Я НЕ ВИЖИВАЮ, Я ЖИВУ…

– Мені не довелося служити в армії, – зізнався Захар. – Під час лікарської комісії мені діагностували викривлення хребта. А от коли пішов добровольцем, то все швидко оформили і, хоча мої проб­леми зі здоров’ям нікуди не поділися, ніхто тоді на це не зважав. Треба було воювати, а я не уявляв, як можна ховатися за чиїсь спини. Та й друзі мої вже пішли захищати країну… Я пройшов відбір. Я ж був таким темним і затурканим, не знав багатьох речей. Наприклад, уявлення не мав, що треба проходити психологічні тести. Нас було майже вісімдесят, а залишилася чверть, і мене назвали одним із найбільш стресостійким. Нам тоді говорили, що маємо за будь-яких умов вижити. Потрапив одразу на Луганщину…

Уляна, почувши слова про те, що Захарові дали установку на виживання, попросила його зупинитися. Вдивлялася в його очі, дивуючись, наскільки гідно тримався юнак. Переживши контузію і втрату пам’яті, він не скидався на безпомічну людину, яка губиться в подробицях, у споминах. Хоча Уляна розуміла, що хлопець лише почав розповідь і далі, як кажуть, буде, та все ж… Ота його установка «треба вижити» була ефективною, коли хлопець був на фронті, коли щодня балансував між життям і смертю… Але зараз, коли йому так важливо побути у спокійній ситуації і по краплині відтворити всі події, так важливо відійти від цієї жорстокої формули.

– Тепер ви маєте не виживати, а жити, – м’яко сказала Уляна.

Захар із подивом глянув на неї.

– Так, маєте рацію. Треба жити, попри все, – молодий чоловік на мить замовк, поринаючи у спогади. – Якось ніколи не замислю­вався над тим. Лише тепер зрозумів прірву між тим, що варто робити – жити чи виживати. Коли ми опинилися на передовій, то і командири, і ми собі наказували: «Треба вижити». Вижити, незважаючи ні на що. Але от зараз, коли у мене є змога осмислити те, чого я не міг собі дозволити раніше… Просто не міг, бо там, на передовій, не було часу навіть секунду належати тільки собі… Дивна річ – я не можу пригадати багатьох речей, які сталися зі мною на передовій. От пам’ятаєте, я вам сказав про те, що ми проходили тести і мене визнали як такого, хто може бути найбільш стійким до стресів? Побратим якось запитав мене, чи боюся я смерті. Я не хотів давати поспішної відповіді, оскільки не хотів бути нечесним із ним. Сказати, що зовсім не боюся, було б неправдою, бо ми все-таки звичайні люди, які прагнуть вижити… От бачте, знову сказав – вижити, а не жити… Все ніяк не можу звикнути до того, що треба не виживати, а намагатися жити. Принаймні спробувати жити. А коли смерть чатувала на нас, адже були настільки важкі ситуації, то тішив себе тим, що ніхто за мною не заплаче, не схилить голови в жалобі… Гірка сирітська доля, як виявилося, має зворотний бік медалі. Так, я себе заспокоював, бо хлопці, з якими ми були на передовій, боялися не так за себе, як за рідних. За батьків, за власні сім’ї. Переймалися, як виживатимуть їхні діти, якщо з ними, не дай Боже, щось станеться. От знову – виживати…

Уляна підвелася, підійшла впритул до Захара і запитала:

– А що б ви хотіли пригадати? Адже тепер пам’ять у вас епізодична – щось ви пам’ятаєте дуже добре, але щось дуже важливе ніяк не складеться в потрібний пазл…

Вдивлялася в очі Захара, стежачи за його реакцією. Ні, він не метушився, не нервувався. Був спокійним, урівноваженим, от тільки в його очах було стільки якогось зачаєного, задавлено болю, що не міг це приховати.

– Хочу пригадати, як саме мене поранило. Чому контузило… Бо я ж тільки в госпіталі почав потрохи пригадувати все, що було на передовій. Там мені допомогли, оскільки потім лікар казав, що, коли я потрапив до них, то зовсім нічого не міг пригадати. От зараз я вже можу вам чітко описати один епізод, який пам’ятаю. Я лежав у палаті, коли прийшла медсестра, оглянула мене і раптом питає: «А чому нога така розпухла?» Я дивлюся на свою ногу, а вона наче футбольний м’яч. Хочу щось розповісти і нічого не можу сказати. Таке відчуття було, наче я борсаюся посеред океанських хвиль. Чіпляюся за якісь друзки, щоб вибратися на берег, і розумію, що це неможливо… Якесь провалля, безодня… Лікарка, яка зі мною працювала, мене заспокоювала: «Згодом усе відновиться, треба тільки час…

Захар несподівано дістав з кишені блокнот з олівцем. Ніяково покрутив у руках, ніби роздумуючи, що робити далі.

– От, – кивнув головою, – лікарка радила записувати ті епізоди, які мені вдалося згадати, малювати відчуття…

Було відчутно, що Захара непокоїло те, що він не може пригадати багатьох епізодів, які сталися з ним на фронті, на «нулі».

– А можна подивитися? – Уляні було цікаво дізнатися, які записи з’являються в записнику Захара.

Уляна перегорнула кілька сторінок і не змогла стримати зітхання. Було так гірко, що вона навіть забулася, що свого розчарування не можна демонструвати пацієнтові. На сторінках – багато записів: Захар довіряв щоденнику найпотаємніші думки. І так багато чорного кольору. Чорні малюнки або заштриховані чорним сторінки. Здавалося, ніби немає жодного просвітку. Все обплутано чорним павутинням.

«Коли лікарка попросила відповісти, чому в мене така розпухла нога, мене це не здивувало. Приготувався відповісти і… замовк. Із жахом усвідомив, що я нічого не можу пригадати, – Уляна читала щоденникові записи. – Нама­гався воскресити свої думки, якісь спогади, але бачив перед собою лише темряву. Наче вночі блукав темним лісом. Очевидно, у мене був такий розгублений вигляд, що лікарка почала мене заспокоювати.

Я дивився на неї, наче на рятівний круг, на останню надію. Вразив власний голос – мені видавалося, що я запитав твердо і голосно, але прозвучало якось жалюгідно, пошепки. Питав, коли я можу сподіватися на те, що пам’ять повернеться. Вона помовчала хвилинку, але погляду не відвела. Сказала, що все це індивідуально, залежить від того, як відновлюватиметься організм. Перед моїми очима змінюва­лися, наче в калейдоскопі, обличчя побратимів. Але хто це і коли я перетинався з ними, не пам’ятав. А далі знову та сама темрява. Бо доти, допоки я не пригадаю імен побратимів, я нічого не дізнаюся і про поранення, і чи вижив хтось із них. Вони провідували мене у шпиталі, але я не міг їх пригадати. Хоча один просив мене уважно подивитись на нього, бо саме він витягнув мене і доправив до медиків…»

Уляна згадала, як пані Софія розповідала про свою колегу, ізра­їльську психологиню Рут, яка мала успішний досвід роботи з вояками, які після контузії втратили пам’ять, і попросила її організувати консультацію онлайн.

– Ми живемо звичайним життям, – розповідала Рут. – Коли лунає сигнал повітряної тривоги, всі знають, як поводитись. В укритті ми багато допомагаємо дітям, щоб вони не боялися і не почувалися в небезпеці… Звісно, небезпека чатує на всіх, але коли ти знаєш, як себе захистити, тобі знач­но легше. А для дітей важливо опікуватися домашньою тваринкою, особливо, коли ми в укритті. Ми придумали багато цікавого про песика Барабаку, яким опікується дитина. Я не знаю, з ким легше працювати – з дітьми, чи з дорослими…

Далі Рут розповіла, що працювала з військовим Менахемом, який також частково втратив пам’ять…

– Менахем розповідав мені, що в нього почастішали панічні атаки, він ніби втратив себе «частинками, фрагментами»… Так він сам говорив. Почувався невпевнено, бо великий масив важливої інформації з його життя кудись зник, ніби розчинився у минулому. Я вчепилася за ці його слова, наче за соломинку, – розповідала Рут. – Запитала, чи любив він солодощі. Чого йому найбільше хотілося, коли він воював. Стежила за реакцією Менахема. Спочатку його погляд був відстороненим, ніби не про нього мова. Але я далі «намацувала» щось таке з його минулого, що допоможе повернути фрагментарну пам’ять. Якоїсь миті мені здалося, ніби сама інтуїція вела мене правильним шляхом. Вчувалося навіть щось містичне. Бо з якого дива я сказала: «А от я люблю торт “Естерхазі” – це мій улюблений. Моє улюблене кафе розташоване неподалік від моєї роботи і я часто туди заходжу. Там працює неймовірний кондитер – це просто диво якесь! Він уміє здивувати і щоразу додає до цієї солодкої смакоти якусь родзинку». Я не встигла завершити фразу, як Менахем підбіг до мене. Так-так, саме підбіг, бо до цього він сидів, чемно мене слухав, але особливої активності не виявляв. А тут раптом такі зміни! Його очі сяяли, сам він усміхався. «Я згадав! Я згадав!» – Менахем тішився, наче дитина, яка за слухняну поведінку отримала медяник.

«Моя мама готувала цей торт, – Менахем не стримував радості, – він справді дивовижний, і я його обожнював, тому запам’ятовував усе, як робила мама. Вона казала, що у класичних бісквітах на торт використовують мигдаль, але можна брати і волоські горіхи. І вона теж, як ви кажете, вносила свою родзинку. А ще мама казала, що важливо приділити увагу крему. Його роблять… роблять…» Менахем затнувся і почав трохи нервуватися, і я вже готова була прийти йому на допомогу, але він раптом почав згадувати такі подробиці, що я сама не могла повірити! – «Потрібно дуже обережно змішувати заварний крем, згущене молоко та вершкове масло – вони мають бути однакової температури. А ще мама самостійно варила згущене молоко дві години, бо магазинне, як вона казала, має зовсім інший смак…» Я слухала Менахема і розуміла: звичайні спомини родом із дитинства здатні творити дива… А ще він багато почав згадувати. І цієї миті він уже не просто виживав, намагаючись видобути з глибин підсвідомості якісь крихти, які б допомогли йому себе усвідомити… Ні, він жив, просто жив, а я згадувала слова незабутньої Голди Меїр, яка говорила: «Ми хочемо жити. Наші сусіди хочуть бачити нас мертвими. Це не лишає надто багато простору для компромісу»…

…Цей відеозв’язок з Рут окрилив Уляну. Коли знову побачила Захара, вирішила розповісти йому про отого невідомого Менахема, який за допомогою приємних спогадів почав потроху віднаходити себе, справжнього. Захар трохи знітився, було відчутно, що його щось тривожить:

– Я намагався… І лікарі у військовому шпиталі теж радили. Але я нічого не згадав. І я, на жаль, майже не їм солодкого, тому не назву жодного рецепта тортика чи тістечка…

Тільки-но Уляна підвелася, щоб підійти до вікна, як Захар завмер, ніби уздрівши щось важливе для себе. Уляна перехопила його погляд. Він, не відриваючи очей, дивився на картину, що висіла над столом Уляни. Очевидно, він щойно її роздивився і вона, ця сонцесяйна картина, на щось його наштовхнула. Уляна і сама була закохана в цю картину. Літній прозорий день. Біля річки декілька рибалок, розніжених під променями липневого сонця. Літо в розпалі, все дихає теплом і умиротворенням. Немає ані вій­ни, ані болісних споминів-ран, які отруюють життя і заважають дихати на повні груди. Захар усміхається, простягає до картини руки і шепоче:

– Один день з мого дитинства. І те, що я найбільше любив, – риболовлю…

У його очах щось тепле, ніжне, ніби він починає згадувати про те, про що вже боявся і подумати… Він починає шлях до себе, до справжнього.

Шлях непростий, часом болісний, але на тому шляху повноцінне життя, а не болісне виживання… Уляна буде поряд, щоб здолати цей шлях разом і перемогти всі страхи та сумніви, аби Захар віднайшов себе і більше вже ніколи не втрачав…