«ВОНА – СОЛОДКА! А ТИ

ГАЗЕТА «ЖИТТЯ. ІСТОРІЇ»

Ірина ЯСІНСЬКА

13 лютого 22:13

446

Джерело: Газета «ЖИТТЯ. ІСТОРІЇ»

Історія з життя

Тільки очі розплющила і знову стулила. Від самісінького ранку голова розколювалася.

– Валько! Чого боки вилежуєш? – Федір гарчав, ніби скажений пес, люто штрикаючи темними очима дружину. – Я хочу їсти! Чи ти сьогодні голодом моритимеш чоловіка?

Зціпила зуби, щоб не стогнати, та й пошкандибала у кухню, на ходу одягаючи халат. Зачерпнула води. Зуби зацокотіли об край залізного горнятка. Її лихоманило.

– Господи! – прошепотіла знесилено. – На вулиці літо, а я грипувати надумала! Стільки роботи… Коли з усім упораюсь?

Горло пропікало вогнем. Очі так різало, ніби хтось насипав товченого скла. Притулила крижану долоню до гарячого чола – ледь не обпеклася. Їй би зараз полежати та чаю гарячого випити… Але ж чоловік голодний… Хоч би не сконав від недоїдання! У-у-у! Проклятущий! Усю кров із неї випив.

Розколола кілька свіжих яєць. Посмажить із ковбасою, та й по всьому. Немає сил пундики виробляти.

– Досі бабляєшся? – Федір просунув у відчинені двері розкучману зі сну голову. – Ворушися швидше! Мені скоро на роботу йти.

Вона аж губу закусила, аби не наговорити зайвого. Із грудей рвався крик. Проте стрималася.

Чоловік зміряв її зневажливим поглядом. Крутнув головою і подався на вулицю.

Валентині хотілося плакати. Сердилась сама на себе, на долю нещасливу, на Федора, на весь світ. Це ж треба бути такою дурною, аби з-поміж двох вибрати гіршого! І де тільки її очі були? Де був розум? Чого слухала його слів брехливих?..

Сердито кинула виделкою по тарілці. Хотіла гарного чоловіка – тепер має! То хто винен?.. Подруги вже он дітей водять до школи, а вона досі пустоцвітом ходить. Бо Федір, як виявилось, дітей не любить. Чого ж тільки раніше їй про це не казав?

Якщо чесно, він їй узагалі правду мало говорив. Усе було суцільним обманом. Спершу мало не на руках носив, а як одружились, то й пів року не минуло, як кожух вивернув.

– Чоловік повинен бути головним! – гепнув кулаком по столу. – А жінка має слухатись і мовчати! Так із діда-прадіда ведеться. І в нашій сім’ї не інакше буде. Якщо не подобається, то збирай манатки і мотай звідси.

Ці слова їй найбільше запам’яталися. З-поміж усіх інших… Бо тоді він добряче випив і такого наговорив – у голові не вкладається! Аж волосся дибки ставало… Проте змовчала. Покірно проковтнула образи. Понад усе боялася його втратити. Не було ж за нього кращого! Хоч картини пиши… Не одна дівка чи й молодиця за ним очима пряли. А Федір їй дістався. Хіба ж не щастя?! Заради такого чоловіка можна змовчати і стерпіти всі приниження.

Відтоді минуло вже шість років. І ставало все гірше й гірше. А останнім часом Федір уже так розперезався, що й руку став на неї здіймати. Життя перетворилося на пекло…

До батьків Валі було соромно йти. Бо що ж тоді люди скажуть?.. Ціпить жінка зуби й німує, як риба. А про чуже око всміхається, аби всі думали, що неймовірно щаслива…

Так і живе…

Насіння блекоти

Валя була гарною дівкою! Високою і стрункою, з короною темних кіс на голові. А її великі карі очі не одного парубка розуму позбавили! А найбільше – Льоньку…

– Яка ж ти щаслива, Валько! – зітхала Надія, найліпша подруга. – Маєш такого хлопця!

– І якого ж? – іронічно зводила брови.

– Спокійного, як тиха вода. І доброго…

– Та годі вже нахвалювати! Льонька не парубок, а теля! Проведе мене з клубу додому і стоїть, як той пень. Ні не пригорне, ні не поцілує…

– Зате любить тебе. Так дивиться – очей не відводить! Не комизься хоч!

– Та що мені з його любові? Ні холодно, ні гаряче! Та й душа в мене до нього не горнеться.

– То навіщо марно надії даєш? Він же на щось та сподівається, плани будує, – Надійка осудливо похитала головою.

– Відчепися! – роздратовано махнула рукою. – Нехай будує що хоче! Мені Федір подобається…

– Яка ж ти дурна! Здався він тобі, як зайцеві п’ята нога! Тягає дівчат по кущах одну за одною. Крім себе, нікого не любить. Ходить, мов індик, пишається… Гляди, бо закінчиш, як Леська.

– Ти впевнена, що то його дитя? Та торба з ким тільки не волочилася.

– Не захищай його! То гівнюк, яких мало. Ти й сама це добре знаєш.

– Зате красивий, – замріяно усміхнулася Валентина.

– Тільки й того, що вроду має. Якби ще й нутро було таким гарним, ціни б тоді Федорові не скласти!

– Надько! Яка ж ти правильна! Аж нудить…

Подруга ображено глянула, рішуче підвелася і пішла, навіть не попрощавшись.

– І йди! – буркнула сердито. – Якщо тобі Льонька так подобається, то забирай його собі.

Надія зупинилась. Здивовано озирнулася.

– Що ти кажеш? – видихнула.

– Хіба не почула?

– Не грайся словами. Не варто того робити.

– Ти мені не указ! І не пхай свого носа в чуже життя! Зрозуміло? Ліпше своєму дай лад.

Надія зміряла її вбивчим поглядом і пішла… Відтоді вони й перестали спілкуватися.

Та Валю те все мало хвилювало. Таке мала життя насичене – не передати! Зустрічалася з Леонідом, а про Федора думала… Не минала нагоди, щоб його зачепити бодай словом.

Ото йшла якось із поля додому. Розпашіла. Збуджена. Якесь передчуття млоїло дівку зсередини. То в жар, то в холод кидало. Тонка тканина літньої сукні так і липнула до спітнілого тіла. Малювала звабою пишні груди і круглі сідниці… Аж тут Федір ніби з-під землі вигулькнув. Став посеред шляху, руки розкинув і зуби вишкірив:

– Куди йдеш, красунечко?

– Додому.

– А звідки?

– З буряків.

– Полола?

– У пучечки зв’язувала, – кинула з викликом.

– Жартуєш зі мною? Не треба…

– А то що?

– Побачиш!

Підступив так близько, що відчула гаряче дихання. Нахилився і поцілував…

Ноги затремтіли й підігнулися. Майже впала в його обійми.

– Яка ж ти солодка і смачна! – збуджено прошепотів, стискаючи в долонях її тугі груди.

– Що ти робиш? – кволо боронилась від його рук, а думала про грішне…

– Боїшся?

– А як хтось побачить…

– То й нехай собі! Хоч позаздрять, що таку кралю цілую… Скажи-но мені, що ти сьогодні ввечері робиш?

– Ще не знаю… Не думала про це, – стенула плечима, а душа підстрибнула зайцем сполоханим.

– То я прийду?

– Приходь, якщо хочеш.

– А твій Льонька морди мені не битиме?

– Ой, не сміши! – глузливо розреготалася. – Він мураху обходить, щоб не наступити! А ти кажеш: битиме… Та й хто він мені?

– Хіба ж я знаю! Чув, ходить до тебе…

– То що з того? Як ходив – так і перестане.

– Он яка ти! – крутнув головою.

– І яка ж?

– Наче вогонь!

– А ти як думав?

– Та ж так і думав. Я вже давно за тобою пильную. І дуже серджуся, що інші залицяються до такої дівчини! Хочу, аби тільки моєю була!

Її ніби окропом обварило. Нічого собі! Хто б міг подумати… Підступила до Федора впритул – звідки й сміливість узялася. Пальцем провела кокетливо його колючою від щетини щокою.

– Навіть так? – видихнула млосно.

– А ти проти?

– Ні…

Повела засмаглим плечем. Затремтіли довгі закручені вії. Усміхнулась із викликом і вже йти надумала.

– То вийдеш увечері? – спіймав її за руку.

– Та вийду!

– От і добре.

– Бувай, Федоре!

Крутнулась і швидко попрямувала шляхом. Тіло аж тремтіло від збудження. Ото вже Федір спокусник!..

Настав вечір. Валя собі місця не знаходила від хвилювання. Аж тут тихий посвист під вікном озвався. Знову Льонька приперся! Вийшла з хати лиха, наче сто чортів.

– Що таке? – зверхньо глянула.

Парубок здивовано округлив очі. Аж відступив від несподіванки.

– По тебе прийшов. Сьогодні ж кіно в клубі. Індійське… Чи ти передумала йти?

– Чому ж? Піду… Тільки не з тобою! І, знаєш, нам не треба більше зустрічатися. Нічого не вийде…

Він застиг, немов із каменю висічений. Зблід. Спершу хотів щось сказати, та враз передумав. Лише гірке зітхання вирвалося із грудей, упало додолу і розбилося на друзки… Разом із його серцем… Мовчки розвернувся й пішов геть. Навіть не озирнувся. Тільки ноги голосно шаркали, ніби в діда старого.

Валька пхекнула зневажливо і вскочила в хату. Треба ж губи напомадити, бо скоро Федір прийде.

– Чого це Леонід не дочекався тебе? – поцікавилась мати.

– Прогнала. Тому й пішов.

– Чого це раптом?

– Набрид!

– Відколи?

– Від сьогодні…

– Ти що, дівко, насіння блекоти на буряках наїлася? – мати розсердилась. – Чого комизитись? Такий добрий і порядний хлопчина, а ти кирпу гнеш! З ним жила б, як у Бога за пазухою…

– Та не подобається мені Льонька! Скільки можна чіплятися? Не хочу я з ним ходити! Нудний! Не риба й не м’ясо! Як заміж за такого йти, то ліпше в дівках сидіти!

– Як собі знаєш! – мати махнула рукою. – Дивись, аби потім лікті не довелося кусати.

– Не доведеться.

Мати пішла. А Валька ще троки покрутилася перед дзеркалом і вибігла з хати… Біля воріт уже блимала червоним жаром цигарка. Федір! Таки прийшов… У дівки затремтіло під колінами…

Розвіяні сподівання

Літо швидко минуло… А на жовтень уже й весілля спланували.

– Ти, дочко, добре подумай, куди пхаєш голову! – мати лиш головою скрушно хитала. Не тішив її Вальчин вибір.

– Немає про що й думати! Я кохаю Федора. А він – мене!

– Хіба ж не чула, яка за ним слава ходить?

– Не займай її! – похмуро кинув батько. – Нехай на власних помилках вчиться. Інакше нічого не зрозуміє…

Валя лише губи копилила на ті розмови. Що вони знають? Про таке кохання, як у них із Федором, навіть у книжках не напишуть!..

Відсвяткували весілля. Купили хату. Стали самі собі хазяйнувати.

Федір настягував господарства – повні хліви! І все – на Вальчині руки. Сам уранці цигарки смалить, аж губи шкварчать, а жінка бігає замилена біля худоби, свиней, курей, індиків…

– Федоре! – просить. – Набери води з колодязя, бо дуже руки болять!

– То чого заміж ішла, коли така квола й немічна? – реготав у відповідь, навіть з місця не зрушивши.

– Інші чоловіки своїм дружинам допомагають! – ледь не плакала.

– То треба було за Льоньку йти заміж! Він би тобі в рот заглядав, ноги мив і воду пив! – Федір аж зайшовся сміхом.

Валька лиш зітхнула, витерла сльози й пішла далі працювати. Не дочекається, видно, вона помочі від благовірного…

– Та швидше повертайся, жінко! Бо як сонна муха. Мені на роботу за пів години виходити, а ти мене досі сніданком не нагодувала.

Роздратовано кидала відра на землю і притьмом бігла в хату – ладнати на стіл, щоб коханий не сердився.

Цілими днями крутилася, немов білка в колесі. А ще ж і на роботу бігала! Працювала в сільраді секретарем. І все бігом-бігом-бігом. Не мала коли вгору глянути. А до вечора вже ні рук, ні ніг не відчувала.

Федір приходив з роботи, то ще принеси та подай йому. Прибери та винеси… А настане ніч – у ліжку втіш… І вже так їй вимне тіло стомлене, що вранці й устати не годна.

– Як тобі живеться, доцю? – гостро зиркала мати під час зустрічей.

– Добре, – ховала очі.

– Чого ж тоді вихудла вже на тріску?

– Фігуру бережу, аби чоловікові подобатись.

Мати лишень головою хитала сумно.

– Коли любить, то всіляка подобатимешся – і худа, і не дуже. Он твоя подруга Надійка – пампушечка, а теж заміж виходить. І вдало!

– Справді? За кого ж?

– Та за Льоньку…

– Он як! Молодець! Я викинула, а вона й підібрала!

– Не жартуй так. Не варто того робити! – мати зміряла її суворим поглядом, і Валька замовкла.

У день весілля колишньої подруги чомусь зрадливо щеміло серце… Справдились Надійчині мрії. А її сподівання розвіялись вітром. Он як воно буває в житті.

«Пакуй речі! Я йду…»

Останнім часом Федір її просто до сказу доводив! Усе було не так чоловікові. На порожньому місці сварку зчиняв.

А оце як занедужала, поїдом став їсти! Так стало гірко й образливо! Може, він такий сердитий, бо сильно втомлюється на роботі? То до чого ж тут вона? Чого злість на жінці зганяти? Вона ж годить йому, як болячці!

Лежала на ліжку й важко дихала. Виснажливий кашель не давав спокою. Не могла ні їсти, ні пити. Ні жити… На роботі взяла лікарняний… А вдома? Хто пожаліє?

Тихо стукнули вхідні двері. На порозі стала мати й аж руками сплеснула.

– Валю! Що з тобою?

– Та прихворіла, – силувано всміхнулась. – Минеться…

– До лікаря ходила?

– Нащо? Не треба перебільшувати! Трохи застудилась… Полежу – і все мине…

Мати торкнулась долонею її чола. Шкіру обдало жаром.

– Та ти вся гориш! – скрикнула. – Я викликаю «швидку»!

– Не треба! Бо в лікарню покладуть. Краще вже фельдшера нашого поклич…

Хотіла ще щось сказати, але закашлялась. Мати притьмом вибігла з хати.

Повернулась за пів години. З нею прийшов молодий довготелесий чоловік у білому халаті. Певно, новий фельдшер… Раніше Валька його не бачила.

– Давно в нас працюєте? – хрипко поцікавилась.

Він раптом почервонів і розгубився. Знічено переступив з ноги на ногу.

– Ні. Лише місяць. Будемо вас слухати, – стиха мовив.

Заголила груди… Його щоки аж пашіли жаром… Мати лукаво повела очима й непомітно всміхнулась.

– Так я і думав! Гострий бронхіт! Вам у лікарню треба, – похитав головою.

– Не поїду! Не хочу, – заперечила.

– Та нікуди не треба їхати! У нашому відділенні є кілька ліжок.

– Ох! Я ж думала, в райцентр треба пертися! А якщо тут – тоді згодна, – зітхнула з полегшенням.

– Тоді збирайтеся, – рішуче скомандував. – Десять днів – і будете як огірочок!

Мати швиденько допомогла зібрати одяг, і вже за пів години Валя переступила поріг місцевої лікарні…

Того ж вечора прийшов Федір. Сердито блимнув очима.

– І що це ти надумала, жінко? Хто мені готуватиме їсти? Негайно виписуйся і – додому!

– Перепрошую, – в палату раптом зайшов фельдшер. – Чого це ви тут розкричалися? Не вдома! Майте повагу до інших хворих.

Федір притих. Глипнув на нього спідлоба.

– Ось прийшов, щоб жінку додому забрати.

– Нічого не вийде! Вона хвора і потребує госпіталізації. Тому зараз попрошу вас піти, бо час відвідування вже давно скінчився. Завтра навідаєтесь… До побачення!

Валя захоплено дивилася на свого захисника. Щось у ньому було таке невимовно миле й рідне, що аж у грудях защеміло… Навіть бездоганна врода Федора зблякла поруч із цим чоловіком…

– Іди додому, Федоре! – рішуче вказала поглядом на двері.

Той роздратовано засопів, але не став сперечатися і вийшов із палати.

– Дякую, – лагідно усміхнулась фельдшерові. – І вибачте, але як мені до вас звертатися?

– Родіон Іванович, – зігрів її теплим поглядом.

Десять днів лікарняного режиму пролетіли, неначе один. Валентина одужувала, швидко набиралася сил. І закохувалась! У довготелесого Родіона… Та не показувала цього. Вона ж заміжня!..

Вернулась додому і вжахнулася: бруд, сморід, розкидані речі… Доки наводила лад, то й звечоріло.

Федір зайшов до хати, повів крижаним поглядом довкола. Криво посміхнувся.

– От і хазяйка явилася! Добре… Вечеря готова?

– Так. Мий руки і сідай до столу, – кинула недбало.

Наминав, поцокуючи язиком. Як наситився, витер масні губи і відчеканив:

– Пакуй речі, жінко! Я йду від тебе!

– Куди? – аж сіла від несподіванки.

– До іншої… І нічого мене не питай!

Вона саркастично прижмурила очі, а тоді підвелася й пішла збирати речі. Та не його, а свої… Коли ж здивовано витріщився на її клунки, відрізала:

– Підеш не ти, а я! Лишайся і живи собі тут з ким хочеш!

– Нічого собі! – присвиснув. – Невже байдуже?

– Абсолютно! І не просто байдуже. Мені начхати!

– Чомусь мало віриться. Якщо хочеш знати, то моя коханка – справжній скарб! Вона – солодка, мов мед! А ти – нудна… Набридла мені вже так, що дивитися на тебе не можу! – він намагався дошкулити Валі бодай словами, а вона лиш розвернулась і попрямувала до дверей.

– Чекай! – схопив її за руку. – Невже отак просто підеш?

– Так. Уже йду, – проштрикнула його вістрям гнівного погляду і зачинила за собою двері…

За плечима не носити…

Із Родіоном зустрілася, коли йшла повз лікарню на роботу. Він зупинив велосипед, привітався. Поцікавився самопочуттям.

– Усе чудово! – усміхнулася. – Дякую вам…

Хотіла йти, а він раптом запитав:

– Може, зустрінемося ввечері й підемо на каву? Чув, ви тепер жінка самотня…

– Саме так… І знаєте, каву просто обожнюю!

Він радісно видихнув:

– Чекатиму на вас о восьмій вечора, біля кафе, що в центрі.

– До зустрічі! – задоволено кивнула й пішла. Навіть ні – полетіла. Ногами землі не торкаючись!..

Та кава стала доленосною. За пів року вже й весілля справили. А незабаром Валентина дізналася, що чекає на первістка…

– Я дуже рада, що ти нарешті знайшла своє щастя! – мати розчулено втирала сльози, а батько задоволено усміхався.

– То ви ж самі мені казали, що на власних помилках маю вчитися! А науку за плечима не носити – це всім відомо, – обійняла обох батьків і побігла зустрічати чоловіка з роботи, що якраз зачиняв хвіртку, тримаючи в руках величезний букет квітів – для коханої дружини…