ЙОГО НАДІЯ

Небо було безмежне, широке й неосяжне, кожна мерехтлива зірка – окремий витвір мистецтва. Ніде немає такого глибокого підзор’я, як на Херсонщині, ніби цілий всесвіт перед тобою. Олексій згадав, як іще хлопчаком мріяв стати космонавтом, щоб летіти у височінь, туди, де все невідоме, недосліджене, небачене. Однолітки глузували з фантазій хлопця, адже в його дитинстві модно було мріяти про бордовий піджак, пістолет та золотий ланцюжок, круті тачки, бабки, але не про космос.

Та Олексій не зважав на кпини друзів. Нехай. Просто припинив говорити про свою мрію вголос. Та щоліта їхав до дідуся з бабусею в село, на горищі сінника ладнав собі постільне місце і всі три місяці насолоджувався зоряним небом, розмовляв із ним, подумки летів до нього. Хоч як вмовляла його баба Катерина йти спати до хати, навіть у дощову погоду хлопець ночував на горищі. Не зраджував свою мрію. Тоді небо було його. І сьогодні, в цю хвилину, тихе, спокійне небо...