ВТРАЧЕНІ СВІТАНКИ

Зрозуміло, Михайло тоді довго думав. Він не міг залишити навчання, адже мати, яка його сама зростила, покладала на нього надії. Не міг він просто так кинути і Світланки. Думав: «Якось Світлані поясню про вимушене одруження. Попрошу почекати. Ось іще два роки – й отримаю диплом. А тоді зможу розлучитися і жити з коханою». Але й подумати не міг Михайло, що Олена сама розкаже про все Світлані, про весілля і про дитину. 

Тож більше дівчина не шукала з ним зустрічей. Коли приходив поговорити, втікала. Перевелася на навчання в інше місто. Додому спочатку приїздила нечасто, а потім зовсім перестала. Ніхто з односельців нічого не здогадувався. Батьки майже нічого не знали про її життя. Писала листи, повідомила, що вийшла заміж, народився син. Батьки спочатку хотіли хоч раз поїхати до неї в чуже далеке місто, але не могли залишити хворої молодшої доньки. Декілька разів приїздила до батьків з дитиною. На запитання батьків про чоловіка відповідала коротко: «На заробітках». Нікого ніколи не питала про Михайла. Його матір намагалася уникати.

Михайло тим часом проживав у доброт­ній квартирі у великому місті. Але нічого його не тішило: ні дружина Олена, ні здобута вища освіта, ні високо оплачувана робота, яку отримав завдяки тестю. Дітей у них з Оленою не було. Тоді казала, що після весілля, яке так швидко влаштували, бо наречена вагітна, стався викидень. Але Михайло майже на сто відсотків був упевнений, що ніякої вагітності й не було. Коли казав дружині про це, то лише лукаво насміхалася з нього. А тепер ще дізнався, що не може вона мати дітей. Часто згадував Світлану. Не раз, приїжджаючи до матері, запитував про неї. От одного разу ненька й повідала, що бачила Світлану із сином, щоправда, здалеку. Але наголосила, що хлопчик видався на нього в дитинстві схожим. 

– Оце ніби на тебе маленького подивилася, – говорила мати, а далі промовила: – Я не знаю, що було між вами, але знаю одне, що ви одне одного кохали. Як ти міг, сину, так вчинити? Важко було дівчині, відразу із села поїхала й майже не приїздила. Кажуть, що тоді заміж вийшла, але із чоловіком жодного разу не приїздила. Дивно, та дитина на тебе схожа.

– Мамо, я Світлани вже тринадцять років не бачив. А чому я так зробив, то ти добре знаєш причину. А тепер мені ні навчання, ні робота не милі, – в розпачі говорив Михайло. 

– Та гарна мені невістка дісталася. Ніколи й у село не приїде з тобою. Внуків немає, – казала мати Михайлові, ніби лезом ножа різала по серцю. 

Михайло зрозумів, що він не може більше чекати, дуже хоче побачити Світлану й дитину, можливо, свого сина. Тільки не знав і подумати не міг, що жінка ще й досі незаміжня і проживає із сином у гуртожитку. Як ніколи бажав з нею просто поговорити. Тож почав регулярно навідуватися в село. Не щастило, не їхала Світлана. Але знав, що неодмінно незабаром приїде, бо давненько не була в селі. Передчував, що побачить улітку. Справді, їдучи попри зупинку від міста до села, несподівано побачив Світлану із сином. Людей майже не було, оскільки автобус тільки-но по­їхав. А вони запізнилися. Михайло на мить розгубився, побачивши, що Світлана майже не зміни­лася, а хлопчик був так схожим на нього в дитинстві, і запропонував підвести. Жінка спочатку, ніяковіючи, відмовлялася, але він уже носив речі до автівки. Майже не розмовляли. А Михайлові так хотілося порушити звичну розмову про дорогу, погоду, батьків. 

Тільки й запитав:

– Надовго в наші краї? 

– На два тижні, в мене відпустка, а в сина – канікули, – стримано відповіла. 

Звернула увагу, що на Михайловій руці немає обручки. «Може, побачивши мене, зняв», – подумала мимохіть. Дивно, звернув увагу на праву руку Світлани й він. Відзначив про себе, що без обручки. Не було її і на лівій руці. У чоловікових очах з’явилася надія. Підвіз до самого двору, допоміг занести речі. Світлана стримано подякувала, провела до хвіртки. Благально подивилася на Михайла. Чоловік знав, що має першим заговорити, але не міг знайти потрібних слів. 

– Вибач мені, Світланко, це я в усьому винен. Я щодня думаю про тебе. Не можу більше жити з Оленою, – почав. 

– Це вона тоді між нами стала, правдами-неправдами хотіла одружити тебе на собі. І їй вда­лося, – сказала стримано Світ­лана. 

– Як ти? Де саме проживаєш із чоловіком? – запитав Михайло. 

Світлана здивовано подивилася на нього, зрозуміла, що він ще ні про що не здогадався, про­мовила:

– А ти ще нічого не зрозумів? Незаміжня я. А поїхала тоді із села, щоб ніхто не бачив, що маю народити дитину. 

– То це моя дитина, мій син?! – радісно промовив Михайло. 

– Твій, – ласкаво відповіла. А тоді нагадала про причину їхньої розлуки, про всі поневіряння Мишка, про брехню Олени. Він тільки мовчки слухав, усвідомлюючи, що Світланка озвучила те, у що він так боявся вірити. От тільки Михайло нічого не знав про неї, а кохана знала про нього все. 

Розгублений їхав із вулиці, на якій колись жила Світланка. Прийшов і розповів про все матері. Його погляд про все сказав. Мати бачила, що вдруге син не залишить Світлани. Не задля цього стільки чекав з нею зустрічі.

Літнього вечора зрізав найкращі троянди в материному квітнику. Поспішав до Світланки. Вона зовсім не змінилася, така ж ніжна й тендітна. Чоловік твердо вирішив розлучитися з Оленою. Тепер ніхто його не залякає. Житимуть з його матір’ю, якій так до вподоби Світлана. Він більше не відпустить коханої. Якщо вона не бажає жити в селі, поїде разом з нею до містечка, в якому проживає із сином. Не вагався ні хвилини. Заїхав до магазину, придбав синові гостинці. Вирішив потішити також новим телефоном. 

Сміливо зайшов до хати. Поговорив з батьками. Сповістив про свій намір. Гукнули Михайлика. Дивно, тільки тепер зрозумів, що названо сина його іменем. Світлана вказала очима на Михайла і промовила:

– Синку, це твій батько. 

Михайло вручив хлопцеві гостинці й новий телефон. Син стримано подякував і, зрозумівши, що дорослим треба поговорити, поспішив до своєї кімнати. 

Пішли з хати й батьки, залишивши їх наодинці. Світлана цілий день чекала, що Михайло неодмінно прийде. Тепер тільки полегшено зітхнула: «Дочека­лася». Була невимушена розмова. Чоловік хотів, щоб бабуся ближче познайомилася з онуком. Світлана не заперечувала. Тож увечері втрьох приїхали до Михайлової матері.

Світлана з Михайлом зустріли найкращий у житті світанок – перший спільний за багато років. Тільки їхній, втрачений за багато років.

Чоловік напрочуд швидко владнав свої справи. Розлучився з Оленою, хоча вона спочатку не бажала давати згоди. Позбувся роботи. Знайшов іншу, спочатку в селі, а потім у місті. З’їздили зі Світланою по речі. Почали жити у просторому будинку з матір’ю. Одружилися. Записав Михайло сина на своє прізвище. А по батькові він і так Михайлович. Бабуся не могла натішитися онуком. Невдовзі народилася у подружжя донька. Росли діти в мирі і злагоді. Потішили онуками. Все частіше любувалися Михайло зі Світланою світанками. Навіть подумати не могли, що невдовзі вони будуть не мирними. 

Втрачені світанки. Для когось страчені назавжди. Щоразу непередбачені. З на­дією і вірою в новий день. Світанки доль людських прийдешнього.