ВЕСЬ СВІТ – ТЕАТР ОДНОГО АКТОРА

– Але ж такий дорослий хлопець повинен бути чимось занятий, – поцікавилась дівчина.

– Я втомився від цієї круговерті робіт! Тепер я шукаю себе! – пафосно відпарирував Сергій.

Сама ж Домініка мала добру роботу, але пропадала на ній цілими днями, ще й додому іноді брала, бо не встигала. Сергій приходив до неї на роботу, аби морально її підтримати. Там він перезнайомився зі співробітницями, прихилив їхню увагу анекдотами й компліментами. Хоч насправді запровадив контроль над своєю «піддослідною». Вже дійшло до того, що почав просити, аби до його візиту вона купувала дорогі десерти і частувала його на роботі. Одного разу взагалі попросив у неї грошей на таксі, бо вже було пізно. І Домініка була не проти! Отакої!

Все це було… так мило і так дивно! І той Сергій видався їй таким загадковим, але таким привабливим! Коли його мами не було вдома, Домініка залишилася на ніч. Після ароматної ночі вона вже понамальовувала собі планів на роки вперед. Бо для неї це було не просто так! Сергій був радий, але незадовго після спільного сніданку спровадив Домініку на автобус, а сам кудись завіявся.

Відтоді вони вряди-годи залишалися наодинці, але все це було якось так фрагментами, ніби тут і зараз, без розмов про спільне майбутнє, без планів і мрій. Якщо першого тижня їхнього знайомства Сергій палко промовляв: «Виходь за мене заміж», – то тепер пропонував грати в гру «Ревнуймо одне одного до всіх інших».

– Що за дурна гра? Хіба люди, які кохають одне одного, будуть грати в такі дивні речі? Ревнує – то не любить, а сумнівається! І якщо йому таки бракує акторської гри, то треба було грати в театрі, а не в житті! От щоб ти знала, Домініко, що в житті актори – нецікаві прості люди, а грати вони повинні лише на сцені або перед кінокамерами! – вставляла мізки тітка Оксана.

– Тітонько, невже ви ніколи ні в кого не закохувались? – наївно розпитувала дівчина.

– Чому ж не закохувалась? Не раз і не двічі, але ніхто з моїх колишніх кавалерів не влаштовував мені отаких цирків з ревнощами і театром у повсякденному житті! – згадала тітка Оксана, як то бувало в часи її молодості.

– А чому ви так мого Сергія недолюблюєте? – дивувалася небога.

– Такий він твій, як і твоєї Соломії чи ще чийсь! Бачила я їх учора в парку. Так собі мило щебетали, а Соломія вуха накрохмалила і либилась до нього, як ота закохана корова! А він тобі про це, напевно, не сказав, еге ж? – майже як адвокат говорила тітка Оксана.

– Не може бути! Колежанка мені б розказала про це! – не повірила Домініка.

– Ага, ну то чекай, коли тобі розкаже! Або ще краще – покаже, де вона тебе має і як до тебе ставиться! – якось так із прикрістю в голосі сказала тітка Оксана, бо любила свою наївну небогу, яка багато читала, але в житті поводилась мов безпорадна дівчинка.

За декілька днів зустріла Домініка свою колежанку Соломію в центрі міста. Розпитала «як справа, як зліва». То був у них такий жарт – не запитувати, як справи, а як справа і зліва. Соломія подивилась на приятельку так зухвало й наче трохи занервувалася:

– І справа, і зліва так наче й без змін! От посередині дуже навіть не-по-га-но! А що? – примружилась Соломія.

– Ходити попід ручку з моїм Сергієм також не-по-га-но? – перекривила Домініка.

– Тобто? – вдала із себе дурненьку колежанка.

– Тобто ходити з чужим хлопцем і нічого колежанці не сказати? – якісь металеві нотки зазвучали в голосі наївної дівчини Домініки.

– Ах… ти про це… Та він побачив мене в місті, підійшов і запропонував мені прогулятись, бо нудився. Що ж тут такого? – дурнувато підсміхнулась Соломія.

– О, а я цього дня активно нудилася вдома, чекаючи на дзвінок від Сергія…

Соломія махнула рукою, бо під’їхав її автобус. А Домініка сама зателефонувала Сергієві:

– Привіт, коханий! Як справи? Думала, ми могли зустрітися минулими вихідними, а в тебе не було часу… принаймні для мене, – лагідно, як тільки могла, видушила із себе Домініка.

– Ти щось знаєш? Хтось уже доніс тобі, що я прогулювався із Соломією? – Сергій бавився в детектива, але актор з нього таки виявився поганенький, і тепер його взяли б хіба що на роль звабника в якийсь «погорілий театр».

– Хотіла б почути якісь пояснення! – Домініка й сама від себе не очікувала такої рішучості.

– Так, гуляв я зі Соломією. Не раз і не двічі! А тобі ж недарма сказав, щоб ми ревнували одне одного! Інакше як я довідаюсь, що ти мене любиш і цінуєш? За мене треба боротися! Мене треба добиватися! – ото вже невизнаний актор увійшов в емоційну фазу і не міг зупинитися, аж дівчина його урвала:

– Ти не трофей і не якась там нагорода, щоб за тебе боротися! І це все неправильно, щоби дівчата за хлопця боролися! І взагалі, так негарно – зустрічатися з двома одночасно!

Сергій ніколи й нічого не чув про мораль. Він не хотів більше виправдовуватись чи пояснювати, бо зрозумів: дівчина більше ним не захоплена, не засліплена, отже, треба йти на пошуки нової «жертви», зачаровувати собою світ і не зупинятися. Та й бути винуватим він явно не хотів. Ні перед ким!

– Знаєш, не така ти вже й неповторна! Та таких, як ти, повно довкола! – і розлючений артист натиснув кнопку «відбій».

Так закінчилась історія з неймовірно привабливим і невимовно зрадливим хлопцем. Разом із тим урвалась багаторічна дружба із Соломією, яка під час зустрічі якось так дурнувато либилась до подруги, але… Словом, навчіться відпускати людей, котрі вже нічого корисного і доброго не принесуть у ваше життя! Вперед, і нехай життєвий досвід вчить, а не
ламає!