ВІРАЖІ

– Ну, коли сумління, то беріть.

І ми пішли. Втрьох. Я на підборах ступала маленькими кроками, дідок по-чоловічому розмашисто, а його сумка ніби йшла від нас незалежно, бо не вписувалась у такт ні з ним, ні зі мною. Людей, і навздогін, і назустріч, поспішало багато, тому ми йшли мовчки. На віражах доводиться петляти то ліворуч, то праворуч, тобто не до балачок.

– Дякую вам сердечно, мені в цей провулок, – дідок поставив на сніг торбу. Я заледве розігнула пальці, настільки ноша виявилася важкою.

– Так не годиться. Коли взялась допомагати, то вже допоможу до кінця, – й беру ручку сумки в іншу руку.

– Дякую, коли ваша ласка.

Ще десять хвилин пішки – й виходимо поміж будинками, якимось «псячими стежками», в центр міста.

– Ого, навіть не знала, що так можна. Їхати сюди пів години, а йти навпрошки десять хвилин.

– Так і ходжу, коли з порожніми руками, а нині, бачте, ніяк. А ось і мій будинок, прошу на горнятко чаю, коли вже ми тут і ви так люб’язно допомогли мені з важкою ношею.

Я не боюся маніяків, але до чужої людини заходити в помешкання не наважуюся. Дідок бачить моє сум’яття й щиро усміхається:

– Чуєте запах булочок? Моя Ольга пече. Ходіть!

Хто така Ольга, навіть не уявляю, але вже й не маю страху, тому мовчки йду в гості. Старий польський будинок впустив нас у свою триметрову пащеку. «Оце двері», – дивуюсь я. Сходи... Такі сходи я бачила лиш в кіно – широкі, мармурові, з литими поручнями та дерев’яною оздобою. Стіни й стеля в ліпнині.

– Будинку 150 років. Ще за Австрії мурований. Кам’яниця належала якомусь протеже самого Франца Йосифа, перший поверх викупила адвокатська контора, а на двох верхніх іще живемо ми, та хтозна, чи довго, хтось поклав око на цю фортецю, бо...

Дідок не договорив, адже розчахнулись двері, оббиті чорним дерматином.

– Тебе, старий, чути ще з першого поверху. Добрий вечір вам, пані. Знову студентка? – старенька жіночка, усміхнена, жвава, акуратна, не давала мені сказати навіть слова вітання. Дідок мені кивнув, мовляв, заходь. Я вже трималась за ручку дверей, щоб іти геть, як господиня знову защебетала:

– Так не годиться. Бачу, що на студентку за віком не схожі, отже, просто допомогли старому, тоді ходіть у кухню. До нього на репетиторство чи не щодня приходять молоді люди, тому я звикла, що він завжди когось приводить, бо до нас не так легко потрапити: номера будинку немає на фасаді. Кажуть, щоб не псувати пам’ятку архітектури. Чоловік знає бездоганно свій дойче й охоче допомагає іншим, хоч самому вже близько вісімдесяти. Мийте руки, а я запарю чай до булочок. Ой, до речі, мене звати Ольга Орестівна. Його, – кивнула на дідка, – Назар Рудольфович.

– Дуже приємно. А я просто Наталка.

У кухні було дивовижно в прямому сенсі слова. Старовинні меблі, висока стеля й сучасна побутова техніка, ніби у крамниці електротоварів, створювали атмосферу перетину двох світів – ретро та модерн.

Ми сиділи за круглим столом, вкритим мережаною скатертиною, пили духмяний чай і слухали цікаву розповідь.

– Поки не розкаже свій родовід, доти не випустить із хати, – підморгнула мені пані Ольга.

– Бо я його не соромлюсь, а згадувати мені вже не страшно і ще приємно. Хоч приємного в тому мало, що маму-польку фашисти вивезли в Німеччину, де її взяв до своїх дітей німецький офіцер, бо була надто красивою і знала їхню мову. Щоправда, недовго побула в тій родині, адже совіти з американцями якраз побороли німця і таких, як мама, відправляли на «родіну». Мама повернулася додому з валізкою, в якій були коштовності, й зі мною в животі. Зуміла обхитрувати енкавеесівців і всілякі перевірки, бо коштовності залишились при ній, і ще запевнила червонопогонників, що дитина від совіцького офіцера. І я в це теж вірив, але сусідські хлопчаки завжди мене дражнили: «Мама – полька, тато – німець, а я чистий українець». Мені було прикро те слухати, але мама просила не зважати. Ми жили в бараку, бідували, не мали нізвідки допомоги, тому в мене була одна мета – добре вчитися, аби згодом здобути вищу освіту, а з нею й отримати гідну роботу. Мама наполягала, щоб я вступив до педагогічного технікуму і здобув освіту вчителя... німецької мови. Тоді вперше в мене закрався якийсь сумнів, про який я просто змовчав. Закінчив технікум з відзнакою, вступив до Львівського університету, мене визнали найкращим студентом, вчителював чи не в усій області, аж у Верховині знайшов свою Олюсю, – і ніжно глянув на дружину. – З розвалом імперії комунізму мама домоглася, щоб їй віддали квартиру її батьків, оцю кам’яницю. Перед смертю зізналася, хто мій батько – не рускій Руслан, а німецький Рудольф. Батько тих дівчат, де вона працювала. Він був удівцем, кохав мою маму й просив, щоб вона стала його дружиною. Мама теж любила його, але побоялася залишатись у ворожій країні. Тобто її залякали асвабадітєлі. Ех, якби знала... Після її зізнання я змінив своє по батькові на справжнє, а заодно й звільнився з роботи та... поїхав у Німеччину шукати батька. Його живого не застав, зате його діти добре пам’ятали мою маму й впізнали коштовну брошку, яку я їм привіз як доказ, що я їхня кров. Решту коштовностей, на жаль, ми давно продали, аби було за що жити. Зрештою, і без доказів було видно, що я їхній, – у дзеркалі. Коли Німеччина виплатила нашим остарбайтерам немалі гроші, я всі євро віддав своїй німецькій сестрі, у якої внучка захворіла на онко. Як компенсацію за втрачене родинне золото. Вони плакали від розчулення, а я – від радості, що маю родину, яка мене не цурається. Мій онук на війні, хоч міг давно залишитись у Німеччині, бо ж там його батьки. Я ще німець, моя дочка вже ні, а внук чистий українець. Ось звідти, з Магдебурга, знову надіслали йому 20-кілограмову передачу. Дякую, що допомогли нести. Завтра волонтерами передам туди, де мій, тобто наш, Ромко.

Я сиділа з широко розплющеними очима й розчахнутою душею – вбирала історію аж ніяк не звичайної людини, яку зовсім не випадково зустріла на зупинці...