«ВПАДЕ СЛЬОЗА ЧИСТА – І ТИ УСМІХНЕШСЯ»

Було вже доволі пізно, але Марина не лягала спати. Передивлялася світлини – впродовж цього року пішло за межу стільки близьких людей, що цього лиха вистачило б на декілька років. Рік справді був складним… На початку року, в січні, не стало Марининої колеги, з якою багато років працювали разом. Зрештою, вони були не просто колеги – вони були однодумці, яких не так багато трапляється в нашому житті…

…Вони познайомилися так давно, що Марині здавалося, нібито вона знала Уляну Степанівну сто років. Вона, Маринка, була ще такою юною – щойно прийшла працювати в редакцію після закінчення університету. Так і познайомилися з Уляною Степанівною. Звісно, вона була мудрою, досвідченою, але ніколи не нав’язувала своєї думки, не тиснула, як кажуть, авторитетом. Маринка працювала із задоволенням, бо саме Уляна Степанівна надихала, підказувала, заохочувала. Здавалося б, вона мала хист працювати з молодими, талановитими, амбітними… Уже пізніше Марина дізналася про те, що пані Уляна справді мала до цього хист, бо росла у вчительській родині. І вона стала такою людиною для Марини і для тих юних хлопців і дівчат, які щойно починали свій шлях у журналістиці.

Марина пригадала, як писала свій перший матеріал про Ярославу – дів­чину з інвалідністю. Вона була такою відчайдушною, незважаючи на все: на свою нерухомість, на безперспективність одужання… Ярослава дізналася про цей страшний вердикт від лікарів. Свого часу було розпочато неправильне лікування, що й призвело до таких трагічних наслідків… Та дівчина не здавалася. Вона прагнула підвестися з ліжка навіть тоді, коли це здавалося неможливим. Той матеріал вийшов справді гарним, якимось людяним. Уляна Степанівна потім іще довго його згадувала, хвалила Марину і просила переказувати вітання Ярославі. Пані Уляна так про неї і казала: «Незламна Ярослава, мужня дівчина».

Дружба з Ярославою окрилювала Марину, а Уляна Степанівна… Вона була з тих керівників, які легко входять у твоє життя і залишаються в ньому назавжди. Зрештою, ніхто в редакції не називав пані редакторку поважно – Уляною Степанівною. Вона була для них Улею, Уляною, хоча в цьому звертанні не було фамільярності, зневаги.

А життя – справді дивовижна річ. Коли ти зовсім юний, сповнений амбітних планів на майбутнє, тобі здається, що це свято життя триватиме вічно. Здавалося, що так триватиме завжди: улюблена редакція, приємна редакторка, змога реалізувати себе в професії. Але все колись закінчується, і це «колись» настало значно раніше, ніж можна було уявити.

…Марина готувала черговий матеріал, уранці збиралася спокійно попрацювати вдома, бо після обіду було призначено зустрічі. Телефонний дзвінок пролунав, наче сигнал SOS – тривога, що не віщує нічого доброго.

– Марино, добрий день, – почувся приглушений голос. Дівчина навіть не зрозуміла, хто це набрав її номер. Чоловічий голос… Нібито й знайомий, проте звучить так глухо, віддалено, ніби з іншої планети.

– Марино, Уляни Степанівни не стало, – нарешті Марина розчула дивний, далекий голос і дізналася про страшну новину, від якої враз обірвалося все всередині. Телефонував син Уляни Степанівни, Юрась, і від хвилювання Марина навіть його не впізнала. Пані Уляна називала свого сина саме так – Юрась – і дуже ним пишалася. Ледь стримуючи сльози, Юрко видихнув:

– Марино, ну чому?

Далі вже не стримував себе, бо те, що він пережив, було справжньою трагедією, після якої ще довго оговтуватиметься. Ранок, як розповів Юрко, розпочався звичайно. О дев’ятій ранку, за тради­цією – так було в них заведено, – зателефонував мамі. Вона почувалася бадьоро, хоча, як визнала, трохи втомилася. Останнім часом мала проблеми організаційного характеру. Чи то рекламодавці підведуть, вчасно не розрахуються, чи то якісь фінансові проблеми. Тож уночі довгенько засиділася – працювала.

Але для Уляни Степанівни, досвідченої газетярки, то не було якоюсь особливою новиною. Вона в такому жорсткому графіку жила все своє журналістське життя, яке давно вже переплелося з буденним і стало її невід’ємною частиною. Справді, нічого не віщувало біди.

– Як ти, синку? Ну, розповідай, що в тебе нового? – в материному голосі стільки любові та ніжності, що Юрась миттєво забув про свої негаразди. Розповідав мамі останні новини, з чогось кепкував, з чогось сміявся, на щось нарікав. Як часто ми забуваємо поцікавитися в батьків про їхні справи, про те, що насправді їх турбує! Нас уважно слухають, і це здається нам таким буденним, звичним. Бо ж навіщо тоді батьки, якщо вони нас не вислухають?

Можливо, його мама, для якої Юрасик завжди був Усесвітом, про щось би йому розповіла, а може, навіть про щось його попросила. Хоча ні, найімовірніше, ні. Вона ніколи не хотіла турбувати сина. Навіщо, вона ж сильна, сама з усім упорається. Аби дітям було добре, і не лише рідному Юркові, а й усім, з ким вона працювала. Вважала, що вони рідні, хоча б за духом, бо журналісти – то особливе братство людей, ми всі однієї групи крові. Про це Марина вже думала пізніше, коли до неї повернулася здатність узагалі щось аналізувати. А тоді, оглушена цією безглуздою звісткою, від якої все розривало всередині, вона не могла отямитися. Не було сил опанувати себе і бодай про щось подумати. Боже милосердний, а Уляна, їхня всесильна Уляна була ще й романтичною натурою. У вирі газетярських буднів вона трохи забула про те, що в душі завжди була поеткою. І оці її поетичні рядки, присвячені пам’яті чоловіка, тепер бриніли в Марининому серці: «Впаде сльоза чиста – і ти усміхнешся…».

Юрко, ковтаючи сльози і вже не соромлячись ридань, розповідав подробиці того злощасного ранку. Вони ж так гарно поспілкувалися, посміялися. Уляна Степанівна була з тих, хто любив сміх і гостре слово. Її сміх – радісний і безтурбот­ний – ще довго озивався в його душі… Можливо, Юрко зателефонував би їй лише увечері й бодай на день відтягнув цю сумну звістку. Але він, поклавши слухавку, згадав, що вони з мамою планували привітати з днем народження Маріану – Юркову двоюрідну сестру і племінницю Уляни. Юрко набрав номер Уляни Степанівни раз, другий, третій…

Вона не відповідала, але Юрко й далі вперто набирав її номер, навіть почав уже сердитися: чому ж
мама так довго не бере слухавки? Якщо врахувати, що вони буквально щойно поговорили, він припустив, що пані Уляна могла терміново кудись вийти. Раптом їй потрібно було в магазин або до сусідки. Проте що більше Юрко про це думав, то тривожніше ставало на його серці. Ну, гаразд, припустімо, що Уляна Степанівна і справді вийшла з помешкання. Але ж не могла вона так швидко зібратися, адже минуло лише декілька хвилин від того моменту, як вони закінчили розмову. Минуло десять, двадцять хвилин. Пів години, година… Юрко, як навіжений, телефонував матері, сподіваючись на диво і найбільше за все прагнучи почути: «Юрасику, як ти?».

– Скажи, благаю тебе, скажи лише декілька слів! – достеменно не міг пригадати, чи шепотів це, а чи волав і молив озватися. Не пам’ятав, як одягався... Мабуть, не міг зібратися до пуття, бо коли він приїхав до Уляни Степанівни – а він часто до неї так звертався, та ще й примовляв: «Шановна пані редакторко, дозвольте відрекомендуватися…», – то побачив, що вийшов із помешкання в капцях. Коли подзвонив у двері й не почув жодного поруху, всередині все обірвалося. Юрко зрозумів: те, що він зараз побачить, його вб’є самого… Він не помилився. Вона, Уляна, яка щойно розмовляла з ним, сміялася, бажала гарного дня, нерухомо лежала на підлозі. У її руці був невеличкий згорточок. Обережно потягнувши, Юрко побачив, що то доволі товстий зошит, списаний до болю знайомим почерком. Чому Уляна взяла до рук свій поетичний зошит? Чому гортала саме ці сторінки? В око впали рядки, такі пронизливо щемливі, від яких горло стискають судоми: «Впаде сльоза чиста – і ти усміхнешся…». Так, Юрко все зрозумів з першої хвилини. Присвячена пам’яті батька, який так рано пішов за межу… От лишень чому це сталося саме зараз? Чому мамі слало зле? Юрко не пам’ятав, як намагався запустити її серце, водночас викликаючи «швидку»…