ВІРИНА НЕЛЮБОВ

– Дякую вам за добре слово. Бо і ви добра, і ваш син, який своєю лагідністю повернув мене до життя, яке батьки скалічили. Ви ж знаєте, що я пізня і єдина дитина голови колгоспу й бухгалтерки сільради. Сім’я як сім’я. Сільська інтелігенція, не більше. Тільки аж надто багато фальшивого честолюбства і манії величі. Мені все життя товкмачили, що велика хата, скринька із золотом і три ощадні книжки з круглими сумами належатимуть тільки мені та моєму чоловікові, який має бути гарним, розумним і рівня мені.

В інституті, як на зло, навчались самі дівчата, у селі на танці я не ходила, то звідки було взятись моєму кавалерові? Тільки з-поміж колишніх однокласників. І я закохалася по вуха в того, хто зацікавився мною. Не просто зацікавився, а мав до мене велике світле почуття. Та я ніколи не могла уявити, що мій обранець стане настільки ненависним для моїх батьків.

– Боже, кривий Дмитро буде моїм сватом? – закочувала очі мама, бо тато мого коханого справді був кульгавим.

– Хто? Син конюха і свинарки натягається мені в зяті? Та ніколи й ні за що! З мене, голови передового колгоспу, реготатиме весь район. Хочеш його? Тоді їдьте світ за очі, а я всім скажу, що вже не маю дочки. Я старав і будував для голодранця? Тьху.

Мама розійшлася ще більше:

– Ти невдячна паскуда, то не було кращої кандидатури за того хлопуня? Не дам ні копійки, а хату перепишу на колгосп.

– Ще раз почую, що ви разом, за себе не відповідаю. Затямила? – докинув тато.

Мене це шокувало настільки, що я втратила дар мови. Того ж вечора через вікно втекла до свого коханого і... і тоді ж віддалася йому. Ми обоє плакали, бо не знали, як владнати проблему.

Мені ще треба було два роки вчитися, а йому – відслужити у війську. Мав поки відтермінування, бо теж навчався. Домовилися, що триматимемо в таємниці наші стосунки, а далі... Далі час розставить усе на свої місця.

Я переконала батьків, що послухалася їх, і вдома запанував спокій. Аж якогось дня мама сказала, прямим текстом, що нас запрошено до батькового начальства з району на іменини: «Мусимо їхати, від цього багато що залежить». Кому залежить, я не запитувала, тож скорилась. На святі, крім нас, була ще одна пара, яка невдовзі пішла. Натомість з’явився син господарів. Як я зрозуміла, він аж тепер більш-менш протверезів і виповз до столу. В господарів задзеленчав телефон, потім була якась метушня, мені сказали залишатися, а мої мама з татом і батьки того хлопця змушені були поїхати «в деяких справах».

Треба, то й треба. Я взялася переглядати їхню біб­ліотеку, а Сергій відкоркував пляшку шампанського. Мені це не сподобалося, бо він і так не зовсім тверезий. Але мовчала, адже хто я в цьому домі? Довго не розповідатиму, та й нема потреби... Сергій накинувся на мене, як ото шуліка на ваших курчат. І зґвалтував мене...

Віра зайшлася гірким плачем. Марія немов закаменіла. Лиш узяла невістку за руку. Без слів.

– Ґвалтував і реготав, що я, мовляв, уже не дівчина, хоч мої мама і тато переконували його батьків у тому, що я чесна і непорочна.

– Ось тобі й святенниця! Скажу я своїм старим, з ким хотіли мене пов’язати. Аякже, одружити зі святою, яка б і мене наставила на шлях істинний, бо я не пропускаю жодної дівки. А чого я маю їх пропускати, коли вони всі курви? Навіть отакі «порядні», як ти...

Я хотіла померти. Від сорому, приниження, від розуміння того, що мої батьки привели мене сюди, як корову до бика. Не знаю, що б я вчинила наступної миті, але двері відчинились і зайшла моя мама під руку з мамою Сергія.

Вони були веселі й щасливі. Викрикнули в унісон, що Сергій, як «порядний хлопець», мусить тепер зі мною одружитись. І... зачинили за собою двері. Я зрозуміла, що мене продали, наче рабиню на торговищі.

На моє здивування, через тиждень довідалася, що за місяць моє весілля.

– І не смій викидати якісь коники. Тато завдяки батькові Сергія підніметься партійною драбиною, виб’є вам квартиру в місті, колись іще подякуєш.

– Після того зґвалтування не можу на нього й дивитись, – плакала я біля мами.

– Ти думаєш, інші чоловіки кращі? Всім їм одне в голові. Твій батько ґвалтував мене немилосердно, поки не знайшов собі коханку. А тепер, бач, уже все минуло, – наче про щось буденне, спокійно мовила на те мама.

– Поки я не забула, нехай твій кхм... син пастуха не показується тобі на очі. Бо поламають йому ноги, що ходитиме, як і його тато. Затямила?

І тоді я зрозуміла свою приреченість.

Єдине, чого прагнула, – щоб яось Бог відвернув від мене це лихо. У нашому домі саме слово «Бог» промовляли зі зневагою і відразою, тому я була далека від вірування. Пригадувала бабусю, яка потайки вчила мене молитви і розповідала про Господа. Поки одного разу про це не дізнався тато. Відтоді мене до бабусі не возили.

І ось я своїми словами прошу Боженьку, аби врятував мене від пекла, яке невдовзі на мене чекає. Бог мене почув, може, й жорстокою була Його допомога… Сергія з дружками звинуватили... в груповому зґвалтуванні... Напередодні нашого весілля. Я була вражена, шкодувала ту бідолашну, але раділа за себе, адже не могло бути й мови про якесь там весілля. А ще – комуністична партія помалу здихала, тож батько Сергія не мав впливу на суддів. Поза тим вилізли і його махінації – почалась ера викриття партійців. Мій тато поспішно залишив колгосп, який розформували, і вирушив у росію. Казали, з коханкою. Мама з люті рвала на собі волосся і всю злість зганяла на мені. У цьому хаосі подій я й не звернула уваги, що в мене немає місячних. Думала, від хвилювання. Аж поки не відчула рухи. Бігла робити аборт, не тямлячи себе з розпуки. Лікар сказав, що пізно, ніхто на таке не погодиться. Тоді я й надумала кинутися з моста. Якби не Ромко, напевне, так би й сталося. Він саме їхав машиною через той міст. Так Ромчик став моїм рятівником і другом. Він єдиний знав усе. А тепер і ви. А я... А я щодня бачу, як мій малий стає подібним до свого батечка. Я бачу перед собою копію свого ґвалтівника і не можу себе опанувати. Я не можу любити свою дитину, бо це й Сергієва дитина. Ненавиджу себе за це, але не можу нічого з цим удіяти.

Віра зайшлася істеричним плачем. Спантеличена Марія плакала разом із невісткою.

– Віро, цить. Тихо будь. Чоловіки повертаються з пасіки. Нехай не бачать тебе такою. Ходи садити цибулю, потім договоримо.

Лиш не вдалося потім, бо Віра, втомлена плачем, заснула навіть без вечері. Марія вклала малого, подумавши: «Що та дитина винна?».

Усеньку ніч розмірковувала над тим, що почула. Серце краялось, а відповіді не знаходила. Співчувала жінці, не розуміла вчинку її батьків. Зате усвідомлювала, що треба якось навернути Віру до дитини.

Недільного ранку розбудила невістку:

– Віронько, ходи допоможеш мені наліпити вареників, хочу встигнути піти до церкви.

Пішла Віра за свекрухою до кухні. Ліплять улюб­лену страву чоловіків. Марія не знає, з чого почати розмову. Віра сама її спонукала.

– Вибачте за вчорашню сповідь. Прорвало...

– Віронько, чому ти в дитині бачиш погане?

– Боюся, щоб він не вдався характером у батечка, бо й зовнішність його. І... І в мене перед очима та жахлива наруга. Чому так несправедливо? Одні пари живуть у любові, а діток Бог не дає, а інші вагітніють ось так…

– Мабуть, так було задумано на небесах. Той бридкий акт від самця триває декілька хвилин, а жінка носить дитину в собі дев’ять місяців. То чия та дитина? Та ж мамина! А ще я чула, що тепер жінки вагітніють «штучним» способом і не завжди й знають, чиє насіння дало в них плід. Ти думаєш, що у війну такого не було? Одну німець узяв силою – не пручалася, бо хотіла жити, іншу – п’яний російський асвабадітєль, третю силоміць видали за старого нелюба, четверта сама рада хоч би від кого народити дитинку, адже так і зосталась самотньою. Така жіноча доля, Вірочко. А ти дитину виховай правильно, щоб оті паскудні гени заглушити в самому зародку, полюби свою кровиночку, бо нелюбов’ю ти швидше даси їм, поганим, ріст. Дитина не винна, що в неї такий гнилий родовід. Не малий вибирав батька, не йому за нього розплачуватись. Забалакалась я з тобою, он уже з дзвіниці кличуть на службу.

– А можна й мені з вами до церкви? – стиха запитала Віра.

– Не те що можна, треба...

Пішли собі. Віра в храмі стояла бліда, з очей сльози котились градом. Марія не зводила з неї погляду.

Коли йшли додому, Віра усміхалася:

– Мені аж полегшало, я скинула з душі камінь. Пробачила батькам, Сергієві й собі. Собі за те, що не хотіла тієї дитини.

Минули роки, Віра народила ще двох діток на радість усім. А найстарший її син зробив свій виважений вибір – пішов у монахи. Казав, що відмолюватиме гріхи своїх дідів і бабів, які й не згадували про нього, а ще молитиметься за рідного батька, якому не судилося вийти на волю, у в’язниці й помер. А також за бабусю Марію, дідуся Михайла, тата Романа, маму і сестричок. Мабуть, щиро молився, бо якась невідома сила спонукала їх продати все своє майно й виїхати за кордон. А за три місяці їхнє село вщент знищили окупанти...