МИХАЙЛИНА

ГАЗЕТА «ЖИТТЯ. ІСТОРІЇ»

Валерія СТЕПОВА

24 квітня 16:38

1183

Джерело: Газета «Життя. Історії»

Життєві історії

ЧИТАЙТЕ 20 АВТОРСЬКИХ ЕКСКЛЮЗИВНИХ ІСТОРІЙ

У хаті Зінчуків радість! Після чотирьох років заробітків на далекій Півночі нарешті завітав у гості син. Раніше не приїжджав, бо хотів обжитися на новому місці й заробити стільки грошви, щоб у рідному селі з’явитися при повному параді: у найдорожчому одязі, з новеньким «москвичем» (тоді це придбання вважали верхівкою добробуту), з купою подарунків для найближчої рідні та, звичайно, з пачкою червінців у шкіряному гаманці. Все те: і вишуканий костюм заграничного (польського!) пошиву, і блискуча, кольору гнилої вишні автівка, і шкіряний, а не з якоїсь дешевої клейонки, гаманець – усе воно свідчило про те, що Михайло досяг у свої двадцять шість років тієї вершини, на яку його односельцям, зокрема і ровесникам, які залишилися вдома, а не поїхали за довгим карбованцем, підніматися потрібно довго й нудно, і то без гарантії, що їм пощастить під час того сходження.

Ніде правди діти: в українських селах люди працювали важко, а платню отримували мізерну, якої вистачало лише на базові потреби. Навіть мотоцикл не всім був по кишені, не говорячи про легковик.

Сім’я Зінчуків належала до середняків. Тримали господарство, мати працювала в ланці, батько – водієм, отож мали на столі і хліб, і до хліба, але не розкошували, бо підростало троє діток, які потребували чималих затрат. Михайло – найстарший, а ще були Світлана й Віра – близнята, молодші за нього на чотири роки. Після армії хлопець вирішив їхати на заробітки у Воркуту. Обрав це місто невипадково: служив з хлопцем із тих країв, який розповідав про солідні заробітки на місцевих шахтах.

– Не хочу тут гарувати за копійки, – заявив батькам, які спочатку відмовляли сина від далекої поїздки. – Спробую, а якщо щось піде не так, повернуся додому.

Не повернувся, хоча спочатку таке бажання виникало не один раз. Праця на шахті була і важкою, і небезпечною, але вже перші гроші, які отримав за неї, майже утричі перевищували місячну зарплатню батька. Про ризики для здоров’я і життя якось не думалося – в уяві маячила омріяна автівка та інші обіцяні блага: квартира в місті, «сєверні» надбавки, пільговий стаж для тих, хто працює на Півночі. Були й інші причини, які змушували терпіти всі ті складнощі, але про те Михайло волів поки що ні з ким не ділитися.

Запала в його серце дівчина, однокласниця його сестер. Звернув на неї увагу, коли прийшов у відпустку після року служби. Вона частенько приходила до дівчат то по книгу, то ще чогось. Йому було дев’ятнадцять з половиною, їй добігало шістнадцять. Ніяких серйозних стосунків – так собі, жарти невинні, погляди багатозначні. В останній день відпустки перейняв Тамару біля хвіртки, коли поверталася додому.

– Дочекаєшся мене з армії?

Почервоніла, як півонія, опустила очі долу.

– Не знаю…

Михайло враз уявив себе поряд з дівчиною. Невисокий, щупленький, з дрібненьким личком та ніби вилиняним на сонці русявим чубчиком. Тамара ж справжня красуня! Тільки очі чого варті – сині, як квіти льону, – так і ваблять до себе. Про інше й казати нічого – все до ладу. Хлопець зійшов з дороги. Справді, розмріявся… Дівчина не лише гарна, вона – донька їхнього голови колгоспу, а це грає не останню роль у таких справах, хай що б там говорили про соціальну рівність.

Однак за місяць Михайло отримав від Тамари листа. За стриманими рядками проступала щира увага до нього, до його армійського життя. Так йому принаймні здавалося тоді. Він відписав одразу ж. Потім з нетерпінням очікував кожного листа від дівчини. Незадовго до його повернення листування обірвалося. Михайло грішив на пошту, на недбалість листонош, аж поки одна із сестер написала йому про те, що Тамара почала зустрічатися з їхнім учителем музики.

– Там такий скандал розгорівся! Тамарин батько пригрозив Орестові Дмитровичу в’язницею за розбещення неповнолітньої. Отож той мусив розрахуватися і разом з дружиною тікати якнайшвидше із села. А Тамара нібито пігулок снодійних напилася, бо не хотіла жити без нього. Але обійшлося: відвезли в лікарню, промили шлунок, щоправда, школи поки що не відвідує. Ходять чутки, що там була проблема не лише у шлунку.

Михайлові неприємні новини завдали чималого болю. Дівчина дуже подобалася йому, і він надіявся, що за якийсь рік після служби, коли він заробить грошей на достойне весілля, вони таки одружаться. То нічого, що вона головина донька, він працюватиме так, що заслужить повагу її батька, до того ж в армії освоїв професію водія, а вони в колгоспі займають не останнє місце.

Повернення додому було затьмарене нездійсненними надіями. Протягом першого тижня Михайло навіть на люди не поспішав виходити.

– Ти хоча б до клубу на танці сходив, – радила мати. – Може б, до якої дівчини приглянувся, а то сидиш тут з нами, старими.

– Ви так кажете, ніби вам вже до сотні добігає, – віджартувався. – Хіба то старість, коли трохи за сорок?

Матері Михайла насправді ледве минуло сорок три роки, але, змучена важкою сільською роботою, вигляд вона мала набагато старшої. Те саме можна було сказати і про батька, на декілька років старшого за неї. Юнак знову згадав про Тамару. Подумав: «Була б вона моєю дружиною, я б не дозволив їй змарнувати свою вроду на важкій роботі. Беріг би її, як тендітну квітку». Зітхнув мимоволі.

– Михайлику, що гризе тебе? Бачу, цілими днями ходиш засмучений, – поцікавилася мати.

– То він за Тамаркою сохне, – не втримала язика Віра, яка знала про листування між братом і подругою, адже сама давала тій адресу.

Мати здивовано підняла брови.

– Це ти про головишину доньку?

– А про кого ж іще? В селі тільки дві Тамари – вона й баба Глущиха, отож не про бабу мова, – розсміялася Віра.

– Сину, не смій навіть дивитися в той бік! – застерегла мати Михайла. – Підбирати після когось залишки – себе не поважати!

Михайлові гордості не позичати, але й серцю не накажеш. Хоч би що робив, прислухався, чи почує голос дівчини, яка, надіявся, якось та загляне до його сестер. Однак Тамара не йшла, і він вже сам почав шукати зустрічі з нею. Навіть на танці пішов, де, гадав, побачить її. Не судилося, бо, як дізнався від Віри, батьки пильнували тепер доньку, яка втратила їхню довіру. Щоб знову, бува, не згрішила.

– Нікуди самої не відпускають, за кожним кроком пантрують. Сказали, щоб готувалася до вступних іспитів, а не про дурниці думала, – пояснила сестра.

Михайлові дівчина не йшла з голови. Згадував ті нечасті зустрічі під час відпустки, крадькома перечитував збережені листи, отримані від неї, і бажання побачити Тамару лише міцніло. А те, що сталося з нею, вважав прикрою помилкою, яку вона вчинила через недосвідчену молодість. «Варто було б пику набити тому Орестові Дмитровичу, щоб не зваблював невинних дівчат, але ж втік падлюка якнайдалі із села», – міркував, повністю перекладаючи вину на спокусника.

Втративши надію побачити дівчину випадково, юнак наважився піти до неї додому. «Не проженуть же мене її батьки, якщо прийду не потайки, а відкрито. А можливо, навіть зрадіють, коли повідомлю, що маю стосовно їхньої доньки серйозні наміри, незважаючи на ту прикру історію з учителем», – гадав, збираючись у гості.

Іван Пилипович і Галина Гнатівна зустріли Михайла насторожено. В дім не запросили. Розчарований таким холодним прийомом, хлопець нерішуче запитав:

– А Тамара вдома? Я хотів би поговорити з нею.

Галина Гнатівна виступила наперед, взявши ініціативу у свої руки.

– Їй не до пустих балачок – до іспитів готується!

І щоб у нього не залишалося жодних ілюзій, твердо заявила:

– Я здогадуюся, Михайле, що привело тебе до нас, але краще забудь сюди дорогу і шукай собі пару деінде. Ти хлопець непоганий, однак Тамарі потрібно здобувати вищу освіту, а не витрачати час на зустрічання-любування.

Михайлові здалося, що на нього вилили величезне цебро крижаної води. Зрозумів: йому відкрито вказали на двері. Хоча ні, на хвіртку, бо до дверей його, непрестижного кавалера, навіть не допустили.

Йшов додому з відчуттям пекучої гіркоти на душі. «Авжеж, я не гідний їхньої доньки, бо не маю ні статусу потрібного, ні багатства. А я, дурень, ще й розраховував на вдячність за те, що не зважив на Тамарину неславу і прийшов її сватати», – картав себе всю дорогу.

– Ти де був? – запитала мати стривожено, помітивши пригнічення на синовому обличчі.

Він не хотів розповідати про своє приниження, тому відбувся коротким:

– Пройшовся трохи селом.

Одразу ж пішов спати і вже не чув, як сестри довірливо ділилися з матір’ю припущенням:

– Він, найімовірніше, до Тамари ходив. Бачили ж, як наряджався, навіть одеколоном побризкався. Мабуть, нічим приємним для нього ті відвідини не закінчилися.

Наступного ж дня Михайло остаточно вирішив:

– Їду на шахту у Воркуту!

Мати відговорювала:

– Навіщо воно тобі? Там морози люті, робота небезпечна. Підеш водієм у колгосп – заробітки невеликі, але щось привезти-відвезти собі чи комусь буде змога, от і матимеш зайву копійку.

– Отож-бо й воно: копійку, а ще постійний страх спійматися на гарячому, – втрутився батько, який на власній шкурі відчув усі «переваги» професії колгоспного водія. – Вирішив – нехай їде, може, й справді, по-людському заживе.

І ось минуло трохи більше ніж чотири роки, а син уже придбав власну автівку. Змужнілий, у дорогому одязі, з блискучим годинником марки «Слава» на руці – справжній багач!

Мати не знала, де посадити Михайла, як догодити йому.

– Спробуй холодчику! А ковбаска, поглянь, як гарно підрум’янилася! Спеціально дотримували кабанчика до твого приїзду.

Михайло вминав смачні наїдки за обидві щоки, але не забував похвалитися тим, що у воркутинських магазинах всього вдосталь.

– Нам навіть серед зими постачають апельсини, мандарини, не кажучи вже про різні ковбаси, рибу чи солодощі.

Кілька коробок з дефіцитними у селі шоколадними цукерками він привіз додому, щоб і рідні могли ними посмакувати.

Мати дивувалася:

– Чому ж нам таких не привозять? Тільки карамельки та хіба що «шкільну», «прем’єру» чи «незабудку», але в них того шоколаду й близько нема. Хіба ж сільські люди не заслужили на таку смакоту?

Михайло поблажливо посміхнувся.

– А чи багато ви накупите таких цукерок на свою зарплатню? Тому й не возять, що не по кишені вони вам.

– Привозять і до нас, але небагато, і продають з-під прилавка обраним: головисі, агрономці, бухгалтерці та своїм родичам, – втрутилася Світлана, яка після одруження жила з чоловіком у його батьків.

– А в нас немає різниці, ким ти працюєш, – з гордістю промовив Михайло. – Якщо зміг заробити гроші, то маєш повне право купити все, що хочеш.

Наївний хлопець не задумувався над тим, що за свої відносні блага він платить надто високу ціну: це і передчасна втрата здоров’я, і постійний ризик загинути в забої, де не завжди дотримані правила безпеки через економію коштів. Та й лукавив він трохи, говорячи про ту «рівність», адже не зовсім був сліпим, щоб не бачити, у яких умовах живуть прості робітники і той самий директор шахти й інженери, але почуття гідності не дозволяло йому зізнатися у своїй меншовартості. І от що дивно: у всьому воно, те почуття, проявлялося у Михайла, а от коли справа стосувалася Тамари, воно десь зникало. Зовсім! Ніби друга людина з’являлася перед вами. Невже кохання здатне вбивати його?

Про дівчину Михайло згадував щоденно. Там, на далекій Півночі, думки про неї змушували його терпіти незвичну холоднечу та надважку працю. Мріялося: от приїде він власною автівкою, одягнутий «з голочки», зайде в магазин і, не рахуючи, кине на стійку кілька купюр: «Пару пляшок коньяку і найдорожчої ковбаси…» Далі фантазія Михайла давала збій, бо, як пам’ятав, асортимент у їхній кооперації не славився різноманітністю, однак уже сам факт помпезної появи перед натовпом покупців, серед яких обов’язково знайдуться ті, хто рознесе селом новину про «сєверяніна», тішив його парубоцьке самолюбство. Чутки мають дійти до батьків Тамари й до неї самої. Нехай пожалкують, що втратили такого зятя! Звичайно, ще краще було б, якби хтось з них виявився присутнім у зоряний для нього, Михайла, час. Найбільше хотілося б бачити оті сині, як розквітлий льон на полі, очі Тамари, які часто снилися йому під супровід тоскного виття затяжних хуртовин.

А доля тим часом готувала хлопцеві несподіванку. Приємну чи ні – життя покаже.

За вечерею заговорили про Михайлових однокласників.

– Неодруженими залишилось троє: Толик Роженко, Олег Кирпа і ти, – підрахувала Віра. – Тож пора тобі шукати пару, бо в старі парубки зарахують. Чи, може, Тамарка з голови не йде? Тоді даремно…

Й осіклася, спостерігши застережливий погляд матері.

– Вона що, заміж вийшла? – запитав Михайло, намагаючись вдати байдужість, хоча серце болісно захвилювалося.

Тут уже мати не втрималася:

– Ага, заміж! Розбіглися сватачі. Кому потрібна така… Геть пустилася берега, безсоромна…

Щось несміливе, обнадійливе зажевріло на самому денці Михайлової душі – якесь відчуття майже неймовірної удачі. Якщо «сватачі розбіглися», то, можливо, у нього з’явиться шанс стати для Тамари тим, про що міг лише мріяти?

Мати, неначе прочитавши думки Михайла, вирішила протверезити його:

– Цього разу її блуд таки не обійшовся без наслідків. Незабаром голова з головихою бавитимуть онука чи онучку.

Не втрималася від зловтішання:

– Авжеж, тобою вони знехтували, бо надіялись на більш гідного зятя, а той, «гідний», покористувався дівкою і накивав п’ятами, бо зрозумів, на кого натрапив. Отож мусила Тамара повертатися додому, адже через гульки так запустила навчання, що й з інституту за неуспішність відрахували. Це їм кара за гонор! – переможно підсумувала.

Ох, те серце! То мало не заридало від відчаю, то вже готове було заспівати від радості – й усі нюанси свого стану Михайлові доводилося ретельно приховувати на обличчі, щоб ненька передчасно не здогадалася про його наміри.

До Тамари він пішов того ж вечора. Щось підказувало йому, що цього разу її батьки будуть зговірливішими. А сама Тамара? Хіба він зовсім їй не подобався? Не даремно ж писала йому оті листи? Ну, сталося так у її житті – то що, у воду їй кидатися?

Голова з головихою й справді зустріли Михайла привітно. Тамара сиділа на ліжку, кутаючись, ніби від холоду, у велику квітчасту хустку, яка прикривала її плечі та приховувала те, що вже й не дуже ховалося.

Іван Пилипович, вислухавши Михайла, одразу взяв справу у свої руки.

– Ми купимо вам дім у райцентрі. Навіщо тобі мерзнути на тих півночах? І взагалі, робота на шахті – то постійна небезпека. Не дай Боже, покалічить тебе чи ще гірше щось трапиться. А тут ми вас усім забезпечимо, допоможемо стати на ноги. Будете жити і біди не знати!

Михайло не противився. Йому й самому не хотілося повертатися в похмуре місто, де коротеньким літом не дають спокою настирливі комарі, а взимку дошкуляє нестерпний холод та наганяють нудьгу постійні вітри й заметілі.

Хоч як протестувала мати проти його рішення, не відступив. Батько ж лише запитав:

– Добре все зважив? Дитина – то таке, вона ні в чому не винна, і батько їй також потрібен, а от щодо Тамари… Не вперше вона спіткнулася, то чи буде тобі вірною дружиною?

– Все буде добре, тату! – заспокоїв його Михайло. – Ну, довірилася вона, а хлопець виявився негідником. Всяке трапляється в житті людини.

Весілля вирішили не справляти. Нареченій уже не до весільних суконь та вінків. Та й навіщо давати зайвий привід для пліток? Розписалися в сільській раді й влаштували скромну вечірку для найближчих родичів. За місяць поїхали жити в районне містечко, де батьки Тамари придбали для молодят великий будинок. Хоча варто уточнити: оформили житло на Тамару.

– Ти, Михайле, не ображайся: мусимо бути обачними. Раптом не вживетеся, а ти потім матимеш претензії на будинок. Не хочемо, щоб наша донька постраждала. Але якщо у вас все складеться, то ти там будеш повноправним господарем, – пояснив тесть.

Справді, перші кілька років Михайло почувався таки господарем. Він узяв на себе усю роботу в господарстві. Добудував будівлі для утримання домашньої птиці, взявся розводити свиней, кролів, іншу живність. Дуже хотів виправдати довір’я батьків Тамари і її самої, намагаючись усе робити, щоби вона не пошкодувала, що вийшла за нього заміж. Коли народилася дитина, доглядав як за рідною, бо з першої миті, щойно взяв її на руки, пройнявся до неї батьківськими почуттями. Тамара… Спочатку була вдячна Михайлові за його піклування, за щире кохання. Можливо, коли погоджувалася на заміжжя, надіялася, що й вона зможе відповісти йому тим самим. Хтозна… Дійсність виявилася іншою.

Роздратування. Як Михайло їсть, п’є воду, листає газету, намагається пригорнути її чи поцілувати – майже кожен його жест дратував Тамару. І все тільки наростало. Жінка ледве ховала в очах зневагу, коли дивилася на чоловіка. Дійсно, чому мала поважати його? Хіба він домігся чогось значного у житті? Он в однієї подруги чоловік – директор хлібного заводу, в іншої – офіцер, майор, а Михайло – звичайний водій. І навіть не прагне чогось кращого! Те, що тримає на собі все домашнє господарство, значення не має. Навпаки, це його мінус, бо, схоже, оті свинячі «аромати» вже в’їлися в кожну його клітину. Навіть після того, як прийме ванну, вона їх відчуває. Так їй здається, тому гидливо відвертає голову на спробу чоловіка поцілувати її у хвилини інтиму. Вона, якби могла, і від тих стосунків відмовилася б, але ж молодий організм вимагає любощів. От якби на місці Михайла був Лідин Олег… Як же йому личить військова форма! І в уяві Тамари визрівають спокусливі картини, де вони разом – вона й Олег.

Народження спільної доньки не змінило Тамариного ставлення до Михайла. Навпаки, вона аж пінилася від гніву.

– Я не хотіла цієї дитини – мені вистачало однієї. Тобі забаглося – тепер доглядай її!

І Михайло готував каші, змінював пелюшки, заколисував уночі, щоб дитячий плач не будив дружини. Годив їй так, що знайомі чоловіки почали брати його на кпини.

– Михайле, ти скоро спідницю одягнеш! Чому дозволяєш так себе принижувати? Вона ж тебе геть не цінує. Сміється з тебе в очі й позаочі. Усім розповідає, як ти стараєшся виконати кожну її примху.

Михайло то віджартовувався, то відмовчувався, то давав зрозуміти порадникам, що сам розбереться у своїх сімейних справах. Навіть коли один з приятелів іронічно назвав його Михайлиною, не наважився поставити дружину на місце.

«Видумав таке… Михайлина… А якщо я кохаю свою Томочку так, що за найменшу її ласку готовий догоджати в усьому? Але, мабуть, їм цього не зрозуміти, – незадоволено розмірковував. – Не всім судилося відчувати таке кохання».

Згадалися йому знамениті поетичні рядки, які пам’ятав ще зі школи.

«Моє кохання, мабуть, подібне до кохання того поета. Шкода тільки, що я не вмію так гарно про нього розповісти…» – подумав сумно.

Тамара ж усе більше нахабніла. Не вдалося втілити в життя мрії про імпозантного офіцера, то вона закрутила роман з директором магазину, де працювала продавчинею. І хоча він одразу дав їй зрозуміти, що сім’ї не залишить, а з нею – це тільки приємна пригода, жінка надіялася, що таки зуміє переманити коханця на свій бік. Не посоромилася влаштувати перед Михайлом справжню істерику, коли він натякнув їй про чутки, які ходять містечком про її розваги.

– А що ти хотів?! – верещала, мов несамовита. – Хіба ти той чоловік, якого я гідна? Поглянь на себе в дзеркало! Кого там бачиш? Мені соромно йти поряд з тобою.

Михайло ніби й справді побачив себе і Тамару збоку. Вона – висока, струнка, рум’янощока, з очима, у яких синів цвіт льону, і він, що ніби аж поменшав з роками від щоденної важкої праці, з похилими плечима, на яких переніс не одну тонну збіжжя, з передчасно зістарілим обличчям, з ріденьким волоссям невизначеного кольору на голові.

– Тихіше, діти почують, – попросив, кивнувши головою в бік дитячої кімнати, звідки лунала музика.

– А мені байдуже! Хай чують. Думаєш, їм подобається мати такого батька?

Тамара кривила душею: вона знала, що діти Михайла любили. І це також її бісило. Доньки мали захоплюватися тільки нею! Вони ж тягнулися до батька, бо, мабуть, відчували його щирість. На щастя, не перейняли від матері зверхності до нього. Навіть Олеся, нерідна донька, цінувала його більше, ніж матір.

Чому Тамара не розлучалася з Михайлом? Розуміла, що ніхто інший не терпітиме її витівок, не працюватиме так важко, щоб і вона, і діти мали все, зрештою, не візьме на себе й хатні справи, якими вона не дуже переймалася. Михайло вже звик до того, що частіше їжу готовити доводилося йому, прибирав разом з доньками, прання доріжок, килимів також було на ньому.

Мати бачила негаразди в сім’ї Михайла. Якось не втерпіла й дорікнула:

– А я попереджала тебе! Чого було чекати від такої розпусниці? Інша б руки цілувала за те, що підібрав її, а вона ще й корчить із себе бозна-кого.

Михайло знітився.

– Навіщо ви так? Ми самі якось дамо собі раду.

– Вже видно, як даєте. Дивися, аби ще одне чуже дитя не довелося годувати, – не здавалася мати.

Можливо, так і сталося б, бо Тамара дуже прагнула прив’язати до себе свого коханця. Чомусь вважала, якщо народить йому сина, то він її не залишить. Знала, що Віктор мріяв про спадкоємця, адже мав лише одну вже майже дорослу доньку.

– У дружини проблеми зі здоров’ям, – пояснив, коли Тамара запитала, чому ж зупинилися на одній дитині.

Ось тоді й закралася в її голову підступна думка. Вона перестала пити протизаплідні пігулки і з надією чекала на позитивний результат.

Тієї ночі над містечком розбушувалася гроза. У небі гриміло, блискало – здавалося, наче пекло піднялося зі свого підземелля у височінь і збиралося поглинути не лише грішників, а й тих, хто ще не встиг вчинити щось надто погане. Дім, у якому спала Тамара з дітьми, миттєво спалахнув від удару блискавки. Вітер так швидко поширював вогонь, що незабаром підійти до нього стало неможливо. Михайло за хвилю до того вийшов надвір, бо згадав, що не закрив худобу. Чи встиг він подумати про небезпеку, коли кинувся крізь полум’я в коридор, охоплений полум’ям? Найімовірніше, ні, бо хіба може звичайна людина (не герой!), знаючи про загрозу смерті, наважитися на таке безумство? Йому дивом пощастило через вікно майже викинути на землю переляканих доньок. Хвилина затримки могла коштувати Михайлові життя, однак він, не вагаючись, повернувся у глибину кімнати, де біля дверей лежала непритомна Тамара.

– От тобі й Михайлина… – дивувалися ті самі чоловіки, які насміхалися з його покірності й нерішучості у стосунках з норовливою дружиною.

У думках не один зізнавався собі, що особисто йому навряд чи вистачило б мужності на такий вчинок. Легше, рятуючи людину, у холодну воду кинутися, ніж у пекельний вогонь, де тебе чекає або смерть, або ж страждання після опіків.

– Михайлику, ти чуєш мене? Пробач за все…

Тамара сиділа біля чоловіка, який лежав непритомний на лікарняному ліжку. Третю добу він дихає, живе лише завдяки оцим численним трубкам, кисневій масці, різним пристроям, під’єднаним до його безсилого тіла. Можливо, оте «Михайлику» додало б йому сил значно більше, ніж усі зусилля медиків, бо він раніше ніколи (жодного разу!) не чув до себе такого лагідного звертання. «Ти», «Михайле», «дурню», «розтелепо» – то найменш дошкульні прізвиська, якими його «обдаровувала» зарозуміла Тамара. А у хвилини найбільшого роздратування не цуралася і отого принизливого «Михайлина», яке промовляла з ущипливою зневагою.

– Я обіцяю тобі: тепер все буде інакше…

На Тамариних руках, обличчі також сліди вогню, але вона не прислухається до свого болю – вона слухає, як дихає Михайло, і просить Бога про порятунок для нього. Мабуть, уперше за роки подружнього життя її прохання не про себе, не про свої забаганки, а про здоров’я для людини, яку вона зневажала, яку терпіла лише задля власної зручності. І чекала слушного часу, щоб піти від нього до коханця.

– Уже, Тамарко, і відспівали б тебе, якби не Михайло…

Це вчора їй Людмила, сусідка, сказала, коли приходила в лікарню, щоб віддати кошти, які зібрали знайомі й друзі на лікування відважного чоловіка. Тамара опустила очі, зітхнула важко.

– Знаю…

– Ти не тільки знай – ти висновки правильні зроби, бо вдруге доля може виявитися не такою жалісливою.

Ті, хто жив поряд і бачив ставлення Тамари до Михайла, засуджували невдячну жінку.

– Мабуть, насправді Михайло дуже кохає тебе. Пощастило тобі зустріти його на своєму шляху.

Тамара промовчала. Навіщо слова? Вона й так їх багато зайвих за своє життя наговорила. Негарних, злих, брехливих. Тепер настав час вчинків. От саме ними вона й покаже, що ця пожежа обпекла не лише її тіло – вона випалила з її серця все те зло, яке носила в ньому, змусила по-іншому поглянути на чоловіка, який давно став для неї непримітною безмовною річчю, на яку можна не зважати. Чи існує таке швидке переосмислення життя? Авжеж. Інколи коротка мить змушує людину переоцінити прожиті роки. Особливо коли та мить стає поділкою між життям і смертю.

Дякуємо за вашу передплату на ексклюзивні історії онлайн!