ВІРИТИ В НОВОРІЧНІ ДИВА

Неодноразово старалась... Ще й як старалась влаштувати бодай ілюзію свята. Хоча б у телефонному режимі бути переконливою. Діти наполягали на святі. Обіцяла їм вислати фотозвіт, замалим не присягалась, що дійсно почувається щасливою і саме цього року вона не буде самот­ньою.

Так, піде до тітки Олі, бо ж уся її родина не поміститься в їхній крихітній квартирі. Так, одягне найкращу сукню й взує підбори. Так, прикраси теж візьме, пора їх провітрити. Нехай не хвилю­ються, все так і буде. Па-па, цьом. Почуємось.

Станіслава поклала слухавку. Свято. Яке свято? Його не було вісім років. Відколи біда забрала чоловіка. Ні, він живий. Навіть надто здоровий, бо ж он у сорок п’ять і батьком, кажуть, став. Як ото пішов після Різдва до кума, так і не повернувся. На судове засідання не явився, дітям слав аліменти, а їй, тій, що народила йому двох красунечок, брудні слова – не розуміла, не цінувала, не підтримувала, докоряла, ревнув...