МИХАЙЛИНА

ЧИТАЙТЕ 20 АВТОРСЬКИХ ЕКСКЛЮЗИВНИХ ІСТОРІЙ

У хаті Зінчуків радість! Після чотирьох років заробітків на далекій Півночі нарешті завітав у гості син. Раніше не приїжджав, бо хотів обжитися на новому місці й заробити стільки грошви, щоб у рідному селі з’явитися при повному параді: у найдорожчому одязі, з новеньким «москвичем» (тоді це придбання вважали верхівкою добробуту), з купою подарунків для найближчої рідні та, звичайно, з пачкою червінців у шкіряному гаманці. Все те: і вишуканий костюм заграничного (польського!) пошиву, і блискуча, кольору гнилої вишні автівка, і шкіряний, а не з якоїсь дешевої клейонки, гаманець – усе воно свідчило про те, що Михайло досяг у свої двадцять шість років тієї вершини, на яку його односельцям, зок­ре­ма і ровесникам, які залишилися вдома, а не поїхали за довгим карбованцем, підніматися потрібно довго й нудно, і то без гарантії, що їм пощастить під час того сходження.

Ніде правди діти: в українських селах люди працювали важко, а платню отримували мізерну, якої вистачало лише на базові потреби. Навіть мотоцикл не всім був по кишені, не говорячи про легковик.

Сім’я Зінчуків належала до середняків. Тримали господарство, мати працювала в ланці, батько – водієм, отож мали на столі і хліб, і до хліба, але не розкошували, бо підростало троє діток, які потребували чималих затрат. Михайло – найстарший, а ще були Світлана й Віра – близнята, молодші за нього на чотири роки. Після армії хлопець вирішив їхати на заробітки у Воркуту. Обрав це місто невипадково: служив з хлопцем із тих країв, який розповідав про солідні заробітки на місцевих шахтах.

– Не хочу тут гарувати за копійки, – заявив батькам, які спочатку відмовляли сина від далекої поїздки. – Спробую, а якщо щось піде не так, повернуся додому.

Не повернувся, хоча спочатку таке бажання виникало не один раз. Праця на шахті була і важкою, і небезпечною, але вже перші гроші, які отримав за неї, майже утричі перевищували місячну зарплатню батька. Про ризики для здоров’я і життя якось не думалося – в уяві маячила омріяна автівка та інші обіцяні блага: квартира в місті, «сєверні» надбавки, пільговий стаж для тих, хто працює на Півночі. Були й інші причини, які змушували терпіти всі ті складнощі, але про те Михайло волів поки що ні з ким не ділитися.

Запала в його серце дівчина, однокласниця його сестер. Звернув на неї увагу, коли прийшов у відпустку після року служби. Вона частенько приходила до дівчат то по книгу, то ще чогось. Йому було дев’ятнадцять з половиною, їй добігало шістнадцять. Ніяких серйозних стосунків – так собі, жарти невинні, погляди багатозначні. В останній день відпустки перейняв Тамару біля хвіртки, коли поверталася додому.

– Дочекаєшся мене з армії?

Почервоніла, як півонія, опустила очі долу.

– Не знаю…

Михайло враз уявив себе поряд з дівчиною. Невисокий, щупленький, з дрібненьким личком та ніби вилиняним на сонці русявим чубчиком. Тамара ж справжня красуня! Тільки очі чого варті – сині, як квіти льону, – так і ваблять до себе. Про інше й казати нічого – все до ладу. Хлопець зійшов з дороги. Справді, розмріявся… Дівчина не лише гарна, вона – донька їхнього голови колгоспу, а це грає не останню роль у таких справах, хай що б там говорили про соціальну рівність.

Однак за місяць Михайло отримав від Тамари листа. За стриманими рядками проступала щира увага до нього, до його армійського життя. Так йому принаймні здавалося тоді. Він відписав одразу ж. Потім з нетерпінням очікував кожного листа від дівчини. Незадовго до його повернення листування обірвалося. Михайло грішив на пошту, на недбалість листонош, аж поки одна із сестер написала йому про те, що Тамара почала зустрічатися з їхнім учителем музики.

– Там такий скандал розгорівся! Тамарин батько пригрозив Орестові Дмитровичу в’язницею за розбещення неповнолітньої. Отож той мусив розрахуватися і разом з дружиною тікати якнайшвидше із села. А Тамара нібито пігулок снодійних напилася, бо не хотіла жити без нього. Але обійшлося: відвезли в лікарню, промили шлунок, щоправда, школи поки що не відвідує. Ходять чутки, що там була проблема не лише у шлунку.

Михайлові неприємні новини завдали чималого болю. Дівчина дуже подобалася йому, і він надіявся, що за якийсь рік після служби, коли він заробить грошей на достойне весілля, вони таки одружаться. То нічого, що вона головина донька, він працюватиме так, що заслужить повагу її батька, до того ж в армії освоїв професію водія, а вони в колгоспі займають не останнє місце.

Повернення додому було затьмарене нездійсненними надіями. Протягом першого тижня Михайло навіть на люди не поспішав виходити.

– Ти хоча б до клубу на танці сходив, – радила мати. – Може б, до якої дівчини приглянувся, а то сидиш тут з нами, старими.

– Ви так кажете, ніби вам вже до сотні добігає, – віджартувався. – Хіба то старість, коли трохи за сорок?

Матері Михайла насправді ледве минуло сорок три роки, але, змучена важкою сільською роботою, вигляд вона мала набагато старшої. Те саме можна було сказати і про батька, на декілька років старшого за неї. Юнак знову згадав про Тамару. Подумав: «Була б вона моєю дружиною, я б не дозволив їй змарнувати свою вроду на важкій роботі. Беріг би її, як тендітну квітку». Зітхнув мимоволі.

– Михайлику, що гризе тебе? Бачу, цілими днями ходиш засмучений, – поцікавилася мати.

– То він за Тамаркою сохне, – не втримала язика Віра, яка знала про листування між братом і подругою, адже сама давала тій адресу.

Мати здивовано підняла брови.

– Це ти про головишину доньку?

– А про кого ж іще? В селі тільки дві Тамари – вона й баба Глущиха, отож не про бабу мова, – розсміялася Віра.

– Сину, не смій навіть дивитися в той бік! – застерегла мати Михайла. – Підбирати після когось залишки – себе не поважати!

Михайлові гордості не позичати, але й серцю не накажеш. Хоч би що робив, прислухався, чи почує голос дівчини, яка, надіявся, якось та загляне до його сестер. Однак Тамара не йшла, і він вже сам почав шукати зустрічі з нею. Навіть на танці пішов, де, гадав, побачить її. Не судилося, бо, як дізнався від Віри, батьки пильнували тепер доньку, яка втратила їхню довіру. Щоб знову, бува, не згрішила.

– Нікуди самої не відпускають, за кожним кроком пантрують. Сказали, щоб готувалася до вступних іспитів, а не про дурниці думала, – пояснила сестра.

Михайлові дівчина не йшла з голови. Згадував ті нечасті зустрічі під час відпустки, крадькома перечитував збережені листи, отримані від неї, і бажання побачити Тамару лише міцніло. А те, що сталося з нею, вважав прикрою помилкою, яку вона вчинила через недосвідчену молодість. «Варто було б пику набити тому Орестові Дмитровичу, щоб не зваблював невинних дівчат, але ж втік падлюка якнайдалі із села», – міркував, повністю перекладаючи вину на спокусника.

Втративши надію побачити дів­чину випадково, юнак наважився піти до неї додому. «Не проженуть же мене її батьки, якщо прийду не потайки, а відкрито. А можливо, навіть зрадіють, коли повідомлю, що маю стосовно їхньої доньки серйозні наміри, незважаючи на ту прикру історію з учителем», – гадав, збираючись у гості.

Іван Пилипович і Галина Гнатівна зустріли Михайла насторожено. В дім не запросили. Розчарований таким холодним прийомом, хлопець нерішуче запитав:

– А Тамара вдома? Я хотів би поговорити з нею.

Галина Гнатівна виступила наперед, взявши ініціативу у свої руки.

– Їй не до пустих балачок – до іспитів готується!

І щоб у нього не залишалося жодних ілюзій, твердо заявила:

– Я здогадуюся, Михайле, що привело тебе до нас, але краще забудь сюди дорогу і шукай собі пару деінде. Ти хлопець непоганий, однак Тамарі потрібно здобувати вищу освіту, а не витрачати час на зустрічання-любування.

Михайлові здалося, що на нього вилили величезне цебро крижаної води. Зрозумів: йому відкрито вказали на двері. Хоча ні, на хвіртку, бо до дверей його, непрестижного кавалера, навіть не допустили.

Йшов додому з відчуттям пекучої гіркоти на душі. «Авжеж, я не гідний їхньої доньки, бо не маю ні статусу потрібного, ні багатства. А я, дурень, ще й розраховував на вдячність за те, що не зважив на Тамарину неславу і прийшов її сватати», – картав себе всю дорогу.

– Ти де був? – запитала мати стривожено, помітивши пригнічення на синовому обличчі.

Він не хотів розповідати про своє приниження, тому відбувся коротким:

– Пройшовся трохи селом.

Одразу ж пішов спати і вже не чув, як сестри довірливо ділилися з матір’ю припущенням:

– Він, найімовірніше, до Тамари ходив. Бачили ж, як наряджався, навіть одеколоном побризкався. Мабуть, нічим приємним для нього ті відвідини не закінчилися.

Наступного ж дня Михайло остаточно вирішив:

– Їду на шахту у Воркуту!

Мати відговорювала:

– Навіщо воно тобі? Там морози люті, робота небезпечна. Підеш водієм у колгосп – заробітки невеликі, але щось привезти-відвезти собі чи комусь буде змога, от і матимеш зайву копійку.

– Отож-бо й воно: копійку, а ще постійний страх спійматися на гарячому, – втрутився батько, який на власній шкурі відчув усі «переваги» професії колгоспного водія. – Вирішив – нехай їде, може, й справді, по-людському заживе.

І ось минуло трохи більше ніж чотири роки, а син уже придбав власну автівку. Змужнілий, у дорогому одязі, з блискучим годинником марки «Слава» на руці – справжній багач!

Мати не знала, де посадити Михайла, як догодити йому.

– Спробуй холодчику! А ков­баска, поглянь, як гарно під­ру­м’янилася! Спеціально дотримували кабанчика до твого приїзду.

Михайло вминав смачні наїдки за обидві щоки, але не забував похвалитися тим, що у воркутинських магазинах всього вдосталь.

– Нам навіть серед зими постачають апельсини, мандарини, не кажучи вже про різні ковбаси, рибу чи солодощі.

Кілька коробок з дефіцитними у селі шоколадними цукерками він привіз додому, щоб і рідні могли ними посмакувати.

Мати дивувалася:

– Чому ж нам таких не привозять? Тільки карамельки та хіба що «шкільну», «прем’єру» чи «незабудку», але в них того шоколаду й близько нема. Хіба ж сільські люди не заслужили на таку смакоту?

Михайло поблажливо посміхнувся.

– А чи багато ви накупите таких цукерок на свою зарплатню? Тому й не возять, що не по кишені вони вам.

– Привозять і до нас, але небагато, і продають з-під прилавка обраним: головисі, агрономці, бухгалтерці та своїм родичам, – втрутилася Світлана, яка після одруження жила з чоловіком у його батьків.

– А в нас немає різниці, ким ти працюєш, – з гордістю промовив Михайло. – Якщо зміг заробити гроші, то маєш повне право купити все, що хочеш.

Наївний хлопець не задумувався над тим, що за свої відносні блага він платить надто високу ціну: це і передчасна втрата здоров’я, і постійний ризик загинути в забої, де не завжди дотримані правила безпеки через економію коштів. Та й лукавив він трохи, говорячи про ту «рівність», адже не зовсім був сліпим, щоб не бачити, у яких умовах живуть прості робітники і той самий директор шахти й інженери, але почуття гідності не дозволяло йому зізнатися у своїй меншовартості. І от що дивно: у всьому воно, те почуття, проявлялося у Михайла, а от коли справа стосувалася Тамари, воно десь зникало. Зовсім! Ніби друга людина з’являлася перед вами. Невже кохання здатне вбивати його?

Про дівчину Михайло згадував щоденно. Там, на далекій Півночі, думки про неї змушували його терпіти незвичну холоднечу та надважку працю. Мріялося: от приїде він власною автівкою, одягнутий «з голочки», зайде в магазин і, не рахуючи, кине на стійку кілька купюр: «Пару пляшок коньяку і найдорожчої ковбаси…» Далі фантазія Михайла давала збій, бо, як пам’ятав, асортимент у їхній кооперації не славився різноманітністю, однак уже сам факт помпезної появи перед натовпом покупців, серед яких обов’язково знайдуться ті, хто рознесе селом новину про «сєверяніна», тішив його парубоцьке самолюбство. Чутки мають дійти до батьків Тамари й до неї самої. Нехай пожалкують, що втратили такого зятя! Звичайно, ще краще було б, якби хтось з них виявився присутнім у зоряний для нього, Михайла, час. Найбільше хотілося б бачити оті сині, як розквітлий льон на полі, очі Тамари, які часто снилися йому під супровід тоск­ного виття затяжних хуртовин.

А доля тим часом готувала хлопцеві несподіванку. Приємну чи ні – життя покаже.

За вечерею заговорили про Михайлових однокласників.

– Неодруженими залишилось троє: Толик Роженко, Олег Кирпа і ти, – підрахувала Віра. – Тож пора тобі шукати пару, бо в старі парубки зарахують. Чи, може, Тамарка з голови не йде? Тоді даремно…

Й осіклася, спостерігши застережливий погляд матері.

– Вона що, заміж вийшла? – запитав Михайло, намагаючись вдати байдужість, хоча серце болісно захвилювалося.

Тут уже мати не втрималася:

– Ага, заміж! Розбіглися сватачі. Кому потрібна така… Геть пустилася берега, безсоромна…

Щось несміливе, обнадійливе зажевріло на самому денці Михайлової душі – якесь відчуття майже неймовірної удачі. Якщо «сватачі розбіглися», то, можливо, у нього з’явиться шанс стати для Тамари тим, про що міг лише мріяти?

Мати, неначе прочитавши думки Михайла, вирішила протверезити його:

– Цього разу її блуд таки не обійшовся без наслідків. Незабаром голова з головихою бавитимуть онука чи онучку.

Не втрималася від зловтішання:

– Авжеж, тобою вони знехтували, бо надіялись на більш гідного зятя, а той, «гідний», покористувався дівкою і накивав п’ятами, бо зрозумів, на кого натрапив. Отож мусила Тамара повертатися додому, адже через гульки так запустила навчання, що й з інституту за неуспішність відрахували. Це їм кара за гонор! – переможно підсумувала.

Ох, те серце! То мало не заридало від відчаю, то вже готове було заспівати від радості – й усі нюанси свого стану Михайлові доводилося ретельно приховувати на обличчі, щоб ненька передчасно не здогадалася про його наміри.

До Тамари він пішов того ж вечора. Щось підказувало йому, що цього разу її батьки будуть зговірливішими. А сама Тамара? Хіба він зовсім їй не подобався? Не даремно ж писала йому оті листи? Ну, сталося так у її житті – то що, у воду їй кидатися?

Голова з головихою й справді зустріли Михайла привітно. Тамара сиділа на ліжку, кутаючись, ніби від холоду, у велику квітчасту хустку, яка прикривала її п...

Дякуємо за вашу передплату на ексклюзивні історії онлайн!