ВОНИ БУЛИ ІНАКШИМИ

ГАЗЕТА «ЖИТТЯ. ІСТОРІЇ»

04 серпня 20:11

437

Джерело: Газета «ЖИТТЯ. ІСТОРІЇ»

Історія з життя

Була вже пізня година, але Софія не спала. Після тижневого мовчання нарешті озвався Ярослав. Скільки недоспаних ночей, скільки хвилювання. Щоразу, коли від брата не було дзвінків чи повідомлень, Софія малювала собі апокаліптичні картини. А потім сама себе картала. Треба налаштовуватись на добро, на позитив, а як ти його налаштуєш, якщо від тих повідомлень фронтових мороз шкірою?

Ярослав разом із побратимами побував у найгарячіших точках. Бахмут, як він жартома казав, був його історією, його фортецею. «Фортеця Бахмут – усі молитви наші тут, і сердець сталевий дух, і герої незламних Крут нам сили дають», – коли слухала цю пісню, наче бачила Ярослава.

Ярослав старший від Софії на рік. Коли були малими, весь час сперечалися. Ярослав, звісно, наполягав на першості, але Софійка не відступала, – так уже їй хотілося бути першою. Та то все дитячі пустощі, яких, як потім з’ясувалося, було в їхньому житті не так уже й багато. Ярослав і Софія були дітьми дисидентів, а таким родинам за радянських часів жилося не те що несолодко, а дуже навіть небезпечно. Батько був причетним до Української Гельсінської спілки, тож розумів, що рано чи пізно за нього можуть «серйозно взятися».

«Ярку, синку, нам треба поговорити», – була вже пізня година, коли Богдан вирішив відверто порозмовляти із сином. Ярик насторожився, інтуїтивно відчуваючи, про що йтиметься. У їхньому помешканні вже був трус, перевернули догори дриґом усе до останньої нитки. На щастя, пані Калина, мати дітей, встигла переховати важливі документи. Гебісти причепилися до творів Людмили Старицької. Пані Калина, активна учасниця дисидентського руху, і сама письменниця, просто не встигла переховати ці твори. Старицька була інакшою, вона залишилася відданою ідеалам свого оточення. За часів червоної орди, яка прийшла нищити все свідоме, українське, це було смертельним вироком. Якби хтось побачив зошит пані Калини, рясно списаний цитатами з історичних творів Людмили Старицької, цього б їй ніколи не подарували.

Донька класика української літератури Михайла Старицького з дитячих років увібрала все найкраще, передове, що було притаманне її оточенню. Від батька перейняла найкращі риси – не лише любов до історії та бажання плекати культуру свого рідного (обкраденого) краю, а й величезну людяність, любов до тих, хто потребує допомоги. Оте Шевченкове «Я на сторожі коло них поставлю слово» – то все про Людмилу Старицьку. Калина переглядала нотатки за кілька днів до трусу, її рукою були зроблені і виписки із заборонених творів, і цитати, і власні роздуми. «Карати людину тільки за те, що вона безмежно любить рідну землю, – хіба це не блюзнірство? – писала Калина. – На сфабрикованому процесі СВУ («Спілки визволення України») письменниця трималася гідно. Жодного розпачу, розгубленості. Аристократка духу, вона залишалася відданою ідеалам своєї родини, свого бездоганного оточення. Перед пролетарським судом вона не схилила ані голови, ані не виказала бодай натяку на страх. Її ім’я під забороною, а українські діти не вивчають її творів, і це величезна ганьба, бо наша юнь безжально обкрадається, позбавляється права знати нашу правдиву історію...

Людмила Старицька залишила не лише історичні твори про Івана Мазепу, гетьмана Дорошенка, вона ще авторка мемуарів про своїх видатних сучасників. Родини Старицьких і Косачів були друзями, тож недаремно Людмила Старицька товаришувала з Лесею Українкою. Вона писала про неї з такою любов’ю, як здатна писати близька людина, яка знає значно більше від інших. А ще робила висновки, яких не побачиш у перебраній-цензурованій літературі. Вона писала про те, що “лихий жарт” зіграла з Лесею її величність доля. І мова не лише про ту страшну недугу, яка безжально підкосила здоров’я поетеси. “Перші спроби Лесині зустріли тепло й старші, й молодші товариші, читачі захопилися її поезією... Але останніми роками, коли творчість її піднеслася до найвищого ступеня, коли вона пішла на снігову верховину життя, читачі залишилися на долині. Біля неї вигравало на сонці широке море російської літератури, російської суспільності, де б її відразу зрозуміли і піднесли, проте вона залишилася у своїх Термопілах” – отак писала Людмила Старицька. Вона ще не раз згадає про ті хрестоматійні Термопіли, коли цар Леонід очолив 400 спартанців задля захисту Греції від перської навали і загинув героїчно...

У своїх Термопілах залишився і рідний дядько письменниці, видатний композитор Микола Лисенко. От тільки видатним він став уже після своєї смерті, а за життя мусив також обирати – куди піти, якому богові служити, податися на широке поле “російської суспільності”, де буде все: і гроші, і слава, – чи залишитися відданим своєму рідному та убогому краю?

Небога Миколи Лисенка писала про те, що перед композитором відкривалися величезні перспективи. Він, випускник Лейпцизької консерваторії, повернувшись до Києва, вступив професором музики до Київського музичного товариства, проте довго не зміг там затриматися. Надто вже був він українцем, надто очевидними були його національні переконання, на відміну від “загальноприйнятих” – самодержавство, російська па-
нівна мова. Микола Віталійович, хоча б як важко було в це повірити, був самотнім у своїй творчості. Його операм не було місця на російській сцені, бо не було там “ані царя, ані самодержавства”. А був там Вакула, який шукав черевички для Оксани, і зорі, і місяць, і тихі води, і ясні зорі... Бо тільки Україною жив композитор. “Чистий, палкий, незрадливий, він був, як сонце, що дає однаковий спектр і в лоні океану, і найменшій краплині води” – так написала Людмила Старицька про свого дядька».

Калина не встигла заховати свій зошит, який міг стати окрасою будь-якої літератури. Тільки не радянської, бо за будь-яку згадку про Україну – справжню, не окрадену – нещадна кара. Вони всі були інакшими, і ця славна плеяда світочів, які плекали Україну в найтемніший, найжорстокіший час.

Іншими були і Калина з Богданом, і світ вони творили інший. У їхньому світлому, осяяному сонцем світі і зростали їхні діти. За те, що розмовляли українською, переживали від однолітків і кпини, і образи. «Ти чого, Ярику, балакаєш тією свинячою мовою?» – сусідський Микола аж підстрибував в очікуванні чергової пригоди. Знав-бо, що Ярик не стерпить, дасть добрячого копняка, а там зав’яжеться бійка, Микола покличе інших хлопців. І будуть вони, вишкірившись, волати на весь двір: «Кащик невмирущий! Кащик невмирущий!» Оце така була дурнувата гра – перекладати з російської і реготати з тих покручів. Мовляв, дивіться всі, яка та мова дебільна, недаремно навіть батько Миколи, випивши кухоль пива на кухні, читав своєму синочкові: «Краще з’їсти кирпи чину, ніж читать Павла Тичину».

А воно й правда: того бідолашного Тичину за життя так налякали, що він, неборака, забув геть про всю лірику і замість сонетів та сонячних октав славив тут партію, яка «веде», щоправда невідомо куди і навіщо. Якби ж тому Миколі вносили в голову оті історичні твори Людмили Старицької та хоча б іноді розповідали про справжню, неспотворену літературу... Хто знає, може, бодай щось у тій голові зачепилося б розумне. Але нічого такого не було, натомість він одержав прочухана від Ярослава і боявся, що стусанів буде ще більше. Бо Ярик добре знав історію, він так само, як і його батьки, був іншим, інакшим. Його світ був настільки багатим, що вистачило б на десятки його однолітків. І не лише однолітків. І ще Ярик добре знав, що за своє, рідне, треба стояти до скону і не віддавати на поталу покручам. А те, що б’ють за мову… Нічого дивного не було, бо і дітей Старицьких так само займали, з них насміхалися такі самі однолітки – діти київських обивателів, для яких і мова, і культура були з розряду «какая разница»...

Насправді, «разница» була суттєвою, бо ті, хто говорив російською, служили «царю и отечеству» і привілеї мали неабиякі. А що там ті українські інтелігенти, які залишилися у «своїх Термопілах»? Те, що вони залишилися відданими своєму рідному краю, для тих обивателів – порожній звук. Тут головне – добряче прилаштуватися в житті, добряче прислужувати «високим чинам» і матимеш неабиякий зиск. Століття спливали, наче хмаринки у високому небі, а на грішній землі нічого не змінювалося. Відданість і зрада, одвічний вибір між совістю і запроданством, дилема, кому служити – Богові чи дияволові? А поки Ярик дав іще один урок Миколі, як треба на світі жити. І нехай йому ще заманеться познущатися з мови...

Микола затаївся, недобрі вогники затанцювали в його чорних очах. Кинувся до батька, вибрав потрібну хвилину і набрехав йому такої нісенітниці, що в це неможливо повірити. Мовляв, Ярик сусідський геть дурним став. Він якийсь дивак, інакший, не схожий на всіх. Б’ється, ображає всіх, поганими словами називає. Батько, теж Микола, не допивши кухоль пива, скипів. Та що ця чортова сімейка собі дозволяє? Вже не раз у них обшуки були, щось вони там пишуть, якусь антирадянську літературу зберігають, усе чогось домагаються. Навіщо вони це роблять? Кому це потрібно? Ану дай згадати, треба в жінки спитати, що там один чоловік казав після обшуку в домі Богдана і Калини.

– Жінко, ти не пам’ятаєш, що той чоловік казав, коли в Богдана був обшук? – виріс за спиною дружини несподівано. Жінка, яка смажила котлети на пательні, хвилину подумала і згадала:

– Та вони... той... казали, аби ми тримали зв’язок з ними… Щоб стежили і доповідали, але навіщо воно нам треба?

Микола скипів: як це – навіщо? А нехай компетентні органи перевірять, що там коїться. Таку неблагонадійну родину потрібно тримати в полі зору. Домігся свого Микола, гебісти знову «завітали» до господи Богдана і Калини. Отут вона і потрапила на гачок з тими забороненими творами і зі своїм щоденником. Богданові інкримінували зберігання самвидавівської літератури, зокрема творів Івана Світличного, Євгена Сверстюка, Івана Дзюби. Насправді, знайшли тільки один твір, і то не всі сторінки, бо Богдан усе переховав. Гебістам потрібно було за щось зачепитися і вони вирішили «вписати» Богданові кілька зайвих творів. Проте Богдан почав опротестовувати. Гебіст, удаючи, ніби не чує, перемкнувся на дружину, почалися примітивні запитання:

– А чому у вас таке ім’я? Ви що, дерево?

Гебіст Іванов крутився біля Калини, наче нишпорка, що вийшла на своє підступне полювання. Якби він міг, вирубав би під пень усі калини, бо вони краяли серце. Дзвеніли такими ненависними словами: «А ми тую червону калину підіймемо, а ми нашу славну Україну розвеселимо...» Гебіст Іванов, якби міг, затаврував би всіх ненависних йому «нациків», які заважали йому жити. І що вони в біса вишукалися такі? Щось риють, щось пишуть, «підривають міць великої держави». Зиркнув невдоволено на жінку, яка намагалася втамувати свій страх. Звісно, вона боялася. Цей липкий, мов павутиння, страх сповивав її, намагаючись паралізувати волю.

«Ні, тільки не хвилюватися, – подумки наказувала собі Калина. – Ми тримаємося, ми не дамо себе знищити». Гебісти переглядали самвидавівську літературу, гортали нотатки, в яких Калина робила записи про письменницю.

– Так, я цікавлюся літературою, – продзвенів голос Калини, – невже це злочин?!

– Це ви називаєте літературою? – Іванов закинув твори Старицької в куток і зневажливо скривився. Ярослав хутко метнувся, забрав записи, підійшов до матері й простягнув. Й так глянув на Іванова, що той остовпів. Як це так? Тут, у домі «антирадянників», роблять трус, а цей вилупок поводиться так зухвало, ніби йому все дозволено. Іванов насупив брови, стиснув кулаки. «Нічого, нічого, – заспокоював себе, – скоро поїдете до білих ведмедів, тоді пригадаєте про червону калину. А цей вилупок поїде до дитячого будинку на перевиховання, де з нього виліплять зразкового піонера, який забуде про все, чого тут його навчали...»

Обійшлося, на щастя. Ярослав і Софія дивом залишилися «на волі» – забрав до себе дідусь у Карпати. А батькам їхнім, які обрали для себе тернистий шлях, судилося непросте випробування. «Гуманна» влада запроторила на «перевиховання» в табір аж у Пермську область. І справді «велика Россия», є куди відправляти українців... Ярослав із сестрою жили в діда Романа, який і сам усе життя проходив поміж тих, хто був «інакшим», «не таким, як усі». Він уперто плив проти течії навіть тоді, коли його вутлий човен крутило на бистрині і була велика ймовірність того, що не випливе, потоне. Звістка про те, що його син перебуває в таборі, лягла на серце великим смутком. Проте потрібно було триматися, адже дід не мав права залишити цей світ, який здебільшого був до нього жорстоким. Та Роман, попри все, тримався за це життя, бо вірив, що колись впадуть оті імперські мури і Україна буде вільною. Та до цього ще потрібно було вистояти, дожити, витримати...

А виборювати Україну довелося не лише дідові Роману, батькові Богдану, а й Ярославові. Після Майдану пішов на фронт, тож усе так, як має бути. Він не жалівся, не стогнав і не нарікав на долю. Просто не зміг стримати себе, коли не стало його побратима з позивним Барс. Такий худенький усміхнений хлопчина з небесними очима, він менше за все був схожий на будь-якого барса. Але в бою ставав справжнім асом, барсом, левом, який ішов першим і відходив останнім, прикриваючи побратимів. Не міг повірити, що вже ніколи вони не обіймуться після важкого бою, втомлено вимовивши: «Тримайся, брате». Ні, цього не може бути – Ярик ніколи не пам’ятав себе в такому стані, коли геть нічого не хотілося робити. Його Генки, його Барса вже ніколи не буде..

Так, Ярослав щодня переживав втрати разом із побратимами, але завжди є втрати, які є найболючішими. Чи то правду кажуть, що біда сама не ходить? Не встиг трохи оговтатися, як накрило інше горе – не стало батька, такого всесильного тата Богдана, який пережив усе: і табори, і гоніння, і цькування. Ніколи не нив, не плакався, не просив милостині. І ось Ярослав їде на похорон тата. Важкі хвилини прощання... Та чому на серці стає ще важче, коли він побачив зовсім інше життя – інакше, сите, спокійне... Так, звісно, війна відчувається скрізь, є обстріли, повітряні тривоги...

Але хіба порівняєш це з тим пеклом, яке вони щодня переживають, коли доводиться прощатися зі своїми друзями? Вразило, що дебелі чоловіки і накачані хлопці й не приховували, що навіть не думають іти «на забій», як сказав йому Микола. Так, той самий Микола, якому колись у дитинстві начистив пику за те, що насміхався з нашої рідної мови. І нічого тому Миколі не зробилося – нахабна пика, примружені очі. Ярослав відчув, як закипає лють. Гинуть найкращі, а ці в тилу жирують, та ще й насміхаються з таких, як він. Так, так, і це теж гірка правда, про яку не дуже люблять говорити. Щоправда, деякі ухилянти від служби були хитрішими, не такими залізобетонними, як Микола. Петро, той, навпаки, співав, мов соловей: «Слава героям, дякуємо вам, ми тут... ми віримо в ЗСУ, чекаємо на контрнаступ...»

Ярослав напружився, усміхнувся:

– Дякуємо вам, тікайте далі, ухиляйтеся, переховуйтеся... А потім вихваляйтеся своїми «подвигами», бо ви хлопці розумні, вмієте жити й крутитися. А нам нічого, ми в крові, по коліно в багнюці, захищаємо невеликий клапоть вкраїнської землі з такими втратами, що вам... Вам це просто нецікаво, а для нас смерть кожного побратима – це зарубка на серці. На передку ллється кров, і часто ви не знаєте імен тих героїв, які ламають хребет армії, яка звикла нищити українців упродовж століть. Ми стоїмо і стоятимемо, допоки буде живим останній воїн. Ми не припиняємо виконувати бойові завдання, от тільки ціна надто велика, та інакше жити ми не вміємо. Бо й самі інакші, такими нас виховали батьки.

Ярослав замовк, глянувши на Петра. Він узагалі хоч розуміє, що той від нього хоче? Чоловік, знітившись, ледь чутно прошепотів «Вибач...» і здійняв догори руки, наче переможений, якому несила слухати таку гірку, таку неприємну правду...