ВИШИВАЛА ДОЛЮ МАТИ

Навесні виглядала долю мати в котиках вербових. Думала, які слова відшукати, щоб доля була прихильною до її дитини. Сподівання кращого не давало спокою. Зустрічала долю мати в бузку духмянім. Зустрічала й не таїла, знала: прихильною буде. Вважала, що саме весна буде щед­рою. Тому в ніжно­білий цвіт вдивлялась, мов в очі дитини. Усміхалася мати в саду заквітчанім, серед яблуневого цвіту. Ніжний весняний візерунок слався любов’ю, наповнюючи радістю, теплом і неабиякою красою душу. В рясному саду спинилася зустріччю велична.

Виглядала долю мати і влітку, стоячи на землі заквітчаній, вдивляючись через віти запашної липи. Влітку налиті, достиглі соняхи повертали до неньки голівки, вчувши її благання. І до них, сонячних, усміхнених, прийшла, щоб доля світлою була. Затяжні мелодії садів і полів під трелі пташині. Дозрілі плоди наповнювали серце благодаттю і щедрістю, бо саме щирої, прихильної долі бажала. Восени виглядала долю мати в кетягах калини, нахиливши гілля до самих вуст. Кликала­закликала. І взимку вдивлялася крізь сніжно­білі, в мереживі інею дерева. Благала, втілюючи побачене у візерунок. І так день у день рівними рядочками мережила. Вишивала щедро і вміло мати долю серед неперевершеної краси, наповнюючи візерунками тепла і любові, переносячи на полотно свої благання. Гнала з думок розчарування і хвилювання, щоб доля була чистою і світлою. Виглядала, вишукувала очима її, лише єдину, для своєї дитини. Сподівалася
кращої долі дитині. Не зупиняючись, щедро вишивала, мережила долю донечці чи синочкові.

Говорила мати цвітінням ромашок у літнім лузі, ледь помітними волошками у житі­пшениці. Щирі слова любові з її вуст злітали і розходилися навкіл, закликаючи щасливу долю. Восени осипалися горіхи в щедре листя. Збирала працьовита ненька гостинно у пригорщі їх добротні. Вкладала гордість за дитину в слова любові. Співала мати й вишивала. Пісня лилася, мережилася ніжно­ніжно. На багато щедрих літ долю вишивала. Візерунки світлі ясніли променисто. Щире благословення своєї дитини. Закликала долю мати. Мудрість матусі сонце слало, небо і квіти. Вигравали квіти на білім полотні величі красою, створюючи барвистий вінок щедрої долі. Кольори слалися рівненькими рядками, мережками­потічками, розкішно, неперевершено. Вишивала долю мати. Звичайні польові квіти. Саме з них мережила долю ненька. Із маків червоного цвіту – неперевершеної любові, із дзвіночків ніжних, що вигравали всіма кольорами веселки, із синьоокої волошки, що ледь­ледь виглядала із пшенично­житнього роздолля. Додавала і ніжно­білого весняного цвіту. Якнайкраще вишивала бруньками­пагінцями. Вишивала квіти і з доглянутого саду. Вибирала найкращі у садку росистім. Від маминої ласки гарно квітли, особливо мальви. Тож переносила їх і на рушник чи вишиванку.

Топтала стежку мати в пошуках кращої долі не собі, а дитині, вишукувала візерунки. Топтала щовесни по свіжій ріллі, старанно доглядаючи землю для нового урожаю, створюючи мережку благодаті й краси. Топтала стежку щодень у росистій травиці, на світанку, набираючи джерельну воду з криниці. Верби схиляли до неї свої віти, посилаючи прохолоду і чистоту щедрої землі. Топтала стежку мати в снігах забілілих, що вели до хати. Стежки, якими йшли люди на гостину, щоб доля дитини була привітною і прихильною.

Можливо, через багато літ, коли виростуть діти, доглядатиме ненька квіти на сумнім подвір’ї у своїм надвечір’ї. Але буде зустрічати сонячними ранками чи пізно ввечері дітей із дороги. А поки сумна думка, непрохана сльоза небажана. Геть смуток і печаль. Вона, молода мати, повна сил і натхнення. Розуміє: таїна долі у кожного своя. Але так би хотілося їй найкращої для доньки і сина. Шукала таємниці. І в діброві зеленій, у цвітінні дерев, на світлому лузі. Так хотіла розпізнати довічну природи таємницю. Та де там? Промінчиками вигравали дні, теплом і красою, усміхалися і співали в унісон з росою, створюючи картину гармонії. Надивившись, перенесла поєднання справжніх почуттів з ніжністю палкою, щоби ніколи в житті радість із журбою не зналися між собою. Тож вишивала долю мати, серце й душу віддавала, любляча й велична.

Величала долю мати. Ніжністю ясніла материнська щедра душа. Хвилювання за майбутнє. Боялася й злякати, навіть поглядом. Веселкою вигравала мамина турбота. Сльозою іскрилися недоспані ночі. Сонцем променилися добрі очі неньки. Величала долю ніжністю. Споконвічне благання. Благословенна доля роду. Заквітчала долю мати щедрим вишиванням. На стежині в полі усміхнулася їй, щедрій, для її дитини. Знала, як і кожна мати, благала лише одного – щоб доля була прихильною до дитяти. Заквітчала долю мати на шляху тернистім в одвічному, нескореному благанні й прагненні. Заяснілась любов’ю мати. Незрадливою, чистою в піснях солов’їних серед весняного цвітіння, серед роздолля полів, серед краси пшеничних ланів, золотавого сяйва колосся.

Відгукнися, доле, незбагненною чистотою і світлом у життєвім вирі. Так виглядала мати долю. Від рання до пізньої ночі вишивала долю дитині у безкінечнім життєвім роздоллі. Стоїть мати­берегиня. Чекає, вдивляється в далечінь. Стоїть мати, ніби свята. Застигла в поклонінні. Благословенна і велична у турботі. З вірою в майбутнє, в благанні найкращої долі. Жінка з дитятком на руках. Мати, яка вишивала кращу долю під мирним чистим небом.