ВСТИГАТИ ЖИТИ…

Отак пані Марія, сама того не очікуючи, опинилася в гостях у своєї колишньої учениці – Аліни Кондратенко. Спогади теплою хвилею віднесли в ті благодатні часи, коли й сама пані Марія була ще сповненою сил та енергії і пам’ятала малу Аліночку, яку привели на заняття з фортепіано. Мала ніяковіла, бо пальчики не так стрімко бігали клавішами, як того хотілося дівчинці, але вона не припиняла грати. Була напрочуд цілеспрямованою та працелюбною, здатною досягати мети. Тож не здивувалась, як багато інших, коли Аліна пішла воювати. Завжди так і казала про свою ученицю: «Пучка духу, зате сильного».

Аліночка тим часом найбільше переймалась, щоб пані Марія не захворіла, частувала її гарячим чаєм, смачним медом із випічкою.

– Алінко, як же ти наважилася піти на війну? – пані Марія поглянула просто в очі дівчині.

– Хотіла бути чимось корисною, – дівчина поставила на стіл чашку. – Так можна все життя лякатися, ховатися і просвистіти країну. Тож вирішила діяти. Закінчила курси з парамедицини, тому дещо вже знала. Хоча на фронті моєї тео­ретичної бази виявилося недостатньо. Потрібно було вчитися на практиці, і це спочатку мене трохи лякало… Втім, я обрала таке псевдо, яке мене рятувало від страху та зневіри. Здавалося, нічого особливого, але в тій назві стільки сили. Мене всі кликали Калиною, і я тим пишалася, бо наша українська калина вічна. Скільки б не гнули її, не ламали, а вона виживала, відроджувалася.

Аліна дивилася на пані Марію і знову бачила себе маленькою дівчинкою, яку привели до музичної школи батьки… Це щастя, що вона потрапила до пані Марії, вчительки, яка ввела її в чарівний світ музики без примусу. До того ж робила вона це наполег­ливо, тільки наполегливість була ця непомітною, ненав’язливою. Запам’яталися і слова, що їх сказала вчителька: «Музику треба впустити у своє життя, дозволити їй бути частинкою тебе, і тоді твоє життя заграє невідомими досі барбами». Боже милий, коли ж то все було, у якому столітті до нашої ери?

Ось вона, пані Марія, втілення всіх чеснот, сидить перед Аліною, і вже роки лягають тінню на її прекрасне чоло. Тільки очі, ці сині очі, залишилися наче в молодості. Вона дивиться
на Алінку з любов’ю, і на серці в дівчини теплішає. Стає добре, як у дитинстві, й хочеться поділитись усім пережитим. Розповісти про те, як вона вперше потрапила в зону бойових дій у Мар’їнку на Донеччині. Тоді ані Аліна, ані її посестри й уявлення зеленого не мали, що на них чекає там, де точилися
жорстокі бої. Там вона й побачила перших поранених, до того ж усі вони були важкими. Й по-справжньому розгубилася.
Було страшно, що через нестачу досвіду може нашкодити, не так надавши допомогу.

«Я зможу, я стану сильнішою, я все здолаю…» – вмовляла себе, а зуби цокотіли від страху. Аліна розкрила сумку, похапцем перевернула все, що там було. Ось ліки, всі потрібні препарати, а в неї справжнісінька паніка. Дивиться на медичні інструменти й нічого не може вдіяти. «Зберися, – наказала собі, – ось важкопоранений, він сильний, бо стримує біль і майже не стогне, а ти розгубилася і танеш, як цукерка». Аліна заплющила очі, повертаючись у той перший день свого бойового хрещення.

Пані Марія ніжно торкнулися її руки, прагнула заспокоїти. Розуміла, як нелегко даються їй ті спогади.

– Словом, зібрала себе докупи і надала тому важкопораненому хлопцеві допомогу, – Аліна підвелася й підійшла до вік­на. – У того хлопця були множинні осколкові поранення, він був просто посічений. Робила свою справу й боялася дивитися
йому у вічі. А він тримав мене за руку та все намагався зазирнути в мої очі, ніби хотів прочитати щось важливе. Я лише повторювала, що все буде добре, все буде добре, адже його евакуюють у найкращий шпиталь у Дніпрі, а там хірурги чинять справжні дива.

От тільки дива не сталося, і за тиждень я дізналася, що мій перший поранений, якого я так хотіла врятувати, не вижив. Я так побивалася, що готова була піти й більше ніколи не повертатися на фронт. Я картала себе, лаяла останніми словами, бо мені здавалося, що я не маю права рятувати бійців. Але досвідчений медик із позивним «Багіра» швидко повернула мене до тями. Вона просто сказала, мовляв, уяви, ми всі підемо, розбіжимося, і що далі? Треба вміти тримати удар і жити це життя навіть за найскладніших, найтрагічніші моменти… І я тримала цей удар, ставала
сильнішою…

Пані Марії якоїсь миті здалося, що все, що відбувається тут, у цій квартирі, на цій кухні, – ніби інша реальність, паралельний світ. Світ мистецтва, музики – все те, чим жила, і цю любов прищеплювала вихованцям – тепер усе це здавалося їй геть далеким і непотрібним. Життя було спресованим і таким малим, ніби його увібгали до бджолиного стільника. Зараз поряд із дівчинкою, яка перетворилася на жінку-месника, жінку-воїна, вона почувалася зовсім розгубленою.

Ось вона, Алінка з позивним Калина, розповідає не чужі, а власні історії, які далися їй такою важкою ціною. Чи думала ця тендітна мала, яка вчилася вслухатися в чари музики, що колись їй доведеться взяти до рук зброю? Марії якоїсь миті захотілося обійняти Алінку, наче маленьку беззахисну дівчинку, звільнити її від тих нещадних спогадів, що міцно тримають у своїх лещатах…

– Ми з бригадою стояли на найдовшій ротації в містечку Золотому на Луганщині. Ми з Багірою працювали в групі медичної евакуації поблизу Лисичанського нафтопереробного заводу. Нашим завданням було прикривати фланги, коли бригада виходила із Золотого.

Багіра, вона була така відчайдушна, здається, що вважала себе безсмертною. Ми стояли влітку, спека, неподалік – людські садки, а там уже черешня достигла. Багіра залишила мене чергувати, а сама якось пробралася туди і бігом повернулася. Я цього ніколи не забуду. Неподалік бої гримлять, дим, кіптява, а ми, притулившись до дерева, смакуємо ту черешню. Я завжди згадуватиму цей смак, він якийсь особливий… І весь час думка у твоїй голові: «А раптом більше не доведеться посмакувати?». І потім, коли бригада виходила, за нами вже ворог ішов, наче поспішав уполювати якусь здобич. А в нас важкий командир роти – поранення в живіт. Мені ще раніше Багіра казала, що ті поранені, які мали такі травми, частіше за все помирали. Та я вже не панікувала, швидко під’єднала до системи, надала всю потрібну допомогу. Ми потім цікавимося, як там наші бійці, яких ми відправляли в лікарню, і як приємно було чути, що з командиром усе добре.

А одного разу стався взагалі складний випадок, який міг погано закінчитися для нас. Була вже пізня година – після одинадцятої вечора. Багіри не було, вона була у шпиталі, а мені дали Миросю – зовсім молоденьку дівчинку, яка щойно починала працювати. І тут нам передають, що треба забрати пораненого. Звісно, наказ є наказ, маємо їхати. А тут якраз посилилися обстріли, гепало зовсім поряд.

Дивлюся, моя Мирося аж тремтить, та й мені без досвідченої Багіри трохи недобре. Однак мусимо їхати по поранених у посадки. Водій скомандував їхати полем, і ось ми вже пробираємося вночі, а темрява така, ніби ми опинилися десь у підземеллі. Я інтуїтивно відчувала, що ми десь загубили орієнтир, заблукали і заледве не заїхали на позиції москалів.

Словом, дісталися до посадки і знайшли поранених хлопців. Пам’ятаю, як під’єднали одного пораненого, його звали Олегом. Він увесь час говорив, очевидно, бачив, що ми трохи перелякані, у нього був больовий шок, тож хлопець так реагував. Усе розповідав про свою маму, обіцяв після перемоги повезти нас у гості, бо мама така господиня, що нас частуватиме смакотою. Ми обіцяли, що так усе й буде, а потім разом співали повстанських пісень. Поки ми довезли пораненого до стабілізаційного пункту, прокапали всю крапельницю. Мирося так раділа, що ми врятували того Олега і він сам пішов до медиків…

Пані Марія слухала сповідь Аліни і чомусь згадувала отой засніжений ранок, коли вона, поспішаючи до музичної школи, побачила поруч з Аліною ще одного свого вихованця – Артема Вишневського. Історія з Артемком узагалі була дивовижною. Пані Марія трохи знала бабусю Артемка – пані Марту, викладачку французької мови.

Розумна, інтелігента, вона ніколи не вивищувала себе над іншими людьми. Розвивала Артема різнобічно: хлопчина і спортом займався, навіть із парашутом стрибав. І що цікаво, ніхто Артемій до музичної школи не змушував іти. Просто одного разу, відвідавши концерт класичної музики, Артемій вирішив, що йому неодмінно потрібно навчитися грати на фортепіано.

Він не грав – він розчинявся в тих звуках. Пані Марія мріяла, щоб її учень присвятив себе музиці, бо настільки досконалою була його гра, що годі й мріяти про щось краще. Але Артемій прагнув випробовувати себе скрізь, де тільки потрібні були його розум, завзятість і кмітливість. Коли почалася війна, він не розпорошувався на те, як таке могло бути, бо «ніхто собі не міг уявити, щоб росія на нас напала». Артемій чудово знався на історії і знав, що ніколи такого не буде, аби очманілий, скажений рашистський ведмідь дав нам спокій. Артемій був у найгарячіших точках. Разом із побратимами прийняв бій поблизу Бахмута. Про це розповідала пані Марта, бабуся Артемія, коли вони випадково зустрілись із нею на вулиці. Пані Марта розповідала про онука, а Марія навіть боялася запитати, як часто він дає про себе знати. Потім вона довший час не бачила пані Марти. І ось тепер зустріч з Аліною знову нагадала про Артемія та змусила тривожитись.

Постійно думала про Артемія Вишневського. Відтак наважилася набрати номер пані Марти, бо невідомо тепер, коли вона вийде на ту вулицю. Телефон довго не відповідав. Нарешті пані Марта озвалася… Тривога Марії була недаремною: Артемій загинув у бою, коли хлопців накрив мінометний вогонь.

– Його знайшли, парамедик наклав джгути на обидві ноги, – говорила жінка. – Хоча Артемій мав сильну контузію, зміг сказати: «Я вижив». Для мене це незбагненна таємниця, як він вимовив ці слова, маючи множинні осколкові поранення. Я так вдячна тому парамедикові, який чув ці останні слова і переказав їх нам…

Серце пані Марії стиснулося. Молодий парамедик рятував життя юнака, який з останніх сил тримався на цьому світі, щоб за нього далі жили ми… Заради тих найкращих, які вміли цінувати те крихке диво – життя.