ЙОГО НАДІЯ

ЖИТТЄВІ ІСТОРІЇ. ГАЗЕТА «ЖИТТЯ»

Тетяна КОМАР

27 лютого 22:29

553

+ 1

Джерело: Газета «ЖИТТЯ»

Ексклюзив

Небо було безмежне, широке й неосяжне, кожна мерехтлива зірка – окремий витвір мистецтва. Ніде немає такого глибокого підзор’я, як на Херсонщині, ніби цілий всесвіт перед тобою. Олексій згадав, як іще хлопчаком мріяв стати космонавтом, щоб летіти у височінь, туди, де все невідоме, недосліджене, небачене. Однолітки глузували з фантазій хлопця, адже в його дитинстві модно було мріяти про бордовий піджак, пістолет та золотий ланцюжок, круті тачки, бабки, але не про космос.

Та Олексій не зважав на кпини друзів. Нехай. Просто припинив говорити про свою мрію вголос. Та щоліта їхав до дідуся з бабусею в село, на горищі сінника ладнав собі постільне місце і всі три місяці насолоджувався зоряним небом, розмовляв із ним, подумки летів до нього. Хоч як вмовляла його баба Катерина йти спати до хати, навіть у дощову погоду хлопець ночував на горищі. Не зраджував свою мрію. Тоді небо було його. І сьогодні, в цю хвилину, тихе, спокійне небо належало йому. Олексій міг би ще декілька годин дивитися у всесвіт, однак звук артилерії швидко повернув його до тями. І небо припинило бути спокійним. Такі короткі хвилини затишшя давали надію, але канонада спростовувала думку.

Олексій – піхотинець ось уже шість місяців. Завдання в піхоти одне – виконувати накази. Є команда наступати – йдуть в атаку, є команда тримати позиції – копають і спостерігають. Але тримати під вогневим контролем інший берег – теж завдання не з легких. Завжди чекаєш, що десант ворога спробує висадитися біля них. Потрібно бути напоготові. Тому небо зажурено зоріє глибочінню всесвіту на хлопців, які падають в окопи під час обстрілів. А хлопці вірять, що звідти на них дивиться Господь Бог. Жодна церква не чула такої щирої молитви, яка лунає щодня з окопів. Ніхто тут більше не сміється з мрій. Тому, коли Олексій розповів побратимам про свою любов до космосу, йому дали прізвисько Астроном. Та згодом хтось назвав хлопця Арістотелем. І понеслося. Олексій не заперечував, тільки жартома казав, що Арістотель вважав центром всесвіту Землю, а він уважає Україну. Важко було з цим не погодитися. Так з’явилися позивний Арістотель, нові друзі, дивне ставлення до щастя і глибока віра в перемогу. Вдома на хлопця чекали батьки, сестра та бабуся. Про його розташування знали лише тато і сестра. Олексій не міг розповісти мамі, що на нулі, боявся за її хворе серце. А про вісімдесятирічну бабусю взагалі мови не було. Для неї він чистив картоплю в кухні при штабі. Зайві хвилювання не потрібні рідним. Та й говорити хлопець не хотів і не міг: слова губилися. Що скажеш про війну, вона не дівчина, до неї жартів не насиплеш, хіба вона пороху дасть.

Найбільшим бажанням хлопця, як і всіх, хто тримав зброю в руках, було мирне небо над рідною землею. А ще він знав, що навіть у війни особливе ставлення до закоханих. І так трапляється, що в суворій реальності воєнного часу, серед смертей, каліцтва, поту, сліз та втрат можна знайти свою долю. Так сталося і з Олексієм. Випадкова зустріч, байдужий погляд і безодня – хлопець пропав. Його обраниця – військовий волонтер, маленька, тендітна, але сильна духом і життєрадісна, незалежно від обставин. Вона вміла знайти потрібні слова тоді, коли клубок у горлі застрягав у всіх. Дівчина не була красунею – кирпата, з довгою рудою косою та із дзвінким сміхом. А осяйний погляд посеред жорстоких буднів війни надихав бійців на перемогу. Коли Олексій уперше побачив цю дівчину, вона не здалася йому вродливою, у таку закохуються не відразу. Але він закохався. І полюбив її не за щось, а просто так. Звали її Надія. Рідкісне ім’я, як для її віку. Частіше її одноліток звали Альбіна, Сніжана, Настя чи Соня. Але дівчина стала символом їхньої бригади, юнка дарувала їм таку потрібну надію. Хлопці жартували, що Надія – талісман: щойно вона з’явилася на їхній позиції, всі зрозуміли, що період буде вдалим, перемолотять тієї нечисті ще більше, і неодмінно без втрат.

Олексій чекав зустрічі з Надією майже так само, як перемоги над ворогом. У рідкісні хвилини сну Олексій бачив її посеред сузір’я Гідри чи Пегаса. Він розповідав Надії у снах про планети, про Сонячну систему, а вона гладила його волосся, що відросло в окопах, і сміялася. Олексієві хотілося обійняти дівчину, розповісти, що він відчуває до неї. Та здебільшого сон уривався від вибухів.

Максим, з яким Олексій заприятелював найбільше, помітив, що почуття заполонили юнака.

– Слухай, ти довго соплі жуватимеш? – докурюючи цигарку, звернувся до Олексія.

– Не зрозумів? – здивувався той.

– Арістотелю, я тобі про Надію кажу. Ми всі її любимо, вона – наш талісман. Але ти її більше ніж любиш. Вона тобі потрібна.

Олексій хотів здатися брутальним, сплюнув через зуби для більшої показухи:

– Що ти вигадуєш?

Максим дістав іще одну цигарку, покрутив її поміж пальців і підпалив:

– Знаєш, чого я так багато курю?

– Нервуєшся? – припустив Олексій.

– Це теж, але я боюся не встигнути. Боюся, що не встигну докурити цю цигарку, не встигну розповісти черговий анекдот з того… життя, боюся не встигнути побачити завтрашній світанок, боюся більше не побачити власну доньку, боюся не обійняти більше маму, не поцілувати дружину… Розумієш, про що я?

Олексій стояв і дивився на виснаженого приятеля, руки якого були суцільним мозолем, у запалі глибокі очі, які бачили більше смертей, аніж хотілося б, на брудне, скуйовджене волосся. Але бачив молодого, дужого чоловіка, який боїться не встигнути докурити ту кляту цигарку… І так, він розумів, про що говорить Максим…

Надія разом з іншими волонтерами приїхала за декілька днів. Розповідала про складну дорогу, про те, що на сусідній ділянці фронту м’ясорубка, тому вони не змогли дістатися до них. Залишили провізію в обумовленому місті. Але той вогник в її очах вселяв надію. Що все це неодмінно скінчиться, що все буде гаразд. Дівчина не забула про такі дрібні прохання хлопців: комусь захотілося м’ятної цукерки, хтось просив більше запальничок. Захисники не звикли просити для себе – їм би тільки зброї багато, зализати рани після бою і знову вперед. Найболючішим завжди було, коли волонтери привозили якусь річ, особисту, а людини, якій вона належала, вже немає… Це вибивало з колії і підтверджувало, що людське життя неймовірно крихке.

Але Надія, на те вона й Надія, і цього разу привезла атлас зоряного неба. Для Олексія.

– Тримай! З днем народження! – простягнула йому подарунок. – Вибач, що без торта, але що змогла.

Хлопець від подиву закляк:

– У мене день народження? – в голові – каша, змішалися дні та числа, навіть місяці.

– Сьогодні! – підтвердила дівчина. – Вітаємо, Арістотелю! – чмокнула захисника в щоку.

Побратими затягли «Многая літа», вітали Олексія. А той, ніби зачарований, дивився з надією на Надію. Його Надію!

Кохання бере висоти там, де іншим почуттям не місце. Робить сильнішими й окриляє. А ще воно робить людину вразливою – ранить у самі глибини й точить її силу. Навіть найкремезніші скелі падають під нищівною лавиною почуттів.

***

Олексій не знаходив собі місця вже декілька днів. І річ була не в посиленні атак ворога, навіть до цього звикаєш на війні. Щось гризло його зсередини, тисло і чавило. Відчуття невідворотності застрягли намертво в Олексієвій душі. Попросив прикурити в Максима. Той пригостив без зайвих запитань, тільки глянув ніби недобре:

– Може, не варто починати?

Олексій поглянув на друга, слова загубилися, та й були в цій ситуації зайвими.

– Боюся… не встигнути. Розумієш?

– Угу, – відвів погляд Максим. – Щось насувається, шкірою відчуваю. Так, ніби тебе трусить усередині перед виверженням вулкана…

Запала мовчанка.

– Ти їй сказав?

– Сказав.

– А вона?

– І вона.

– Добре…

– Так…

Діалог без зайвих сентиментів, суха конкретика. Мова війни.

Небо повільно тягло хмари, переповнені дощами, і ніби навмисне зупинялося над ними, лило як з відра. Але, може, це й на краще. За дощем не видно сліз. А їх так багато, у кожного свої – за загиблими побратимами, за нездійсненними мріями, за втраченими нагодами…

І був бій, який ламав, виривав тебе зі свідомості, нищив усе навколо. Були кров, присмак іржі. Була смерть – ходила, ніби балом заправляла. Був страх нескінченності. Здавалося, що ворог застосував усю зброю, яку мав. За сім місяців війни Олексій чи не вперше збагнув, що не здатен опанувати себе. І це була не паніка, а інстинкт самозбереження. Найгірше було опісля, коли вщухла канонада, почав осідати пил, земля вкотре стогнала від болю, хлопець боявся, як тоді, вперше в окопі, побачити смерть…

Максим загинув миттєво, так сказав парамедик.

– Не мучився, – констатував якось сухо…

– Він боявся не встигнути… – долаючи біль, мовив Олексій.

– Більше не боїться. Щасливий, – затягся цигаркою поруч санітар.

А потім… була війна. Вона не зупинилася, не втішила тих, хто вцілів, не засудила тих, хто злякався. Тільки забрала життя, але не пішла… Олексій чекав свою Надію. Йому так багато хотілося їй сказати. Усі дні були одноманітними. Відбили атаку, перекур, чергова атака. І так за колом, без кінця-краю.

– Арістотелю, а ти вмієш гороскопи складати за зорями? – запитав один із вояків.

– Та ні… То ж зовсім інша наука, – усміхнувся криво.

– А ти склади! Чуєш? Склади один, але вдалий! Прочитай там, у своїх зоряних картах, яке майбутнє чекає на нашу Україну. І чи є воно взагалі.

– Гаразд… – навіщось погодився хлопець. – Спробую!

Надія чекала поїздки на фронт, ніби манни небесної. Спершу запорізький напрямок, потім донецький… І от нарешті за декілька днів вони мали вирушати на Херсонщину, де на неї чекав Олексій. Дівчина й сама не зрозуміла, як так вийшло, що вона закохалася в один момент. Олексієві очі дивилися в самісіньке серце. І Надія не вірила, що так буває в житті, а не на екрані телевізора. Загубилася в його погляді. І байдуже, що скажуть інші, байдуже, що навколо розруха. Основне – не втратити Олексія, знати, що ті очі палають коханням до неї, чути його голос у слухавці, читати довгождане повідомлення: «Живий. Чекаю!», основне – встигнути… Основне – встигнути.

Шлях волонтерів не менш тернистий, аніж на лінії вогню: траплялося багато різного. Здавали «свої» ж, відстежували дронами, нерідко обстрілювали. Але сьогодні, як ніколи, дорога до коханого була легкою. Кожен подоланий кілометр наближав їхню зустріч. Надія знала напевно, що кохає Олексія так, як ніколи нікого не кохала. Думками дівчина вже була поруч із коханим, але колону з трьох автівок почав атакувати безпілотник. Надія їхала в третій автівці, і перед нею, за декілька метрів, перший автомобіль вибухнув після влучання дрона. Водій миттєво зупинив автомобіль і наказав швидко прямувати в укриття. Надія випала з кабіни автомобіля і чимдуж поповзла до безпечнішого місця. За декілька секунд з’явився ще один безпілотник, він влучив чітко в автомобіль, яким їхала дівчина, той спалахнув, як сірникова коробка. Атака тривала ще декілька хвилин. Запанувала тиша. Надію трясло, ніби в лихоманці. І хоч як намагалася дівчина опанувати себе, страх скував її розум.

Цього разу дістатися до коханого Надії не вдалося. Їхні колеги постраждали, і їх довелося доправляти до найближчого шпиталю. Надія поїхала разом із пораненими. Дорогою вони потрапили під обстріл…

Олексій дістав з кишені цигарки і затягся. Раніше він ніколи не курив. Але раніше він ніколи й у людей не стріляв. Дивне відчуття. Як швидко все може змінитися! До Олексія підбіг хтось із побратимів.

– Арістотелю, кулею до командира.

– Чого? – здивувався Олексій

– А я звідки знаю? Мені не докладають.

Розмова була коротка. Олексієві дали три дні, щоб відвідати Надію. За словами командира, сама дівчина не постраждала, але отримала травму сухожилля та сильний забій. Хлопець навіть не очікував цього. І хоча вдома не був уже більш як сім місяців, просити більше днів відпустки не посмів. Усі втомилися. А в нього є три доби, щоб побачити свою Аврору. Так він потайки, в думках називав Надію, що в міфології означало «богиня світанку». Для Олексія ця дівчина була і світанком, і нічною зіркою, і тихими сутінками. Скільки хлопець передумав за цей час, чому ж доля розпорядилася так, щоб він у самісінькому пеклі зустрів її! Але відповіді не мав. Розумів, що кожна хвилина, проведена з Надією, – це подарунок.

***

– Ти снився мені! – дівчина гладила неголену щоку Олексія. – Ніби весна, зелено навколо, пташки співають, і ти йдеш стежкою мені назустріч. І знаєш, там не було чути вибухів! Може, це віщий сон і незабаром війна скінчиться?

Олексій не міг надивитися на Надію. Йому хотілося запам’ятати кожну її клітинку, кожну рису її обличчя: виразні очі, кирпатий ніс, смішну зморшку між брів, коли серйозна, руде волосся, що пахло морем, – щоб згадувати там, у перервах між нещадним боєм, надихатися вірою в перемогу.

– Треба бути реалістами… Війна не скінчиться в одну мить. Але обов’язково треба вірити. Я вірю! Бо в мене є Надія! – хлопець поклав голову дівчині на коліна. – Скажи, що це не сон. Скажи, що ти мені не привиділася.

Надія засміялася, взяла обличчя коханого в долоні та почала цілувати його:

– Не привиділася! Все насправді!

Олексій міцно обійняв тендітну дівчину.

– Тихіше, ти мені всі ребра переламаєш, – запищала Надія.

– Не переламаю! Я берегтиму тебе все життя, носитиму тебе на руках і кохатиму до останнього свого подиху. Але дочекайся мене з війни. І знай, хоч де б я був, завжди повернуся до тебе!

– Ніколи! Чуєш? Ніколи не припиню тебе чекати!

– Авроро! – усміхнувся Олексій.

– От іще мені зорезнавець!

– Я і тебе навчу любити зорі! Ти зрозумієш, яка в них глибина та сила. І діти наші ростимуть під мирним небом Херсонщини.

– Обіцяєш? – уже без сміху й іронії запитала хлопця.

А він дивився в її очі й не міг надивитися! Олексієві хотілося кричати до Всесвіту, розповідати, який він щасливий посеред мороку війни! Хотілося, щоб ця мить тривала вічність, щоб були лише він і його Аврора, його талісман, його Надія!

– Обіцяю…

Їхня зустріч була недовгою, палкою і сповненою надії в майбутнє. Цим двом хотілося мріяти, будувати плани. Але Олексієві треба було брати зброю до рук, а Надії ставати крилами захисників, дбати про них, підтримувати, забезпечувати їх. У закоханих була одна мрія на двох – дочекатися перемоги!

***

Упродовж останніх декількох тижнів агресія ворога значно посилилася. Чи то вони отримали підкріплення, чи нові людські ресурси, зброю, але продиху не було ні вдень, ні вночі. Олексієві здавалося, що кожна година розтягувалася на три. Від постійних вибухів він не розумів власних думок, просто не чув їх. Було нестримне бажання заплющити очі, впасти й не встати більше, і хай буде, що буде. Психіка не витримувала. Тиск агресора був шалений, штурм за штурмом. Короткі години затишшя були ніби підготуванням до нових атак і додавали лише нервового напруження. Виснажені хлопці спали за будь-якої нагоди, щоб відновити бодай мізерний запас сили. Після масованого вранішнього обстрілу захисники знали, що буде спокій декілька годин. Вибухали поодинокі міни, але наші воїни провалювалися в сон, хто міг. Інші стояли на позиціях в очікуванні. Вони чекали… на підкріплення, на танки, чекали на зброю, на те, що хтось їх змінить бодай на двадцять чотири години.

Затишшя тривало вже понад п’ять годин, не віщуючи нічого доброго. Хлопці курили та мовчали. Кожен добре розумів, що буде великий штурм, який треба втримати за будь-яку ціну. Присмерком прибуло підкріплення, бойовий дух трішки підвищився. Але втома давалася взнаки. Ворог працював на виснаження, і йому майже вдавалося довести бійців до морального та фізичного знищення. Єдине, чого не знав ворог, це те, що в кожного українця на рівні ДНК закладено надлюдські сили – до останнього подиху стояти на варті своєї країни. Хлопці згрібали себе докупи і тримали оборону чи йшли в атаку тільки завдяки тому, що в їхніх жилах текла кров запорізьких козаків.

Штурм противника розпочався ближче до опівночі. «Гради» сипали так, що мозок закипав, ніби сарана, літали осколки, поцілюючи в побратимів, інколи завдаючи їм смертельних травм. Олексій бачив, як ворожі обстріли забирали життя найкращих – тих, хто любив життя і мав грандіозні плани після перемоги! Розумів, що сили нерівні. Але побратими не мали наміру здавати так важко відвойовані позиції. Раптом Олексій чітко усвідомив, що так і не написав гороскоп… Навіщо? Кому? Земля падала з неба, присипаючи поранених та вбитих. Ті, хто вцілів, притискалися в окопі до землі. І лише Арістотель писав на брудному клаптику паперу так, ніби тут і не було війни.

– Ти зовсім збожеволів? – крикнув командир до Олексія, який з’явився нізвідки. – Всім – на позиції.

Хлопець зірвався на рівні ноги, на повен зріст від команди командира. Лукавий осколок ніби цього й чекав…

***

Надія вже декілька днів перебувала в штабі їхнього фонду у прифронтовому місті. Їхня керівниця, військова волонтерка, намагалася всіляко пояснити дівчині, що зараз вони не можуть поїхати саме туди, де перебуває Олексій. Не все залежить лише від бажань. Є інформація, що там тривають запеклі бої, а отже, є ризик потрапити під обстріл. Іще декілька днів, і тоді стане зрозуміло, чи можна виїздити в тому напрямку. Але ці дні для закоханої дівчини були вічністю. Її внутрішній голос ніби наперекір усьому говорив, що зараз вона потрібна Олексієві, як ніколи. Але, як відомо, наказів не обговорюють. Щовечора, лягаючи спати, Надія просила Олексія прийти до неї бодай у сні, щоб знати, що з ним усе гаразд, адже зв’язок був відсутній уже понад тиждень. Від постійних переживань дівчина не могла ні їсти, ні спати. Її уява малювала не найкращі сюжети. Надія наказала собі не думати про погане, почала мріяти. Про те, як вони з Олексієм почнуть зводити власний будинок, неодмінно з великою терасою, де вони літніми вечорами лічитимуть зорі, вивчатимуть нові сузір’я, розповідатимуть своїм дітям історію їхнього знайомства… Посадять сад з виноградом та персиками й багато квітів – море ірисів, гортензій, тюльпанів, півоній і петуній. За кожного загиблого героя, захисника по квіточці… Надії стало сумно… Вона почала плакати, чого не робила від початку повномасштабного вторгнення. Зі слізьми виходив острах, стало трішки легше. Однак страх холодним змієм заповз у її душу. Надія боялася втратити того, на кого так довго чекала…

Війна несе багато сліз, втрат, болю та відчаю. Але життя і любов перемагають завжди. Скільки існує людство, стільки триває боротьба – за владу, території, багатство. Але ще ніколи нікого ці «блага» не зробили щасливими.

Олексій розплющив очі й не відразу зрозумів, чому так тихо. Спершу злякався. Куди всі поділися? Невже штурм припинився? Відчув аромат тютюну, ніби хтось курить неподалік. Сів. Навколо ні душі, тихо, не чути жодного звуку.

– Що за дідько? – вилаявся сам до себе.

– Отак ти давнього друга зустрічаєш? Чи не радий знову побачитися?

Олексій, ніби вжалений, звівся на ноги. Перед ним стояв усміхнений Максим із цигаркою в зубах.

– Ну що, обійматися будемо чи як? Стільки часу не бачилися!

Олексієві дух перехопило, хлопець не здатен був поворухнутися. Його переповнювало почуття радості.

– Максиме, друже!!! Де ж ти був увесь цей час? Чому не з’являвся? Ми були впевнені, що ти загинув.

Хлопець кинувся обіймати товариша.

– Чому ти мовчиш? Як так?

Максим стояв незворушно. Олексій відсторонився від нього:

– Я не розумію, що відбувається.

Максим подивився на побратима ніби винувато, затягся цигаркою.

– Скажу коротко… Перекажи всім нашим, що перемога буде, обов’язково. Що все не марно…

– А сам?.. Чого не можеш сам? – Олексій почав гніватися на друга, який говорив загадками, спочатку десь зник, а потім з’явився.

– І обов’язково, коли побачиш моїх… – Максим затнувся на слові, – скажи, що я люблю їх понад усе на світі.

Олексієві запаморочилося в голові. Ніби з туману почали з’являтися хлопці: когось він знав особисто, когось тільки мигцем бачив – усі вони були захисниками… І всі вони були вже за межею вічності. Кожен із них дивився на Олексія, ніби на диво з див. Хтось усміхався, хтось поглядав із сумом.

– Тобі час повертатися! Прощавай, друже. Зарано зібрався.

Сотні пар очей дивилися на того, кому Бог дав іще один шанс сказати люблю своїм рідним, обійняти маму, викурити ту кляту цигарку, вдихнути на повні груди земне життя.

Олексій плакав, гарячі сльози стікали його обвітреним обличчям. Від розуміння, що всі ці хлопці, захисники, герої, які віддали життя за свободу та незалежність рідної країни, більше ніколи, жодного разу не зможуть насолодитися красою своєї України, освідчитися в коханні, обійняти батьків, повести дітей до школи, потанцювати на своєму весіллі. Погляди випікали душу Олексія… Він бачив тих, кому не судилося постаріти, хто більше ніколи не втілить власних земних мрій, хто не побачить народження своїх дітей, хто більше не…

– Максиме!

Друг притиснув побратима до себе.

– Бійся не встигнути. Живи на повну, друже… І припини курити, ти не вмієш, Арістотелю.

Максим плакав. Йому випав шанс попрощатися з другом.

– Гороскоп допиши. Щоб прогноз був позитивний, – Максим засміявся. – І живи. Чуєш? Живи. Заради себе, неї, заради своєї дитини.

– Дитини?..

Погляди захисників почали віддалятися, розсіюватися, ставали прозорими…

– Чуєш? Живи!! І за всіх нас живи!!! – долинали відлунням останні Максимові слова.

Олексій відчув, як болить у нього голова, повіки були наче пудовими, але йому дуже хотілося розплющити очі. Все пливло, дуже нудило… Хлопець намагався сфокусуватись. Він так і не збагнув, куди ж подівся Максим. Перше, що побачив, – Надію, яка, як кошеня, згорнулася калачиком і дрімала на його ліжку, в ногах. Дівчина, ніби відчувши його погляд, підняла голову.

– Олексію! Коханий! – Надія плакала, цілувала хлопця. – Всі казали, що твоє поранення не сумісне з життям, а я знала, знала, що ти мене не залишиш.

– Не плач! Авроро моя, не плач, тобі не можна хвилюватися, – Олексіїв голос був сиплий, у роті в нього пересохло.

– Звідки ти знаєш?

Надія дивилася на коханого, змарнілого, з тижневою щетиною, із запалими очима, і дякувала Богові за його порятунок. Вона так хотіла, щоб Олексій дізнався, що незабаром стане батьком. Скільки молилася, скільки плакала! Просила і в зоряного неба порятунку для Олексія. Вірила, що його неосяжне підзор’я стане на захист коханого…

– Знаю, знаю.

P.S. Нехай усі, хто чекає, неодмінно дочекаються. Повертайтеся живими!