в сусідській сім’ї батьки втратили сина. Зовсім молоденький, дев’ятнадцять років йому лише минуло. Це трапилося страшного 1933 року. Приніс хлопець із току, де працював, жменьку зерен пшениці. Вдома батьки опухли від голоду. Працівникам току в обід давали хоча б скупеньку юшку й окраєць хліба, а тим, хто не міг через безсилля трудитися, не давали жодної крихти. Навіщо витрачатися на потенційних мерців? Тиміш, який не міг дивитися на страждання неньки і батька, сховав у рукаві маленьку торбинку, наповнену зерном. Засудили хлопця на десять років! Звинуватили в розкраданні соціалістичного майна.
Батькам судилося вижити: старша донька, яка жила в місті, зуміла підтримати їх, а от про сина вони досі не знають правди. Хтось ніби повідав батькам, що захворів їхній Тиміш іще дорогою до табору, де мав відбувати покарання, і помер. Яка хвороба? Де похований? І чи похований узагалі? А може, викинули їхнього сина на насип з товарняка, в якому, ніби скотину, перевозили ув’язнених? Таке часто траплялося тоді. Нічого невідомо. Крає серця стареньким біль за втраченим сином, звинувачують батьки себе в його загибелі. А хіба вони винні? Мар’ян знає справжніх винуватців. Ось вони, поруч із ним, сидять, як хижі птиці, готові будь-якої миті розтерзати свою здобич.
Мар’янова пам’ять підшукує ще з десяток знайомих, які також стали жертвами зажерливого владного чудовиська. А він же думав, що, ставши до нього на службу, врятується від цього. Наївний дурень.
Чоловік повернеться в рідне село аж за вісім років. Мар’ян не очікував, що розлука буде такою довгою. Коли залишав рідні околиці, думав, що мине максимум два-три роки. Сподівався навіть на ще менше, адже провини за собою не відчував. «Хіба ж там не люди? – міркував. – Вислухають. Повірять». А виявилося, що там і справді не люди. Мабуть, у тих місцях, куди його запроторили, ті, хто мав душу, серце, працювати не могли. Бити почали Мар’яна ще в кабінеті слідчого районного відділка.
– Розповідай, мерзото! – кричав худорлявий, але, як на диво, з міцними кулаками чоловічок. – Скількох наших продав фашистам?
Жодних пояснень не слухав. Найімовірніше, мав виконати план із розкриття злочинів, і Мар’ян особисто його не цікавив. За декілька днів він опинився в обласній буцегарні, ще за місяць чоловікові оголосили вирок: «десять років позбавлення волі». До того ж не забули нагадати Мар’янові і про «націоналістичні закиди» у вигляді вишитої сорочки. Чи не вона стала тією зачіпкою, яка спричинила прискіпливу увагу до нього? Дивом не постраждала дружина як авторка тих «провокаційних» творінь. Може, над дітьми зглянулися? Або ж план виконали?
Мар’ян не любив розповідати про змарновані спочатку у в’язниці, а потім у таборі суворого режиму роки. Якби міг, то й не згадував би про ті жахіття навіть подумки. Але ж ні, не полишало пережите пам’ять. Приходили у сни тюремні камери зі слизькими стінами, ввижалися пацюки, які однієї ночі обгризли обличчя його співкамерника після того, як той помер уночі від побоїв. Мар’ян тоді прокинувся від обережного руху на своєму тілі. Одразу здогадався, що це «гості». Насторожило, що Арсеній не реагує на тих нахаб. Виявилося, що чоловік уже й застиг. А його обличчя – жахлива рана. Морозом обсипає Мар’яна, коли він згадує про це. Та хіба тільки про це? І як роздягнутий стояв у лютий мороз на плацу, бо п’яному катюзі захотілося потішитися приниженням «ворогів народу», і як йому калічили руки, заганяючи голки під нігті (а ви думали, що лише фашисти на таке здатні?), і як у вузенькій залізній клітці, де навіть рукою не можна поворухнути, тримали по кільканадцять годин, спрямовуючи на поголену голову краплі води, які ритмічно падали. Дехто від цього непритомнів, а якщо катування затягувалося, то й втрачав здоровий глузд. Мар’ян навіть дивується, як зміг оті нелюдські випробовування здолати. Не раз пошкодував, що з’явився на цей світ. Благав померлу неньку, щоб забрала його до себе.
Після трьох років суцільної каторги настало хоча й незначне, але все-таки полегшення. Потрапив Мар’ян на будівництво Ангарська, міста в Іркутській області. Його згодом назвуть містом перемоги, бо засноване воно було у травні 1945 року. Сьогодні мало хто знає, що багато чого там побудували руки в’язнів. Чимало з них поклало там не тільки здоров’я, а й життя. Мар’янові знову-таки «поталанило». Його і ще кількох засуджених поселили в барак, неподалік від якого була розташована їдальня для цивільних робітників. Гарний на вроду Мар’ян, якої не втратив, незважаючи на знущання, приглянувся Ірині, яка працювала там завідувачкою. Її чоловік загинув два роки тому.
– Пішов на риболовлю. Крига була вже тонкою, однак чоловік знехтував цим. Люди бачили, як він провалився, але поки шукали, чим витягнути чоловіка, поки діставалися до нього, бідолаху затягнуло течією під лід дуже далеко, – розповіла жінка.
Вона й почала підгодовувати Мар’яна, бо він геть захляв від недоїдань. А потім… Він же молодий, а життя минає. Можливо, завтра ти його втратиш у таких нелюдських умовах, а можливо, того «завтра», так трапиться, й не буде. За смачні харчі, випивку та гроші таких, як Мар’ян (уже не зовсім в’язнів, а поселенців), інколи відпускали на побачення, якщо до них приїжджала дружина чи хтось із рідних. Хіба могла його Ніна приїхати? Це ж така далечінь. Залишити на чужих людей чотирьох діток (у них народилася ще одна донечка) було б безвідповідально. Раптом вони захворіють, а Ніна не зможе швидко повернутися: більше як тиждень займала дорога лише в одному напрямку. Отже, відпрошувався Мар’ян до своєї рятівниці, за що та щедро платила охоронцям. Тривало так понад рік, аж поки Ірина не повідомила йому про свою вагітність.
– Народжуватиму! – сказала жінка, коли Мар’ян, відчуваючи свою провину, несміливо заговорив про аборт. – Поїдеш після звільнення додому – ну, що ж, сама підніму дитя. Знаю, що буде нелегко, зате ця дитина від коханого чоловіка. І це для мене найважливіше.
Незадовго до цього Мар’ян надіслав рідним листа:
«Мої рідненькі! Маю обнадійливу новину. Мені повідомили, що в мене є шанс вийти на волю достроково. Я вірю, що наш найкращий день дедалі ближче. Чекайте на мене».
І ось на тобі – ця невчасна вагітність Ірини. Бачив з вигляду жінки, що марно її переконувати позбутися наслідків їхнього тюремного роману, як інколи іронізували обоє.
– Іро, ти ж знаєш, там у мене четверо, – спробував усе-таки достукатися до розсудливості жінки Мар’ян.
– А в мене буде один чи одна, – усміхнулася сумно Ірина. – Мар’яне, заспокойся, я не триматиму тебе. Зрештою, це мій, мабуть, останній шанс стати матір’ю. Мені незабаром виповниться тридцять вісім, уже й так запізно.
– А чому раніше не народила? – поцікавився він.
– Два викидні було. Я й тепер боюся, аби знову так не сталося, але лікар сказав, що поки такої загрози немає.
«Уже встигла й до лікаря сходити, отже, таки народжуватиме, – остаточно переконався Мар’ян. – Ну, що ж, якось воно буде».
Ірина народила хлопчика. Назвали його Олегом. Щоразу відвідуючи свою неофіційну сім’ю, Мар’ян прикипав серцем до сина. Коли дочекався звільнення, хлопчикові минуло пів року. Він уже добре знав свого татка, простягав до нього ручки, усміхався, горнувся, коли опинявся в нього на руках.
Десь там, далеко в Україні, на нього чекали дружина і діти. Найменшу він бачив тільки на невиразній світлині, яку отримав рік тому. Яка його дитина насправді? Чи стане він для неї таким рідним, як для Олежика? А вона для нього?
«Мої любі! Я мушу трохи затриматися, щоб заробити грошей. Не хочу їхати до вас із порожніми руками, а ще потрібно підлікуватися. Поболює серце, а тут непогані лікарі», – полетіло сповіщення в село до родини, згадки про яку вкривалися журливим туманом.
Про серце Мар’ян не обманював: воно справді боліло від тих думок, сумнівів і докорів сумління, які тиснули на нього важким тягарем та змушували його відкладати поїздку.
(Далі буде)
Якщо ви знайшли помилку в тексті, виділіть її мишкою і натисніть Ctrl + Enter
1151
