ВІРИТИ І ЧЕКАТИ

А одного ранку я прокинулась від завивання і скреготу радіоли – баба ловила хвилю «Голосу Америки», але не дуже вдава­лося. Два-три слова можна було почути розбірливо, а далі шум і кувікання. «Знаряддя західної пропаганди» нещадно глушили за заохочення ідей національної винятковості і підривання єдності соціалістичного табору.

Врешті вдалося впіймати правильну частоту, і голос диктора, трохи смішною вимовою, розповідав про ракети «Стінгери», якими моджахеди могли збивати радянські вертольоти Мі-24 та літаки Су-25 в Афганістані.

Знову радіола засвистала і голос зник. Баба розпалювала в кухні, трохи привідчинила дверцята, щоб іще докласти полін. Світла не вмикала, щоб мене не будити, але хіба можна спати, коли працює радіола?..

Від жару її щоки, що рясно були вкриті тріснутими судинками, ще більше розчервонілися, і ними додолу побігли срібні краплі.

Петрусеве ліжко було порожнє і застелене на кантик, як на свято.

Таки минув його Афганістан.

Та не минуло інше – служба біля Чорнобиля.

А влітку він прийшов у відпустку, став на порозі, потім ступив два кроки вперед, дверна коробка була замала на його зріст. Я сиділа на ліжку, закутана в тяжку дідову перину, ще його придане, і не могла визволитися з-під неї. Щойно прокинулась. Баба була на роботі. Вона часто залишала мене саму, а збоку – великий целофановий пакет з фотографіями. Я передивлялась, засинала і не плакала.

Петрусь зайшов у парадній формі – красивий такий, що аж дух перехопило від хвилювання, ледь упізнала. Дав мені батончик «Світоча» з малюнками Цибуліно.

Уже потім, осмілівши, влаштувала Олькові справжню сварку – ми обоє сперечались, хто з ним спатиме.

Він був як старший брат: брав до лісу ранньою весною, коли той тільки прокидався; дихав, гнав стовбурами деревні соки і лише пробивались перші первоцвіти. Просив не рвати – залишити тут живими. Я не стримувалась – збирала маленький пучок, але дорогою додому він встигав зав’янути. Петрусь нічого не казав, проте погляд його ставав кілким.

Так, як він прасував штани на кант, не кожна жінка потрафить.

Якось узяв мене ввечері під весілля. На щось це йому було треба, моя компанія. Когось побачити, може, хотів.

...

Їхала до бабусі. Вона ж сама. Сигнал на світлофорі ніби витягнув з туману. Аж спиною чула ті смачні матюки, які лилися від власника «бляхи» позаду.

Сьогодні взагалі все випадало з рук. Лиш би на розлитій каві й розбитій тарілці стало.

Петрусь телефонував майже щовечора, після вечері. Діти знали, що треба бути тихо.

– Як ти?

– А ти, Швейка читала?

– Угу...

– А Ремарка?

– Читала.

– Ну, за сотню плюс років несильно армія змінилась. Я в радянській служив, а тепер – в українській. Хіба що той майор зі Золочева, в нього дисципліна і порядок. Зустріну колись – підійду, подам руку. Подякую.

… А тут третій день не брав слухавки. Гудки йдуть і тиша.

Думала про своє і тиснула на газ, на крутому повороті над озером ледь не вскочила під фуру.

Так, треба опанувати себе. Бо як баба побачить у такому стані, то вже не відчепиться. Вона чує погано і годі буває з нею порозумітися часом, а бачить ого як. Одним поглядом читає мій настрій.

Біля брами, під важкими кетягами вже припалілої калини, якоїсь дуже пишної цьогоріч, кури приймали ванни з попелу, і ніщо на світі їх не переймало, поки я не під’їхала і не споло­хала їх.

– Ой, внуцю, ти вже є. Що там мій синулька? Ще в Харкові?

– Та, бабо.

– Дзвонив, що казав?

– Та все добре.

Не казала ні своїй мамі, яка його виховала, бо ж старша сес­тра, ні бабі, що він уже давно там. Як мала сказати? Та й що б це дало? Тільки більші переживання і безсонні ночі.

І щоразу, як приїжджала, слухала те саме:

– Що там моя дитина, що я буду робити сама на світі? Так колись моя мама плакали, як Михайлик пішов у дивізію. І так його більше й не побачили. Пропав і не знати де. Ще написав мамі листа, і був довго той лист, лежав на крокві під стріхою на старій хаті. Ховали все, бо був такий час.

Але сьогодні це було несила терпіти.

– Так, треба вчепитися роботи – треба десь себе подіти.

Була ще тиждень тому, можна помити підлоги, а потім іще щось придумати. Яблука, наприклад, позбирати – головне, забратись геть з бабиних очей.

Шурувала підлоги у всій хаті. Почала з Петрусевої кімнати. Під вікном між дошками невеликі щілинки: коли будувались дідо з бабою, то на підлогу використали не дуже сухе дерево, будували з чого було, і тепер дерево всохлося. Між дощок, хоч фундамент хати досить високий, виріс довгий батіг польової берізки і зробив собі з фіранки драбинку. Бур’ян, а жити хоче.

Дійшла до ґанку – там підлога була майже свіжа. Петрусь поставив перед самим від’їздом, не встиг добре поциклювати. Поріг іще стояв старий. Відволік­лася і загнала скалку – з очей бризнули блискучі горохи, не витримала-таки.

Дзвінок.

За телефон і – з хати. Побігла в сад. Боялася відповісти. Раптом не його голос.

Його привіт був дуже вину­ватий.

– У мене тут 138 дзвінків. Щось термінове?

– Що сталося, ти що, здурів? Ти де був? Три дні. Мене всі питають, як Петрусь, як він там. А я всім кажу: «Добре. Телефонує».

– Я поставив на зарядку, але після сніданку треба було терміново їхати на ВОПи, везти продукти, хтось із хлопців захворів, з тих, що була їхня черга, не було вже часу повертатися по телефон. Я ж у казармі, на тумбочці залишив.

Він іще довго щось розповідав, намагався мене розсмішити. І справді щось смішне розказував, а я просто слухала.

– Я тебе приб’ю, ти тільки приїдь...

Під ногами в саду лежали яблука, їх за планом я ще мала позбирати, але це потім. Улітку день – як рік, встигну. А поки вибрала велике, ми їх полосатиками називали, потерла до штанів, відкусила, а там – хробак. Виплюнула.

Сіла просто на теплу землю, сперлась на шорсткий стовбур яблуні і гризла яблуко, сік бризкав і стікав, аж рукави сорочки намокли. Гарний буде з мене корм осам.

Якось геть знесиліла. Але було добре, як же було добре.