Я ПОКОХАЛА ВАС НА ЛІНІЇ ВОГНЮ

Що не рік тих чоловіків усе менше. Тільки табличок з полеглими героями все більше. На них – такі молоді вродливі обличчя, достойні та гарні. Кожен із них міг би стати добрим чоловіком і батьком. Міг би…

Щоранку, проходячи повз стіну пам’яті, Янка примушувала себе не дивитися на ті достойні обличчя, бо відразу на очі наверталися сльози. Кількох вона знала особисто. От так – мог­ла б зустріти в місті, поспілкуватись, але нема вже ні одного, ні другого. Нема й не буде.

Колежанка з Чехії нагадувала про себе. Переконувала, що все-таки заробляти краще за кордоном, а витрачати краще в Україні. А ще пропонувала позичити Янці гроші на дорогу. Янка страшенно не любила позичати і дуже не хотіла ризикувати, тому якось так двозначно відповіла, що мусить подумати і зважитись на цей непростий крок. Та й далі йшла на роботу, аж поки…

Одного дня у крамницю за­йшов молодий високий чоловік у військовій формі. Купив те-се, а йти щось не збирався. Розмовився з Янкою. Виявилося, що він служить у Стрию, але все може бути – скажуть їхати в інше місце, то поїде. І що сам він нетутешній, а десь із-під Харкова. Янка сподобалась йому, та й він їй також. Обмінялись номерами телефонів. Сергій ще кілька разів приходив щось купувати, коли Янка була на роботі. (Цікаво, а коли ж вона не була на роботі?) А тоді десь не стало видно Сергія. Передзвонив – сказав, що тепер він служить у Києві. Та чи хотіла б Янка приїхати до нього в гості? Щоправда, умови спартанські, але ніхто не заважатиме.

Янка психанула, перевелась на нерегулярні заміни та й поїхала. Так, вона розуміла, що тепер їй буде непросто, бо грошей стане значно менше. Ну, але скільки можна бути тяг­ловою кобилою?

Сергій зустрів її на вокзалі, весь такий зіжмаканий, невиспаний, непоголений, але усміхнений. Завіз у винайняте помешкання, познайомив з котом, якого привіз із дому, й «відпросився» на роботу.

– Ти тут освоюйся, я буду зав­тра, а може, й післязавтра. До мене часто не дзвони, бо нам не дозволяють, – попередив військовий і погнав.

Котика можна було вигулювати, коли є погода, – то не песик. Щоправда, котик спочатку трохи боявся, а потім акуратно прийшов і обнюхав Янчині речі та й саму Янку, коли вона задрімала пізно ввечері.

Наступного дня дівчина вирішила подивитись, що живе у вбогому холодильнику холостяка-військового. Було там негусто: якась засохла ковбаса, тарілка з макаронами і кетчуп. Сергій залишив гроші на продукти і попросив купити, що Янка сама вважає за потрібне. До вечора холодильник став чистим і наповнився новими людськими стравами. Сергій був приємно здивований. Він зголоднів не тільки за нормальним життям, а й за наїдками та почуттями.

– Смачно, як удома! Востаннє я так наїдався два роки тому, коли мама приготувала святковий обід! Дякую, Яніно!

– На здоров’я! Я люблю готувати! Тому мені не важко… Щоправда, довелося трохи походити по крамницях, щоби знайти свою улюблену приправу…

А й справді, життя в Янки помітно змінилось. Уже не треба зранку гнати, є купа часу, щоби зварити щось калорійне, купити і приготувати, та й просто посидіти спокійно. Брат телефонує і радиться, як краще і що зварити, бо опановує кухонні премудрості, чого раніше не робив. А ще питає, чи в неї все гаразд. Бо ж поїхала не знати до кого, а тепер такі часи… Янка питає, як там у Стрию. Чи родичі приходять у гості.

– Приходила тета Рузя, принесла мені тої нашої файної мармуляди! – сказав брат, а Сергій підслухав ту розмову і трохи здивувався…

– От ми ніби всі українці, так? А між тобою і братом так багато тих ваших слів… прикольно, – зачудувався Сергій, коли Янка натиснула кнопку «відбій» після розмови з братом.

– Авжеж, ми справді всі українці, але тим і цікаві, що маємо свої родзинки в розмові, традиціях, баченні деяких речей…

– Стривай, а родзинки – то що? – намагався пригадати Сергій.

– Ізюм! По-вашому, по-хар­ківськи, то ізюм! – відповіла Яніна.

– Точно! Я так і знав, що тут якийсь подвох! У нас навіть в області місто таке є, Ізюм! – зрадів Сергій, що знайшов нові точки дотику в розмові.

– Чекай, а подвох – то якесь не наше слово… ану, я зараз «погуглю», як то буде українською, – взялася до справи Яніна.

– Та так і буде, подвох…

– Е ні! Є український переклад: піступність, хитрість, обман…

– Добре, тут я здаюсь! Але ти допоможеш мені «підтягнути» мову. Бо якось стидно: мама вчителька, а синуля отак балакає суржиком! – піддався на вмовляння Сергій.

– А я, може, люблю той твій суржик! Та й балакай собі на здоров’я! І не забудь якось познайомити мене з мамою… але то ще не зараз…

Коли випадала вільна годинка, Сергій водив Янку Києвом і показував гарні місця. А їх було чимало. Сергій тут навчався, тому орієнтувався значно краще за дівчину зі Стрия. Тоді вони багато спілкувались і сперечались, а також краще вивчали одне одного. Позаяк були вже не діти і з досвідом, то вирішили не зволікати й пожити разом, як молода сім’я. Таке життя тепер у більшості з нас – нема коли і нема що відкладати на потім. Бо те «потім» може для когось і не настати!

Сергій радів, що, крім служби, на нього чекає вдома Янка, а дів­чина тішилась, що може за багато років гарування відчути себе жінкою і господинею в домі, хоч і чужому та позиченому.

Янка чудово розуміє, що військові – то життя на валізах, куди пошлють. Нині вона із Сергієм у Києві, у них наче все клеїться. Не без суперечок, але загалом більше плюсів, аніж мінусів. А завтра? Сергія можуть перевести справді на лінію вогню, як у тій пісні… чи погодиться вона поїхати за ним? А якщо там не буде місця для жінок? Про це Яніна намагається сьогодні не думати. Вона живе так, як і багато хто, – радіє з того, що має, і не загадує собі наперед.

Наступної ночі на Київ знову полетіли сотні дронів і шахедів. Потім полетіли й ракети. Давно вже не кошмарили киян, а під такий обстріл Яніна втрапила вперше. Було страшно. Вхопила сумку, документи й гроші, розряджений телефон і дременула в метро. Там перечекала до ранку. Чула крізь тривожний сон-дрімоту, як бахкало і гупотіло. Але метро глибоко, і тут не так лячно, та й поруч багато людей.

Наступного дня до неї написали друзі, чи все гаразд. Чи вона потребує якоїсь допомоги. Янка подякувала всім за турботу і сказала, що нічого не треба, що все добре. Сергій прийшов зі служби аж надвечір. Купив її улюблене печиво і запропонував подивитись якесь кіно. Заснув на перших кадрах, схиливши важку зажурену голову Янці на плече. Так вона й додивилася кіно із сонним хлопцем на плечі. Потім акуратно вислизнула, вкрила Сергія теп­лим пледиком і пішла на кухню мити посуд і годувати кота. Мила посуд і приспівувала: «Я покохала вас і більше не боюсь, навчили ви мене тримати міцно зброю… м-м-м…» Може, так і має бути…