ВІРИТИ В НОВОРІЧНІ ДИВА

Неодноразово старалась... Ще й як старалась влаштувати бодай ілюзію свята. Хоча б у телефонному режимі бути переконливою. Діти наполягали на святі. Обіцяла їм вислати фотозвіт, замалим не присягалась, що дійсно почувається щасливою і саме цього року вона не буде самот­ньою.

Так, піде до тітки Олі, бо ж уся її родина не поміститься в їхній крихітній квартирі. Так, одягне найкращу сукню й взує підбори. Так, прикраси теж візьме, пора їх провітрити. Нехай не хвилю­ються, все так і буде. Па-па, цьом. Почуємось.

Станіслава поклала слухавку. Свято. Яке свято? Його не було вісім років. Відколи біда забрала чоловіка. Ні, він живий. Навіть надто здоровий, бо ж он у сорок п’ять і батьком, кажуть, став. Як ото пішов після Різдва до кума, так і не повернувся. На судове засідання не явився, дітям слав аліменти, а їй, тій, що народила йому двох красунечок, брудні слова – не розуміла, не цінувала, не підтримувала, докоряла, ревнувала... Ой, що лиш не наговорював знайомим і друзям. Забулось. Донечки виросли, вступили до польського інституту. Тоді виникла божевільна ідея – продати будинок і купити дітям за кордоном квартиру. Сказано – зроблено. На решту коштів придбала й собі 30 квадратних метрів у спальному районі. Вистачить. Зробила ремонт, купила нові меблі й почала життя з чистого аркуша. Ніби внормувалось, тобто розум заспокоював, що все добре, але серце розривалось від болю. Особливо у свята, а в новорічні й поготів. 31 грудня їла жменю снодійних пігулок і спала до наступного надвечір’я. Вимикала телефон і просто спала. Усе ж краще, ніж плакати чи видудлити самій пляшку коньяку, – і таке було, – тому просто спала. Ну що ж, діти в неї дорослі, їх уже так просто не обманеш, що зв’язку не було, бо перевантажена лінія, а фото вона їм скине, щойно тітка Оля перешле. Ні, телефон не відмовить, як торік. Або просто вона погано вийшла, як позаторік. Усе буде гаразд. Ось побачите.

У Стасі три діаметрально протилежні прояви любові до зимового міста. Батьки працювали вахтовим методом у нафтовидобувних компаніях, тому дитину залишили з бабусею у селі, поки не закінчила школу. До міста їзди­ла раз на рік, перед навчаль­ним роком купити кеди й форму, які треба було міряти, бо решту привозили батьки. Якогось дня вчителька малювання дала зав­дання зобразити місто взимку. Хм. Як його намалюєш, коли в місті бувала лише в серпні? Фантазія у третьокласниці ще та й подумала, що і в місті діти на вулиці катаються на санчатах, ліплять бабу, а хлопці грають у хокей. Бо ж зима для всіх однакова. Ну, а сніг? Як намалювати білий сніг на білому папері? Тому простим олівцем акуратно виводила фігури діток і сірих будинків. За що отримала двійку. Відтоді зненавиділа малювання і вчительку. Це була перша чорна смуга на сірому міському снігу. Наступне розчарування приніс перший сніг, коли навчалась в інституті – у місті сніг направду був сірим, брудним, чвакав під ногами кашею і залишав білі патьоки на взутті. Їй хотілось у село, де все білюсіньке, чисте, неймовірно красиве, та ба... Йшла така засмучена, що не побачила хлопця, на якого буквально налетіла. Й тієї миті весь найбрудніший сніг умить став кришталево чистим. Стася закохалася з першого погляду, напевне, її почуття були такими сильними, що передались і юнакові. Тож вони вже не розлучалися. І зима в місті засяяла всіма барвами веселки. Щороку святкували від дня їхнього знайомства аж до дня Валентина, тобто цілих два місяці. А потім зима повернулась до неї своїм брудним боком – зимове місто навіювало депресію й смуток, адже саме взимку її покинув чоловік. Діти переживали через стан мами, Стася ж не хотіла їх засмучувати, тому просто лу­кавила.

Ну що ж, і тепер треба щось придумати, аби діти повірили. Стася ще звечора запримітила у скверику зламану ялинкову гілку, а нині зранку аж побігла по неї. Струсонула сніг, пилюку, сухе листя, целофановий пакет і понесла в руці, немов трофей. Удома відразу закинула у ванну, бо хтозна-яка зараза приліпилась до тієї хвої.

Кому ж заважала ця гіллячка, що її так жорстоко відрубали, – он сліди від сокири, чи ножа. Зрізали й викинули. У ванній гілка випустила всі свої ефірні олії. Вау, оце віддячила! Стася під струменем води акуратно вимила чи не кожну голку й залишила підсихати. Тим часом віднайшла коробку з-під взуття, в якій зберегла декілька новорічних прикрас. У кожній з них маленька записочка з побажанням на наступний рік. Зітхнула. Гілка підсохла, отже, можна заносити в кімнату. Прикрасила. В шафі знайшла свою улюблену сукню. Вбрала. Зачіска... Зачіски не буде, просто пов’яже голову яскравою синтетичною гірляндою. Ось так, чоло прикрила, кінці висять збоку. Помада. І усмішка. Основне – усмішка. Готово. Тепер зробити селфі. Так, добрий ракурс. А ще з цього боку. Отак, гілочка ялинки на тлі. Ага, ще шампанське. І мандаринки. Ніякого олів’є. Зрештою, в сім’ї й не практикували отой салат новорічної ночі. Фрукти й цукерки. А ще телевізор. Модні тоді дискотеки вісімдесятих. Стоп. Десь є відеомагнітофон. Є! А до нього касети з тими передачами. Увімкнула. Поставила на паузу, де новорічний кадр. Отак. Композиція готова – на задньому плані телевізор, перед ним стіл з мінімальним новорічним набором, іще ближче гілочка ялинки і на пів камери – усміхнена Стася з дощиком на голові. А гості? Які гості? Вона сама йде до сестри, просто новорічна атмосфера.

Десять кадрів для фотозвіту донечкам, які п’ятий рік поспіль святкують із друзями. Так вимагала Стася: «На кордонах затори, погода ненадійна, сидіть там, я ж у вас була тиждень тому. За місяць приїдете».

Ще з годину гортатиме альбом із сімейними фото, де зафіксований кожен новий рік у родині – ось усе в помаранчевому кольорі й паперова підкова з написом. Так! Ось Рік Миші, й на все обличчя фломастером намальовані вуса, на голові паперові вушка. Ось маски Зор­ро. Ось у східному стилі – в халатах і тюрбанах з рушників, бо лиш напередодні подали гарячу воду. Ось в образі грецьких богинь і богів – з простирадлами у вигляді хітонів. А тут у суто українському стилі, у вишиванках, які лиш ставали модними. І завжди на столі торт, який Стася пекла власноруч. У них було своє неписане правило – 1 січня приходьте, гості, хоч з цілого міста, але новорічної ночі нас не турбуйте. Бо ці застілля, олів’є, гості, які хочуть дивитись лиш свій канал, діти, які хочуть спати, жінки, які глипають на своїх благовірних о четвертій ранку, що пора й честь знати. Ні, це не для їхньої родини. У них танці босяка, фото, де всі тверезі, з ногами на дивані, в домашніх капцях і піжамах, з мандаринкою й неймовірним запахом домашності. Чи є таке слово? У них було. Це слово пахло ванільним тортом, ялинкою, мандаринкою, обіймами, поцілунками, сміхом, радістю і впевненістю, що так буде завжди.

А не було. І не буде. Їхній найкращий батько й наймиліший чоловік одного дня не прийшов додому. Забракло сміливості глянути в очі тим, кого любив понад життя. Чи не любив? Чи ту, іншу, полюбив іще більше? Яке це тепер має значення?

О шостій годині вечора Стася закономірно увімкне світовий шедевр Джорджа Майкла Last Christmas («На останнє Різдво»), проспіває англійською разом із виконавцем приспів: «На останнє Різдво я віддав тобі своє серце, але вже наступного дня ти його повернула. Цього року, аби не плакати, віддам його комусь особливому»…

Стася співала від себе: «ВіддаЛА серце, а ти його повернуВ».

Після цього прийме снодійне й до завтра, місто, люди, світе.

Незмінний упродовж років ритуал. Як ото у знаменитому фільмі про лазню напередодні Нового року.

Ох, цей ненависний для жінки день. Для інших він передсвятковий – народ бігає, метушиться, молодь регоче, діти верещать, бо не бажають іти до хати, адже татко чи не вперше цього року катає на санчатах. З вікон долинають запахи шуб, грибочків, мімоз, бульйонів на завтра й оселедця на сьогодні. Останні спроби щось докупити чи витрусити, помити, прикрасити. Стася дивиться на все сумними очима й бере в руку пігулку.