ВОГНИК ЩАСТЯ В СЕРЦІ…

ЖИТТЄВІ ІСТОРІЇ. ГАЗЕТА «ЖИТТЯ»

14 грудня 22:58

510

Джерело: Газета «ЖИТТЯ»

Життєві історії

Із наближенням Різдва навіть зимове повітря було особливе: просочене вибуховим ароматом помаранчів, кориці, ванілі та засніжених ялин, воно неабияк бадьорило й наснажувало вірою в життя. Бо навіть у темряві війни, болю і важких утрат хотілося знайти маленький промінчик світла. Той, що зміг би запалати в серці вогником щастя.

Діна впоралась із прибиранням і вмостилась біля вікна, тримаючи в руках велике горня гарячого запашного какао. Звісно, якби мама дозволила, то вона б собі кави зварила. Але ж навіть просити не варто. Одразу очі закотить і чмихне, мовляв, яка може бути кава у тринадцять років!

Дівчинка зітхнула. Смачно відсьорбнула і провела поглядом велетенську розкучману сніжинку з того боку шибки. Вона поважно пропливла і вмостилась на пухнастій маківці стрункої ялини. За нею – ще одна. І ще… І посипалось! Так щедро, неначе хтось розірвав у небі велетенську подушку і з неї посипалось пір’я.

– Що ти там побачила? – поцікавилась мама, озираючись через плече. – Чого так радісно усміхаєшся?

Діна глянула на маму, перевела погляд на її запилені борошном руки. Які худенькі зап’ястки! І плечі стали гострими, мало не проштрикують джемпер. Під очима – глибокі й темні півмісяці від безсонних ночей. Аж плакати хочеться, настільки мама стала інакшою. Уже давно не лунає в оселі відголосок її радісного сміху. Навіть мамині улюблені парфуми щоранку залишають гіркий шлейф смутку.

Діні раптом стало соромно за свою необережну усмішку. Дівчинка стиснула губи. Потерла рукою вологі повіки. Тільки не ревіти! Цим вона точно маму не підтримає.

– Нічого. Просто сніг. Поглянь, який густий! – кивнула на вікно.

– Так. Сьогодні холодно… Краще б зима почекала. Таткові та його хлопцям там і без неї важко. А дай іще морозу…

Мама урвала фразу, судомно вдихнула і схилилась над книжкою рецептів.

– Як можна було забути купити лимон? Я ж цей пиріг уже неодноразово готувала. Мала б знати рецепт!

Діна поставила на стіл порожнє горня. Підійшла до мами й мовчки обійняла її за плечі:

– Скільки треба?

– Хоча б один. Можна два, якщо будуть. Мені потрібна цедра в тісто, – мама повернулась, торкнулась кінчика доньчиного носа пальцем, залишаючи слід від борошна. – Хочеш сказати, що готова йти до крамниці в таку негоду? Може, не варто?

– Це улюблений татків пиріг! І якщо він має бути з лимонною цедрою, значить буде! – мовила з притиском дівчинка.

На маминому блідому обличчі промайнула ледь помітна тінь усмішки:

– Гаразд! Візьми гроші в моєму гаманці. Тільки не йди в супермаркет, то далеко. У нашій крамничці теж є фрукти, і завжди свіжі.

– Дам собі раду! Не маленька вже…

Діна пішла вдягатися.

– Справді не маленька. І коли тільки встигла так вирости? – полинув услід за дівчинкою ледь вловимий шепіт.

***

У крамничці, що притулилась на розі їхньої п’ятиповерхівки, було людно. Діна стала в чергу. Обличчя взялося жаром, так, ніби ото хтось заходився багаття роздмухувати. І цей «хтось» стояв попереду черги – модно вдягнений і просто вбивчо вродливий!

Тимофій із паралельного класу був зіркою в їхній школі: на початку навчального року здобув «золото» на всеукраїнських змаганнях із кікбоксингу у своїй віковій категорії. Привітний і товариський, він завжди був в оточенні друзів. Ще й мешкав у будинку навпроти. Тож вони з Діною частенько зустрічались на вулиці. Ось навіть зараз, у крамниці… Якби ж іще не червоніти так дико! Що з Діною таке? Чого, варто лиш його побачити, її ноги стають ватяними й неслухняними, а серце випурхує з грудей і летить попід хмари?..

Дівчинка відвернулась, вдаючи, що не помітила Тимофія.

– Привіт, Діно! – зупинився поруч.

Глипнула. Він тримав у руках торбинку з лимонами й усміхався.

– Привіт! Теж у пиріг? – Діана вказала очима на жовті плоди.

– Ні. Мама хоче свій фірмовий лимонад приготувати. Ось, останні забрав.

– Як – «останні»?! – аж скрикнула Діна і провела поглядом уздовж овочево-фруктового асортименту. – Більше немає? Пані Любо, лимони скінчились?

Продавчиня мовчки кивнула й розвела руками.

– Доведеться шурувати в супермаркет, – зітхнула дівчинка й рушила до виходу з крамниці.

Тимофій – услід за нею. Уже на вулиці притримав Діну за руку, промовивши:

– Не доведеться. Я тобі своїх половину віддам. Вистачить?

– Так, – зашурхотіла грішми в кишені дівчинка. – Скільки з мене?

– Знущаєшся? – з-під насуплених брів сипнуло іскрами гніву. – Ми в дитячому садку, щоб бавитися в купи-продай?

Діна кліпнула, щоб стрясти сніжинку з довгих вій, здивовано глянула:

– Гаразд… А що скаже твоя мама, коли ти тільки два принесеш додому?

– Та нічого! – знизав плечима. – Просто лимонад буде не такий концентрований – і все. Хто б переймався такими дрібницями? Матері не до кулінарних витребеньок зараз. Ден мав приїхати на свята, а вчора ввечері зателефонував і сказав, що, найімовірніше, не вдасться. Мама так засмутилась, навіть уранці каву без цукру пила, чого раніше ніколи не робила, а батько двічі додому повертався: вперше по ключі від авто, а вдруге – згадав, що залишив теку з документами на столі. Навіть не уявляю, як тато сьогодні відбуде свою зміну за хірургічним столом. Казав, дві операції заплановано…

– На скільки років брат старший?

– Денові виповнилося десять, коли я народився. У березні наступного року двадцять чотири буде. А вже сивина на скронях. Прикинь!

– Ну, він не на курорті. Як і мій тато… Війна нікого не шкодує...

Тимко декілька секунд вдивлявся у вираз Діниного обличчя. А тоді раптом узяв за руку й заспокійливо потиснув тонкі пальці.

– Руки холодні, – тихо сказав. – Як лід…

– Рукавиці забула…

Дівочі щоки вкотре підступно запалали. Та все ж руки не забрала з його теплої долоні.

– Тримай мої, – Тимофій вишпортав із кишені пару стильних пальчаток.

Діна взяла. Подякувала. Хлопчина провів її до будинку, простягнув лимони й зачекав, доки дівчинка зайде в парадне.

– Щасливого свята! – усміхнувся Тимофій.

– Перемоги нам! – відгукнулась зі сходів.

Уже на своєму четвертому поверсі Діна згадала, що не віддала йому рукавиць. Швидко збігла вниз, але Тимка вже не було. Та й за цим густим снігопадом хіба щось роздивишся?

***

Різдвяний ранок сипнув крізь вікно дрібку осяйного зимового сонця. Діна прокинулась. Затулила обличчя руками. Звідки стільки світла? Трясця! Знову вчора перед сном не опустила жалюзі…

У кімнату просочився виразний аромат кави. Діна потягнулась і прислухалась. Мама з кимось розмовляє чи телевізор із самісінького ранку ввімкнула? Дивно…

Тихий стукіт у двері струсив із дівчинки залишки сну. Підхопилась і сіла на ліжку, загортаючись ковдрою.

– Мамо, це ти? Заходь!

Та раптом затишна кімната і весь її простір наповнились пікселями військового однострою. З радісним вереском Діна кинулась у татусеві обійми.

– Привіт, мала хропунко! – весело примружив очі чоловік.

Дівчинка намагалася щось сказати, вимовити хоча б слово, натомість лише схлипнула й міцно-міцно обхопила батька руками.

– Але ж… ти казав, що не зможеш вирватися, – за хвилинку спромоглась на обірвану фразу.

Батько усміхнувся, теплою великою долонею лагідно пригладив її розкуйовджене після сну волосся:

– Казав… Проте зміг…

– І влаштував нам справжнє свято, – озвалась від дверей мама, а тоді швидко підійшла й обійняла їх обох. – Ми з Діною так чекали тебе!.. Навіть не уявляєш…

– Твій улюблений пиріг спекли…

– Знаю. Тому й приїхав, – чоловік хитро примружився. У кутиках обвітрених губ заховався ледь помітний усміх.

Діна з мамою перезирнулись, і кімнату затопив дружний гучний сміх.

Щойно емоції радості трохи вляглися, досхочу наобіймалися й наговорилися, а тато ліг, аби відпочити після далекої дороги, Діна згадала про рукавиці. Треба ж віддати! Бо Тимко ще подумає, що привласнила…

Тож швиденько вдягнулася. Мама визирнула з кухні й запитально вигнула брови:

– І куди вже?

– Віднесу ось, – дівчинка помахала рукавицями. – Тимофій учора позичив…

– Чекай, загорну йому шматок пирога. Не годиться в таке свято йти в чуже помешкання з порожніми руками… Переказуй Тимофієвій мамі вітання і не забудь привітати їх із Різдвом.

– Не забуду, мамо! – Діна відмахнулась, неначе біля вуха дзижчав комар, і вже за декілька хвилин випірнула з парадного прямісінько в зимову казку…

***

Тимофія помітила здалеку: він розчищав дитячий майданчик від снігу. Підійшла.

– Доброго ранку! – Діна весело привіталась.

– О! Привіт! – Тимофієве розпашіле обличчя засяяло сонцем. – Прийшла допомагати?

– Типу того. Ось – тримай! – простягнула хлопцеві рукавиці й паперовий пакет із пирогом.

– Що тут? – Тимко зашарудів папером. – Як гарно пахне!

– Різдвяний пиріг із лимонною цедрою.

– Дякую, – тихо мовив і несподівано зашарівся.

– Маєш молодших брата чи сестру? – Діна одразу ж змінила тему, вдавши, неначе зовсім не помітила його збентеження.

– Та ні. Чого запитуєш?

– Навіщо ж тоді розчищаєш сніг?

Тимко пирхнув сміхом:

– Та за годину-дві сюди стільки дітисьок набіжить! Комунальні служби не встигають усе розчистити. Надто багато натрусило снігу. Та й хто галасливій дрібноті зробить таку гірку? – показав очима на чималий насип. – Зараз тільки льодянки, шапки і червоні носи миготітимуть у снігу.

Довго не думаючи, Діна дістала з кишені вовняні рукавиці та змовницьки усміхнулась:

– Маєш іще одну лопату? Допоможу…

– На жаль, ні. Але є мітла. Якщо хочеш долучитися, позмітай із гойдалок сніг.

– Ок. Тільки ж хто на них узимку гойдатиметься?

– Хочеш – я тебе погойдаю, – Тимко пропік гарячим блиском очей.

Від тих слів аж подих перехопило. Діна озирнулась через плече.

– Холодно, – тихо сказала.

– Зігрієшся чаєм. Моя мама в заварку додає пелюстки троянди та липовий цвіт. Ти ще такого точно не куштувала…

Дівчинка засміялась. Похитала головою.

– Ніколи, – погодилась.

– Я ж кажу! – Тимко діловито кивнув і продовжив розчищати снігові намети.

– Забула тобі похвалитися! – гукнула Діна, енергійно змітаючи сніг. Тимко озирнувся. – Тато приїхав на декілька днів!

– Круто! Вітаю! Тепер зрозуміло, чого ти сонцем світишся.

– Так помітно? – засміялась.

– Авжеж! До речі, сьогодні зранку Ден телефонував. Прикинь, він уже в дорозі додому!

– Ого! Вітаю навзаєм!

Декілька довгих хвилин вони стояли з обох боків дитячого майданчика й дивились одне на одного. Врешті Тимофій лагідно усміхнувся, і Діна відчула, як у грудях затремтіло несміливе тепло. Певно, вогник щастя в серці... Той, що згодом лише набирає сили, аби на все життя вистачило…