ВОВЧИК ВОВЧИКОВІ ВОВК!

Спочатку просив Іван, потім неодноразово телефонувала й Настя, але одні були сильно завантажені роботою, в інших маленькі діти…

– Лікарі мають лікувати, музиканти – грати, економісти – рахувати, – сказав на те найстарший син, – не їхня то справа – в городі копирсатися.

Іванові було дуже боляче чути таку відповідь, але він перетерпів. Трохи оклигавши від хвороб, вони з дружиною таки довели город до зими. Розкидали гній. Виорали…

За зиму ще декілька разів обоє хворіли. Навесні Іван з Настею порадились та й вирішили, що не засаджуватимуть уже всіх трьох городів і худоби менше триматимуть. На Великдень останнє порося зарізали, а малих уже не купували. Три бики продали, а ще дві телиці й коня. Корову тільну хоч і шкода було, та подарували сватам.

Залишилась тільки стара корівка, яку шкода було продавати за безцінь. Діти приїздили, але додому повертались уже без сумок та грошей. Іван помічав запитальні погляди, але сам розмови не зачинав. Вичікував. А коли довелося восени врожай ділити, дав по сітці картоплі, вділив по ящику яблук та й по всім. «Що’сте, діточки, наробили, те й маєте», – подумав.

А взимку Настя захворіла. Сильно. Зламала її застуда. Телефонував Іван синові-лікарю, але той не мав часу навідатися до села. Лиш ліків передав. Решта дітей теж знайшла причини не бути поруч із хворою: одні не їхали зовсім, інші ж навідалися, щоб тільки носа показати, побажавши матері видужання. А Насті не ліки були потрібні, а діти поруч. Чомусь, коли роздумувала над тим, що ніколи їх навіть на хвилинку не залишала, коли хворіли, ставало ще гірше. Іван, як міг, припадав біля жінки, але його ласки було замало. Так і померла Настя, не дочекавшись ні весни, ні дітей.

На похороні, щоправда, були всі. Дівчата поділили між собою те, що їм припало до смаку: якісь хустки, вишиті серветки, рушники… Хлопці просто мовчки відбули чин похорону, немов чужі. Розмова між ними не клеїлась… Навіть на ніч не залишилися біля батька у спорожнілій хаті. Щойно смерклося, кожен лупнув дверима власної автівки й вирушив до міста.

– Куди ж ви, діточки, в ніч пускаєтесь? – крикнув навздогін батько, але хто його слухав? А він простояв іще з годину у відчинених воротях та й сам почманав до холодного ліжка.

Як минуло за Настею сорок днів, надумав Іван навести лад з хатою та паями, аби потім не нарікали, що, мовляв, несправедливо розділив. Хату одразу записав на всіх, аби мали куди приїхати бодай на роковини, коли вже і його не стане. А два паї, що мали з дружиною, написав на наймолодших, бо вони працювали вчителями, а тієї зарплати у школі як кіт наплакав. Усі інші діти добре стояли на ногах, гріх би їм було скаржитися.

Рівно за пів року після смерті матері Іван зібрав усіх дітей у рідній хаті. Не хотіли їхати, але він наполіг. Дізнавшись причину, приїхали всі. Після оголошення свого рішення Іван побачив перед собою не власних дітей. Сварилися, обзивалися, звинувачуючи батька в любові тільки до молодших. Кожен зумів пригадати, коли, скільки і на яку суму привозив батькам провізії, хто скільки разів на рік приїздив і на скільки заправляв машину, хто купував ліки, хто що дарував, хто скільки разів у городі порався і хто скільки з нього брав. Згадали, хто заплатив за свердловину, хто купив батькам нову тачку чи мішки на картоплю, хто замінив побитий градом шифер... Клекоту було...

Іван, занімівши, дивився на той гармидер і горів від сорому перед сусідами, які, мов цікаві ворони, нависли на плотах, аби на їхню сварку поглянути. Боліло у старого серце, що сусіди – пияки з діда-прадіда, а діти до них як на крилах летять і як батьків їх шанують, слова важкого ніколи їм не скажуть.

– Хіба ж я, діточки, так вас виховував? Хіба ж я таке почути бажав? – шепотів пересохлими вустами чоловік. – Я ж іще живий, я ще тут, а у вас ні краплі сорому, кусаєтесь, як ті собаки!

Щойно почало смеркатися, кожен вирушив до своїх міських домівок. Іван плакав, сидячи в порожній хаті. Роздумував чоловік над тим, що дехто з дітей навіть на цвинтар до матері не пішов.

– Насте, Насте, забери мене до себе! – ридав. – Навіщо мені самому те життя, як нема біля кого голови схилити? Ми ж думали, що буде в нас велика родина Вовчиків, у якій пануватиме любов, де буде повага… А виходить, що ми наплодили зграю вовків…

До року після смерті Насті поряд із її зчорнілим хрестом височів іще один – білий, новий, із якого тонкою цівкою, неначе сльоза, стікала свіжа живиця. Не зміг Іван без своєї Насті довго жити. Та й не вовчої він був породи, аби вижити серед вовків…