ЖИВІ ЯБЛУКА

ГАЗЕТА «ЖИТТЯ. ІСТОРІЇ»

11 квітня 22:59

211

Джерело: Газета «Життя. Історії»

Історії з життя

ЧИТАЙТЕ 20 АВТОРСЬКИХ ЕКСКЛЮЗИВНИХ ІСТОРІЙ

Він різав теплі яблука, які пахли осінню. Сік стікав пальцями, проникав у дрібні тріщини на шкірі й пік. Сергій не звертав уваги, вперто, одне за одним розділяв навпіл стиглі плоди, вибирав усе погане, гниле, почорніле, залишаючи лише біле хрустке нутро.

Обчищені шматки з гулким звуком падали у відро: «Бум, бум, бум…» Він на мить підняв голову й задивися на сад, їхній сад. Кілька листочків лежали на газоні, смарагдова свіжість якого здавалася штучною поряд втомленого листя плодових дерев. Ці дерева породили нове життя й тепер збиралися скинути осоружне листя і поринути в сон, щоб навесні налитися новими бруньками.

«Яблучна осінь, яка чудова яблучна осінь!» – повторювала Оксана, його Оксана. Вона не могла повірити, що повернулася додому, що вони знову разом. Ті півтора року, які вона з Олесею провела у Франції, для Сергія були найважчими, найпохмурішими в житті.

Яблука скінчилися. Сергій підвівся і дещо розгублено заглянув у пустий кошик, ніби сумнівався, що вони колись могли скінчитися. Відніс на компостну яму обрізки, помив руки й ніж, зайшов до хати. Що він робитиме з тими яблуками? Сам же казав Оксані, щоб припинила їх збирати, але вона тільки сміялася і жартома відпихала його руку, яка постійно намагалася її торкнутися, шурхнути під блузку, відчути тепло і пружність давно знайомого, але все ще бажаного тіла.

«Ти не уявляєш, як я скучила за живими яблуками, щоб усі різні, із чорними плямками, які залишили черв’ячки, з набитими м’якими боками, – Оксана тішилася, як дитина. – Там, – вона вперто не називала країну, яка її прихистила, ніби боялася його цим травмувати, колись. У минулому житті вони мріяли поїхати до Франції у відпустку, котити в авто крізь мальовничі села, милуватися квітучою лавандою Провансу, пити віно на заплетених плющем терасах… Поїхала вона з Олеською і не у відпустку. Рятувала дитину й себе від вибухів, від людей, що вдерлися на їхню землю. Тепер ця країна звалася «Там». – Там яблука, як папір, такий собі зелений чи рожевий папір. Я навіть думаю, – знизила голос до шепоту, – вони друкують їх на принтері, як і помідори. Несмачні й скажено дорогі». Ця сцена відбулася вчора, а сьогодні він стоїть перед відром порізаних яблук і не розуміє, що далі. Сергій зловив себе на тому, що міцно, до рипу, стискає зуби. Знову вийшов надвір. На трояндових кущах залишилися поодинокі квіти. Вони розпустилися і нагадували пишні ромашки, бо оголили свою серединку, немов намагалися погріти її на сонці, увібрати його до того, як опадуть ніжні пелюстки. Сергій почав голіруч зривати троянди. Вони кололися, не піддавалися, чіплялися за життя, він смикав. Одна сильно гнулася, але відірвати її ніяк не вдавалося. Сергій вчепився в стебло зубами й розкусив його.

– Що ти робиш, любий? – гулко пролунав у голові голос Оксани.

– І справді, що? – спинився, кинув букет долі, сів і обхопив голову руками. – Як бути далі?

Він вмовляв її не повертатися, хоча хотів цього найбільше, прагнув, мріяв… Не міг дочекатися зустрічі з нею, з ними обома і боявся.

Сергієві згадалося, як Оксана народжувала. До того він і не здогадувався, що це так довго й боляче. Уперше в житті щиро молився. Не так, як тоді, коли прабаба водила до церкви й наказувала: «Молися і проси прощення». За що він, п’ятирічний, мав Його просити? Хіба за те, що заважав мамі будувати особисте життя. Тому вона за першої нагоди відвозила його до прабаби, яка читала лише Біблію і не хотіла дивитися за хлопцем, бо це в її віці обтяжувало.

Й от коли він зрозумів, що нічого не вдіє, почав молитися, просити в Бога, щоб Оксана й дитина вижили. Коли все закінчилося, сидів на стільчику і тримав сонну Олеську, яка ще не мала імені, була просто дитям. Дивився в зморщене личко, шукав знайомі риси, але вона нагадувала інопланетянку, а не людську дівчинку, нічого спільного з рожевощокими малюками з реклами підгузків це змучене, червоне, зморшкувате створіння не мало.

Оксана втомлено усміхнулася і поглянула на нього: «У тебе на руках наш квиток до вічного життя. Відсьогодні ми безсмертні. Тримай його міцно».

– Безсмертні, – прошепотів Сергій і йому захотілося вити, як вовкові, що втратив свою подругу, довго, завзято, до хрипоти.

Він не вив, а підвівся, підняв букет і пішов до будинку. Налив води у вазу, її улюблену вазу, і поставив квіти. Ніжні бутони не мусять гинути через його страждання, Оксана б це схвалила.

На поличці нерозпакована посилка. Дружина замовила книги, але навіть дістати з коробки їх не встигла. Усе довкола нагадувало про неї. Три дні тому, коли вони з Олесею приїхали, дім наповнився ними, їхніми речами, запахами, голосами, а тепер знову стояв пустий.

У вухах пролунало: «Відсьогодні ми безсмертні».

– Якби ж, – промовив.

Коли він залишився сам, то набув звички говорити вголос. Це давало змогу хоч на мить розірвати гнітючу тишу опустілого будинку. Й ось знову він у ній, у цій тиші. Мірно клацає годинник, якби ж його повернути назад, у ранок.

Вранці вони снідали вівсяною кашею. Оксана бідкалася, що набрала у Франції вісім кілограмів. Він запевняв, що йому це подобається, вона стала жіночнішою. Не кривив душею, щоб її втішити. Йому справді подобалося все, а найбільше – що вони знову разом. Він мав відвезти гуманітарку в Херсон, але помінявся з хлопцями, щоб побути з родиною. Погода гукала надвір лагідним теплом бабиного літа. Вони збиралися погуляти містом, але Оксана перед тим вибігла в сад і зібрала яблука: «Зроблю з них чипси і гризтиму взимку замість желейних ведмедиків. Бо вже сама, як ведмедик».

А потім вони гуляли в парку. Олеська оповідала про французьку школу, про їхню квартиру, про озеро з нутріями, яких годувала морквою. Їй хотілося ділитися новим досвідом, переживаннями. Оксана мовчала й весь час тримала його за руку.

Сергій показував відремонтований фонтан і нову бруківку з такою гордістю, ніби власноруч її поклав. Центр міста жив, мовби в країні не вирували бої. Люди гуляли, щось жваво обговорювали, бігали дітлахи.

До них прибився бродячий пес, якого Олеся пригостила шматком круасана. Замислено вимовила:

– У Парижі круасани геть інакші, – промовила й зиркнула на тата, – пахнуть топленим маслом, а тут просто булка.

– Бач, десять років, а така грамотна, уже паризькі круасани від наших відрізняє, – пхикнула Олеся, яка пила каву з паперового стаканчика. Від випічки вона відмовилася.

Пес виявився не таким мазаним, як Олеся, й, радо заковтнувши пів смаколика, привітно вихляв хвостом і біг за ними.

– Хочеш винограду? – Сергій зупинився біля ятки з фруктами. Він пам’ятав, що раніше дружина постійно купувала кишмиш і їла його, як насіння.

– О ні, тільки не це, – Оксана показово затулила обличчя руками. – Я на все життя ним наситилася.

Сергій пригадав: Оксана якось оповідала телефоном, що завербувалася на виноградники. То була важка поденна праця. На вечір нестерпно нила спина, а зранку мусила знову ставати до роботи. Зароблених грошей їм з Олесею вистачило на повернення додому. Відразу після збору винограду вона ухвалила це нелегке рішення. Закриття бюрократичних питань тривало кілька місяців – кілька місяців сумнів, страхів, тривог, зваження всіх за і проти, вислуховування численних знайомих, які вважали за потрібне прокоментувати її рішення.

Спогади навалилися на Сергія, і він затравлено озирнувся, шукаючи, чим терміново зайняти руки. «Чипси, яблучні чипси», – прошепотів і сів за стіл. Тоненько нарізав яблука, займаючи руки, але неспромога впоратися з думками.

Ніж зіскочив, залишивши на долоні довгий поріз, і впав на підлогу. Поступово виступила кров, скочувалася рукою і крапала долі. Він дивився незворушно: «От би витекла вся, до краплі…»

Перед його очима постала картина: боса жіноча стопа, яку лиже язиком вуличний пес. Його погляд повільно, нехотя, ніби повіки враз стали бетонними, повзе вище. Джинси. Футболка. А далі страшне криваве місиво. Він притискав до себе Олесину голову, не дозволяв їй повернутися і поглянути на матір. Вона слабо пручалася, ніби розуміла, що, коли побачить цю картину, то ніколи не зможе забути.

На Сергія в той момент найшов якийсь дивний стан, ніби це все не з ним, страшний чужий сон, у який його випадково закинуло.

За двадцять хвилин до того вони з Олесею пішли до магазину іграшок, який дівчинка дуже любила. Оксана залишилася на майдані, бо хотіла насолодитися містом, послухати рідну мову й подумати. Приблудний пес сів поряд неї, ніби казав: «Ідіть, я за жінкою пригляну». Сергія розсмішила ця відданість, і він потріпав приблуду між вухами.

Повітряна тривога застала їх між полиць з ведмедиками й довгоногими Барбі. Він спершу хотів за звичкою проігнорувати сигнал, але поглянув на доньку й зайшов у телеграм. Погортав, шукаючи інформацію.

Коли вдарила ракета, Сергій з Олесею злякано шарпнулися, але були досить далеко від епіцентру вибуху. Першої ж секунди він подумав, що все обійшлося, а наступної вже біг вулицею туди, де залишив Оксану.

На місці працювали рятувальники, поліціянти відтискали натовп і ставили обмеження, якомусь чоловікові надавали екстрену допомогу, розтріпана бабуся сиділа долі й монотонно розхитувалася, вдивляючись вицвілими очима у вічність. Хтось тихо схлипував, вили сирени швидкої допомоги й пожежної машини, димили якісь уламки, дотлівало кілька автівок.

Сергій спершу помітив пса й поспішив до того місця, де залишив Оксану. І тоді побачив босу ногу…

Якийсь чоловік у формі підхопив Сергія під руку й разом з донькою провів до автомобіля. Їх всадили, дали води, розпитали. Говорили щось про тіло, про офіційне упізнання, про ще щось, чого він не чув, ніби враз оглух. Згодом їм викликали таксі. Пес подався слідом за машиною, але швидко відстав.

Сергій назвав адресу тещі. Він боявся бути з Олесею, яка нагадувала ляльку-мотанку – така ж біла, безвольна, мовчазна. Немов сомнамбула, він передав дитину бабусі, щось пролопотів і майже бігом помчав додому, ніби міг там сховатися. Задихаючись, копирсався в кишені, шукав ключі. Відчинив двері і ввалився на подвір’я. Йому вчувався голос Оксани. Здавалося, ось вийде з-за рогу будинку, обійме – і все розтане, як дурний сон…

Кров зупинилася і почала засихати на порізаній руці. Сергій подумав про сусіда, дядька Івана. Згадав, як першим зі зграйки хлопчаків побачив його на старій груші. Тіло злегка розгойдувалося і здавалося, що сусід просто забавляється, хоче його злякати. Коли підійшов ближче і зміг розгледіти почорніле обличчя з рожевим висолопленим язиком, зрозумів: ніколи, нізащо так не вчинить. Й от тепер думав, що петля не така вже й погана ідея. Кинув швидкий погляд на змотаний шнур, який лежав на садовому столику. Оксана попросила його замінити мотузки для білизни, бо старі струхли. Він приготував той шнур, але ще не розтягував.

«Дитина – наш квиток у вічне життя», – пролунало в голові й він заплакав. Подумав, що Олеську догляне бабуся, і відразу відмовився від цієї думки, бо добре пам’ятав, як малим не хотів жити з бабою. Він знову узявся кришити яблука. Робота занурювала в стан напівтрансу, пальці зробилися якісь невправні, починали боліти, але він вперто кришив і кришив. Вони падали в миску, темніли, запах уже не здавався приємним, навпаки, його стало забагато, він проникав, всотувався в шкіру, вливався в кров, тік венами…

Сергій ніколи в житті не кришив яблук на сушку, але їх постійно заговляла прабаба, а він нишком трощив запаси, які вона тримала на печі в полотняному мішечку. До січня їх не ставало, але прабаба чи то вдавала, що про них забула, чи то просто не мала сил сваритися. Й ось він, дорослий, посивілий за ранок сорокарічний чоловік виконує цю монотонну роботу, щоб сховатися від страшної реальності, яка зламала його життя.

Пронизливо заволала сирена, і разом з нею заспівав телефон. Мелодія козацького маршу, якось настирно, недоречно проривалася крізь загрозливе виття. Вона вимагала жити, боротися… Сергій спробував проігнорувати цей недоречний звук, але телефон не вгавав.

У слухавці пролунали перші нерозбірливі слова, а наступні увірвалися в мозок раптовою надією:

– Ви ж Сергій? Скажіть щось. У нас у відділенні жінка. В її телефоні ваш номер поміж перших.

– Де? – вичавив хрипко, ніби кліщами видер цей звук із горла.

– Центральна лікарня…

Наступні слова він запам’ятовував, наспіх взуваючи кросівки. Забіг у гараж, подумав, що не замкнув хати, й відмахнувся, розчахнув ворота, кинувся до старенького «опеля», завів двигун і помчав крізь місто.

«Може, по Олеську заїхати? – смикнувся. – А що, як це помилка? Мало в кого може бути мій номер. Ні, мушу сам переконатися, що це Оксана. Але ж я бачив тіло, чи ні? Чи вже божеволію? Пес лизькав її п’ятку. Втім, чи вона того дня була в джинсах? Чи може бути, що то лежала інша жінка, не Оксана? О Господи!» – простогнав.

Різко загальмував біля воріт і вже спокійніше проїхав на територію. У голові розхитувалася гойдалка між надією і відчаєм. Він припаркувався і побіг до входу, незчувся, як дістався палати й завмер перед дверима. Уява миттєво намалювала, як він штовхає двері й бачить ліжко, на якому сидить усміхнена незнайома жінка. Липкі мацаки страху скували спітніле тіло, стало важко дихати, до горла підступила нудота. Він голосно ковтнув слину, вдихнув, штовхнув двері й опинився в коридорчику.

Ліжко біля вікна стояло порожнє. Крок, крок, ще крок… під стіною, накрита запраним простирадлом, лежала Оксана. Його Оксана.

Він підійшов, намагаючись збагнути: чи вона спить, чи жива.

– Ви Сергій? – почулося за спиною. – Вона ще не відійшла від наркозу.

– Вона житиме? – Сергій наблизився і торкнувся рукою щоки, ніжно провів по ній, вбираючи пучками пальців тепло шкіри. Відчував, як у горлі застрягає гіркий клубок.

– Сподіватимемося. Її привезли непритомною і відразу відправили в операційну. Лікар дістав з ноги кілька уламків, зашив рани. Імовірно, вона вдарилася головою, – медсестра говорила спокійним голосом, який проникав до нього, як крізь ватяну завісу, й заспокоював: «Головне, що жива, головне жива». – При ній був телефон. Екран потріскався, але працює, – медсестра протягнула йому вкритий, немов павутиною, дрібними тріщинами самсунг. – Ми приклали її палець і розблокували. Сподіваюся, ви пробачите, ми мусили знайти рідних, – у голосі медсестри не було каяття, лише впевненість людини, яка зробила все можливе.

Вона вийшла, а Сергій сів біля дружини і вдивився в її помарніле бліде обличчя. Сльози, які до того тримала невидима загата, капнули на простирадло й полилися нестримним потоком. Він ридав.

Оксана застогнала, і він знову погладив щоку. У кишені завібрував її телефон. Дзвонила давня подруга. Він скинув виклик і ввів пароль. Набираючи Оксанину дату народження, мимовіль усміхнувся. Зі світлини екрана на нього дивилася серйозна Олеська. У телефонній книзі останній дзвінок був підписаний «Коханий Сергій». Набрав телефон тещі. Мусив повідомити новину. Щойно договорив, як почув слабкий голос:

– Ти пахнеш яблуками, живими яблуками, – Оксана розплющила очі.

Сонце закочувалося за горизонт, воно кинуло останні прощальні промені на двох людей, які дивилися одне на одного, тихо святкуючи свій день народження.

Дякуємо за вашу передплату на ексклюзивні історії онлайн!